Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний зло­чин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю зло­чину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

(Стаття 45 із змінами, внесеними згідно із Законом України № 270-УІ від 15 квітня 2008 р.)

1.  Передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 є:

а)   вчинення нею умисного або необережного злочину невеликої тяжкості або не­обережного злочину середньої тяжкості; б) вчинення цього злочину вперше.

1.  Особа вважається такою, що вчинила злочин невеликої тяжкості, якщо її діяння було кваліфіковано за статтею або відповідною частиною статті Особливої частини КК, санкція якої передбачає максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання, за винятком основного пока­рання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі н. м. д. г. (див. коментар до ч. 2 ст. 12 КК). При цьому не має значення, з якою формою вини (умисною чи необереж­ною) був вчинений цей злочин (див. коментар до статей 23-25 КК).
2.  КК передбачає більше 200 злочинів, які згідно з ч. 2 ст. 12 КК належать до зло­чинів невеликої тяжкості. Вони знаходять своє місце у всіх розділах Особливої час­тини, крім розд. І «Злочини проти основ національної безпеки України».
3.  Злочином невеликої тяжкості як передумовою застосування ст. 45 КК визна­ється не тільки закінчений умисний злочин, а й замах на такий злочин, оскільки згідно зі ст. 16 КК санкцією незакінченого злочину є санкція відповідної статті Особ­ливої частини КК, що передбачає закінчений злочин невеликої тяжкості. Разом з тим не може визнаватися зазначеною передумовою готування до такого злочину, оскільки згідно з ч. 2 ст. 14 КК готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.
4.  Особа вважається такою, що вчинила необережний злочин середньої тяжкості, якщо її суспільно небезпечне діяння було кваліфіковано за статтею або відповідною частиною статті Особливої частини КК, санкція якої передбачає основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч н. м. д. г. або покарання у виді по­збавлення волі на строк більше двох років, але не більше п’ яти років включно (див. коментар до ч. 3 ст. 12 КК) і при цьому має бути встановлено, що цей злочин вчи­нено з необережності (див. коментар до ст. 25 КК). Оскільки ст. 25 КК не містить загального визначення необережної форми вини, а поділяє її на два види, то у від­повідних процесуальних актах необхідно чітко зазначати вид необережності, а саме: чи вчинений злочин середньої тяжкості із злочинною самовпевненістю чи із зло­чинною недбалістю, а також наводити докази вчинення злочину з тим чи іншим видом необережності.
5.  КК передбачає близько 240 злочинів, які згідно з ч. 3 ст. 12 КК належать до зло­чинів середньої тяжкості, при цьому закон у деяких випадках прямо вказує на форму вини таких злочинів (наприклад, ч. 1 та 2 ст. 110, ст. 117, ч. 1 ст. 119, ч. 2 ст. 122 КК тощо), а в багатьох інших не вказує ні на умисну, ні на необережну форму вини. У та­ких випадках для з’ ясування того, чи передбачає закон вчинення певного злочину з необережною формою вини, слід виходити з того, що злочини зі змішаною формою вини, коли порушення певних правил визнається злочином лише при настанні визна­чених у законі наслідків, у цілому визнаються необережними (наприклад, ст. 287 КК).
6.  При визначенні особи такою, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, необхідно виходити, перш за все, із ети­мологічного значення цього слова, а саме: такою визнається особа, яка фактично

 
вчинила злочин вперше. Разом з тим при вирішенні цього питання слід враховувати і кримінально-правовий зміст поняття «вчинення злочину вперше». Це означає, що особа визнається такою, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості вперше і у випадку, якщо злочин фактично був вчинений нею хоча і не вперше, але на день його вчинення існували юридичні підстави, що виключали можливість визнання вчинення злочину повторним або рецидивом злочинів. Це має місце, зокрема, якщо за раніше вчинений злочин: а) особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підста­вами, встановленими КК (у тому числі у зв’язку із закінченням строків давності), згід­но із законом про амністію чи на підставі акта про помилування (див. коментар до ч. 4 ст. 32 та статей 44 і 49 КК); б) особа хоча і була засуджена за попередньо вчинений злочин, однак на момент вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості судимість була погашена або знята (див. коментар до статей 88, 89, 91 КК); в) особа не підлягає кримінальній відповідальності, оскільки злочинність раніше вчиненого діяння скасо­вана новим кримінальним законом (див. коментар до ст. 5 КК).

1.  Вчинення триваючого злочину (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей - ч. 1 ст. 164 КК) або продовжуваного злочину (наприклад, вчинення у кілька прийомів шахрайства - ч. 1 ст. 190 КК) не є перепоною для застосування ст. 45 КК, оскільки зазначені злочини не утворюють повторності злочинів.
2.  При ідеальній сукупності двох або більше умисних злочинів невеликої тяжкості (наприклад, використання завідомо підробленого документа (ч. 3 ст. 358 КК) при при­дбанні права на майно шляхом обману (ч. 1 ст. 190 КК) також немає законодавчих пере­пон для констатування передумови, передбаченої ст. 45 КК. У такому випадку дії особи не утворюють повторності злочинів: особа вчиняє одне діяння, що лише кваліфікуєть­ся за двома статтями КК, кожна з яких передбачає умисний злочин невеликої тяжкості.

І, навпаки, у випадках реальної сукупності злочинів невеликої тяжкості (напри­клад, особа спочатку вчинила заподіяння майнової шкоди шляхом обману - ст. 192 КК, а через деякий час погрожувала знищенням майна - ст. 195 КК), вчинення другого злочину невеликої тяжкості не може вважатися таким, що він вчинений вперше, оскільки в цьому випадку один злочин передує другому у часі, тобто свідчить про сукупність злочинів (абз. 2 п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005 р.).

1.  Особа, стосовно якої розслідується або розглядається в суді кримінальна спра­ва за вчинений раніше нею злочин, у цей період може вчинити злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості. У такому випадку висновок про наявність передумови для звільнення її від кримінальної відповідальності за новий злочин на підставі ст. 45 КК може бути зроблений лише після винесення рішення у першій справі. Якщо стосовно цієї особи буде винесений виправдувальний вирок, то це буде підставою вважати, що злочин невеликої або середньої тяжкості вчинений нею вперше. Якщо ж особу буде звільнено від кримінальної відповідальності за пер­ший злочин, то це є перепоною вважати вчинений потім злочин невеликої або серед­ньої тяжкості вперше. Це пояснюється тим, що особа повинна саме на день вчинення такого злочину бути звільнена за раніше вчинений злочин від кримінальної відпові­дальності за підставами, передбаченими законом, або судимість на цей час за нього повинна бути погашена або знята.

Така ж ситуація може мати місце і у випадку вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості особою, яка ухиляється від слідства або суду за раніше вчинений злочин, у зв’язку з яким порушена кримінальна справа.

1.  Якщо особу було звільнено від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК, виходячи з того, що вона вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, а після цього було встановлено, що вона раніше вчинила інший злочин, який свідчить, що особа вчинила останній злочин не вперше, то це є підставою для скасування постанови суду про звільнення від кримінальної відпо­відальності в порядку виключного провадження за нововиявленими обставинами (статті 459-467 КПК).
2.  Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі ст. 45 КК є її дійове каяття. Таке каяття характеризується трьома складовими елементами, взятими у своїй єдності, а саме: 1) щирим розкаянням у вчиненому злочині; 2) актив­ним сприянням розкриттю цього злочину; 3) повним відшкодуванням завданих цією особою збитків або усуненням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б одного з цих складових елементів виключає підставу звільнення особи від кримінальної відпові­дальності за ст. 45 КК. Виняток може стосуватися лише окремих випадків, коли вчи­неним злочином або замахом на нього фактично не було завдано збитків чи заподіяно шкоди. В такому разі наявними повинні бути перші два елементи дійового каяття (абз. 3 п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005 р.).
3.  Щире розкаяння передбачає визнання особою факту вчинення злочину, дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині невеликої тяжкості або необережному злочині середньої тяжкості, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки (абз. 4 п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005 р.).
4.  Активне сприяння розкриттю злочину - це будь-які дії особи, яка вчинила зло­чин, що мають на меті надати допомогу органам досудового слідства у встановленні обставин даної справи, а також осіб, які брали участь у вчиненні злочину або були причетні до нього (абз. 5 п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005 р.).
5.  Повне відшкодування заподіяних збитків або усунення заподіяної шкоди озна­чає задоволення у повному обсязі розумних претензій потерпілого, що ґрунтуються на матеріалах справи. Відшкодуванню підлягає заподіяна потерпілому моральна та фізична шкода, а також матеріальні збитки, що виникли у потерпілого у зв’язку із посяганням на нього. Повне відшкодування заподіяних збитків може виражатися у відновленні початкового стану предмета посягання (наприклад, ремонт речі), ви­правлення ушкодженого майна, поверненні викрадених речей, заміні їх іншими або приблизно рівноцінними за вартістю, сплаті відповідної суми коштів або компенсації в іншій формі. Повне усунення заподіяної шкоди передбачає інші засоби загладжу­вання шкоди, наприклад, прилюдне вибачення за нанесені образи, своєчасне надання медичної допомоги тощо.

Відшкодування збитків або усунення шкоди повинно бути добровільним. Воно відсутнє, наприклад, у випадках, якщо відшкодування збитків або усунення шкоди здійснюється під якимись умовами, наприклад, подачі письмової заяви потерпілим про прощення особи, що вчинила злочин, про відмову потерпілого від яких-небудь претензій до цієї особи в майбутньому тощо.

Відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійснене не лише винним, але й іншими особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близькими тощо). Важливо, щоб ініціатива щодо такого відшкодування виходила саме від особи, яка вчинила злочин і яка об’єктивно не мала можливості зробити це особисто (напри­клад, в силу відсутності власних засобів, перебування під арештом тощо) (абз. 6 п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005 р.).