1.  Першою обставиною, що виключає благополучний сплив строків давності, є ухилення особи, яка вчинила злочин, від слідства або суду. У цьому разі відповідно до ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності зупиняється і відновлюється лише з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання.

Особою, що ухиляється від слідства або суду, визнається відома цим органам осо­ба (що підтверджується матеріалами кримінальної справи) як така, що вчинила певний злочин і здійснила дії з метою переховування місця свого перебування від слідства або суду (наприклад, не з’являється без поважних причин до слідчого або в суд, вчи­нила втечу після затримання, порушує умови запобіжного заходу, змінила місце пере­бування або документи, що посвідчують особистість, перейшла на нелегальне стано­вище тощо). Як правило, це особа, яка є підозрюваною або обвинувачуваною та щодо якої оголошено розшук або обрання (зміну) запобіжного заходу. Таким чином, не можуть розглядатися як такі, що ухиляються від слідства або суду, особи, що хоч і переховуються після вчинення злочину, але правоохоронним органам або взагалі невідомо про вчинений злочин, або недоведена причетність конкретної особи до да­ного злочину. День, з якого особа вважається такою, що ухиляється від слідства або суду, визначається початковим днем відповідної фактичної поведінки такої особи (наприклад, день втечі з-під варти або день неявки без поважних причин до слідчого або в суд) або днем винесення слідчим (судом) постанови (ухвали) про розшук цієї особи чи обрання (зміни) щодо неї запобіжного заходу.

Зупинення перебігу давності означає, що час, який минув з дня вчинення злочину, до дня, коли особа почала ухилятися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в загальний строк давності, що продовжує спливати, тобто відновлюється (а не починається спочатку) із дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Таким чином, час зупинення перебігу давності дорівнює часу ухи­лення особи від слідства або суду.

З’явлення із зізнанням - це добровільне особисте з’явлення особи, що перехову­ється від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення нею чи за її участю злочину і пере­ховування від слідства і суду.

Затримання являє собою захід процесуального примусу, відповідно до якого осо­ба на короткий строк поміщується до приміщення для тримання затриманих і в такий спосіб позбавляється свободи в порядку, передбаченому гл. 18 КПК.

1. Особа, що вчинила злочин і ухиляється від слідства або суду, не може все жит­тя, що їй залишилося, знаходитися під постійним страхом того, що в будь-який час, скільки б його не пройшло з дня вчинення злочину, вона може бути за нього притяг­нута до кримінальної відповідальності. Тому, відповідно до частин 2 і 3 ст. 49 КК особа, яка ухиляється від слідства і суду, у будь-якому випадку звільняється від кри­мінальної відповідальності, якщо: а) з дня вчинення злочину будь-якої тяжкості про­йшло не менше п’ятнадцяти років (так званий недиференційований строк давності) і б) ця давність не була перервана вчиненням нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

У зазначений п’ятнадцятирічний строк давності зараховується час, що минув з дня вчинення злочину і до дня ухилення особи від слідства або суду, час такого ухилення, а також час, що пройшов з дня з’явлення її із зізнанням або затримання, включаючи час проведення поновленого досудового розслідування та судового розгляду. Важли­во, щоб цей 15-річний строк минув до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо особи, яка вчинила даний злочин та ухилялася від слідства або суду. Крім того, органи досудового слідства зобов’язані довести, що протягом усього 15-річного строку давності особа не вчинила нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

1.  Другою обставиною, що виключає благополучний сплив строків давності за раніше вчинений злочин (як диференційованих - 2, 3, 5, 10, 15 років, так і недиферен- ційованого 15-річного строку щодо осіб, які ухилялися від слідства або суду), є згідно з ч. 3 ст. 49 КК вчинення даною особою до закінчення зазначених строків хоча б одно­го нового злочину певної тяжкості, а саме: злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину. Вчинення такого злочину до закінчення зазначених строків тягне за собою перерив перебігу давності. Це означає, що час, який минув з дня раніше вчиненого злочину до дня скоєння нового злочину, втрачає своє юридичне значення. Він визнається юридично незначущим, вдається забуттю і при новому об­численні строків давності не береться до уваги.

При перериванні перебігу давності обчислення строків давності як за раніше вчинений злочин, так і за вчинений новий злочин починається з дня вчинення саме нового злочину, причому окремо за кожний злочин. Іншими словами, при перериван­ні давності з дня вчинення нового злочину починають спливати самостійно і пара­лельно два строки давності: один - за раніше вчинений злочин, другий - за новий злочин. Ці строки не складаються, не поглинаються, не подовжуються до найдовшо­го з них, а обчислюються і спливають окремо по кожному злочину.

Для констатації переривання перебігу давності матеріалами кримінальної справи повинно бути доведено, що до закінчення строку давності за раніше вчинений злочин дана особа - суб’єкт цього злочину - знову вчинила новий злочин, який кваліфікова­но за певною статтею (частиною статті) Особливої частини КК, санкція якої перед­бачає основне покарання у виді штрафу у розмірі понад три і не більше десяти тисяч н. м. д. г. або покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’ яти років (злочин середньої тяжкості), або основне покарання у виді штрафу в розмірі понад десять до двадцяти п’ яти тисяч (включно) н. м. д. г. або у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років (тяжкий злочин), або, нарешті, основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч н. м. д. г. або позбавлення волі на строк понад десять років чи довічне позбавлення волі (особливо тяжкий злочин).

З другого боку, наявність у ч. 3 ст. 49 КК положення про переривання перебігу давності зобов’язує суд кожного разу при застосуванні давності вимагати від слідчо­го та прокурора наявності в матеріалах кримінальної справи доказів того, що особа, стосовно якої вирішується питання щодо звільнення від кримінальної відповідаль­ності у зв’язку із закінченням строків давності, не вчинила протягом цих строків нового злочину певної тяжкості, передбаченого в ч. 3 ст. 49 КК.

1.  Якщо до закінчення строку давності особа вчинить новий злочин невеликої тяжкості, то перебіг давності за першим злочином не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає спливати строк давності за новий злочин невеликої тяжкості з дня його вчинення.

При ідеальній сукупності двох злочинів, серед яких хоча б один був злочином середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, перебіг переривається з дня вчинення такого злочину. Із цього дня починають спливати окремо і паралельно три строки давності: 1) за раніше вчинений злочин; 2) за злочин, вчинення якого пере­рвало перебіг давності і 3) за злочин невеликої тяжкості, що увійшов в ідеальну су­купність вчинених злочинів.

Якщо за новий злочин, наприклад, середньої тяжкості, особу згодом було звільне­но від кримінальної відповідальності (наприклад, за амністією чи на підставах, перед­бачених КК), то сам факт вчинення такого злочину все одно перериває перебіг дав­ності за раніше вчинений злочин. Але якщо кримінальне провадження у справі було закрите при невстановленні достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримання або у зв’язку з набранням чинності законом, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою (пп. 3, 4 ч. 1 ст. 284 КПК), то перебіг давності не може вважатися перерваним.

Якщо новий злочин, наприклад, середньої тяжкості в разі зміни КК згодом був переведений у категорію злочинів невеликої тяжкості, то згідно з ч. 1 ст. 5 КК це по­винно вважатися такими обставинами, що відновлюють сплив давності за раніше вчинений злочин з дня його вчинення.

1.  Дотримання умов, передбачених частинами 1-3 ст. 49 КК є безумовною й обов’язковою підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Але із правила про обов’язковість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності закон знає два винятки: один факультативний, а інший - обов’язковий (частини 4 та 5 ст. 49 КК).
2.  Факультативний виняток стосується вчинення особливо тяжких злочинів, санкція яких передбачає довічне позбавлення волі, і які не передбачені ч. 5 ст. 49 КК. КК містить 12 таких злочинів, пов’язаних з умисним позбавленням життя за обтяжу­ючих обставин. Вочевидь, це можуть бути не тільки закінчені, але й незакінчені зло­чини, а також злочини, вчинені одноособово чи у співучасті.

Якщо після вчинення будь-яких із зазначених вище особливо тяжких злочинів минув п’ятнадцятирічний строк давності (не має значення, диференційований чи не­диференційований), то суд вправі, але не зобов’язаний застосувати давність до особи, яка вчинила такий злочин. Це означає, що до суду повинна надійти кримінальна справа з обвинувальним актом щодо такої особи.

У суду є два варіанти вирішення питання щодо застосування давності: а) застосу­вати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин, або б) не застосувати давність, вра­ховуючи тяжкість вчиненого злочину, особу винного, інші обставини справи, у зв’язку з чим винести обвинувальний вирок і призначити покарання. Якщо суд переконаєть­ся, що винний усе ж таки заслуговує покарання, то він повноважний його призначити, однак не вправі застосувати довічне позбавлення волі (ч. 4 ст. 49 КК), а замінює його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті (частини статті) Особ­ливої частини КК, за якою кваліфіковано злочин і яка передбачає альтернативне по­карання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років. При цьому суд повинен керуватися правилами, встановленими статтями 65-69 КК.