Проблема захисту трудових прав селян набула особливої ак­туальності з огляду на процеси реформування, які відбуваються на селі. На жаль, питання правового регулювання праці в сільськогоспо­дарських підприємствах залишились поза увагою науковців, а також не знайшли чіткого вирішення ні в аграрному, ні в трудовому законо­давстві.

Серед основних прав і свобод, закріплених у Конституції України, особливе місце відведене економічним та соціальним правам, таким як: право на здорові та безпечні умови праці, на її мінімальну оплату та своєчасне одержання (частини 4, 7 ст. 43); на захист від незаконного звільнення (ч. 6 ст. 43); обмеження максимальної тривалості робочого часу; право на відпустку мінімальної тривалості (ст. 45); право на судо­вий захист трудових прав (ст. 55); право на соціальне страхування (ст. 46). Крім того, в Основному Законі закріплено, що Україна є соці­альною державою, в якій на перше місце винесено права людини та га­рантії їх захисту (ст. 3), всім громадянам гарантовано рівні конститу­ційні права і свободи (ч. 1 ст. 24). Таким чином, можна зробити висно­вок, що вищезазначені права (як і всі інші, закріплені в Конституції України) розповсюджуються однаковою мірою і на працівників сільсь­кого господарства, незалежно від організаційно-правових форм підпри­ємств, в яких вони працюють.

Трудові відносини у виробничих кооперативах та фермерських господарствах базуються на основі праці їх членів. У разі виробничої потреби вони мають право залучати до роботи інших громадян за тру­довим договором (контрактом). Наймана праця використовується в інших сільськогосподарських підприємствах. Мінімальні соціальні та- рантії для найманих працівників встановлюються державою у Кодексі законів про працю України.

Необхідно виділити дві категорії особливостей, які впливають на трудові відносини в будь-яких сільськогосподарських підприємствах. По-перше, в науковій літературі звертається увага на особливий харак­тер сільськогосподарської праці, який проявляється, насамперед, у га­лузевій специфіці таких підприємств. Це — використання земель сіль­ськогосподарського призначення як основного засобу виробництва, вплив на ефективність та характер такої праці погодних і кліматичних умов, її сезонний характер, невідповідність тривалості виробництва про­дукції тривалості робочого часу, неможливість завчасного визначення наслідків праці, високий рівень виробничого ризику тощо. У свою чер­гу, вищезазначені обставини обумовлюють певний порядок організації та нормування праці, умови її оплати, встановлення робочого часу і часу відпочинку, особливості в охороні праці (її організації, порядку розгляду нещасних випадків на аграрних підприємствах, відшкодування шкоди, заподіяної здоров´ю сільськогосподарських працівників) тощо. Тобто основні засади сільськогосподарської праці є однаковими для працівників усіх підприємств, які здійснюють свою діяльність в аграр­ному секторі економіки, незалежно від їх організаційно-правової фор­ми та форми власності.

Враховуючи те, що вищезазначені питання стосуються всіх пра­цівників агропромислового комплексу, їх основних трудових прав та гарантій їх захисту, необхідно зазначити, що вони повинні регулюватися саме на законодавчому рівні. На жаль, у сучасному аграрному законо­давстві відсутній нормативно-правовий акт, який би регулював особли­вості праці в агропромисловому комплексі. Зважаючи на незадовільний стан нормативної бази, на практиці підвищується значення колектив­но-договірного регулювання трудових відносин у сільському господар­стві. На галузевому рівні ці відносини регулюються Галузевими уго­дами, які укладаються між Міністерством аграрної політики України, галузевими об´єднаннями підприємств та профспілкою працівників агропромислового комплексу України на відповідний період. В них закріплюються норми щодо нормування і оплати праці, встановлення для підприємств галузі мінімальних гарантій заробітної плати відпо­відно до кваліфікації на основі єдиної тарифної сітки за мінімальною межею; мінімальних розмірів доплат і надбавок з урахуванням специфі­ки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галу­зі; встановлення мінімальних соціальних гарантій, компенсацій, пільг у сфері праці й зайнятості; трудових відносин; умов і охорони праці; житлово-побутового, медичного, культурного обслуговування, органі­зації оздоровлення і відпочинку; умов зростання фонду оплати праці (ст. 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 лип­ня 1993 р.). Нині саме цей документ практично є єдиним комплекс­ним актом, якій відбиває особливості сільськогосподарської праці. Але слід зазначити, що умови галузевої угоди обов´язкові тільки для сто­рін, що ведуть на підприємствах колективні переговори і укладають колективний договір. Зважаючи на те, що далеко не на кожному під­приємстві такий договір укладається, велика кількість недержавних сільськогосподарських підприємств залишаються поза межами її регу­лювання.

Крім того, слід звернути увагу, що особливості правового станови­ща членів сільськогосподарських виробничих кооперативів і фермер­ських господарств також впливають на формування специфіки трудо­вих правовідносин у цих підприємствах. По-перше, члени формують відповідні фонди таких підприємств, беруть участь у розподілі прибут­ків, несуть ризик втратити свою частку, мають право на свою частку в разі виходу з підприємства тощо. Тому в науковій літературі їх навіть називають працюючими власниками. По-друге, вони беруть участь в управлінні справами таких підприємств. По-третє, повинні приймати обов´язкову трудову участь у їх діяльності. Саме ці ознаки не дають можливості ототожнити членів таких підприємств з найманими пра­цівниками. Таким чином, правовий режим їх праці набуває істотних відмінностей порівняно з умовами, передбаченими трудовим законо­давством. Саме вони і повинні бути відображені у спеціальному зако­нодавстві, яке регулює основні питання діяльності цих підприємств, а також в їх статутах.

Встановлення таких особливостей не повинно погіршувати право­ве становище членів (учасників) зазначених суб´єктів господарювання або сприяти зменшенню обсягу їхніх трудових прав порівняно з трудо­вим законодавством. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони пра­ці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю (ст. З КЗпП України).

Трудові відносини членів кооперативу (об´єднання) регулюють­ся Законом, законодавством про працю, статутом та правилами внут­рішнього розпорядку кооперативу (ст. 35 Закону України «Про сільсь­когосподарську кооперацію»). На жаль, з тексту Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» не зрозуміло, які ж особливості що­до регулювання зазначених відносин у ньому встановлено, крім права кооперативу самостійно визначати форми і систему оплати праці його членів і найманих працівників (ч. З ст. 35). Враховуючи, що основна мета створення і діяльності будь-якого кооперативу — це підвищення добробуту його членів, рівня їх соціальних прав, у Законі необхідно передбачити розділ, який би регулював ці питання. До речі, в законах України «Про кооперацію» (ст. 35), «Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство» (ст. 21) та «Про споживчу кооперацію» (ст. 14) закріплено обов´язок кооперативів щодо забезпечення соціально-еко­номічних гарантій їх членів. Особливості ж правового регулювання праці учасників господарських товариств взагалі не враховуються в чинному законодавстві. Законом України «Про фермерське господар­ство» також не встановлено жодних особливостей в регулюванні трудо­вих відносин його членів. Передбачено лише, що вони регулюються статутом (ст. 27).

Що стосується гарантій трудових прав працюючих членів, то на голову фермерського господарства та сільськогосподарського коопера­тиву лише покладається обов´язок створювати безпечні умови праці для членів господарства, забезпечувати дотримання вимог техніки без­пеки, виробничої гігієни та санітарії, пожежної безпеки (ст. 27 Зако­ну України «Про фермерське господарство» та ст. 36 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Крім того, кооператив не­се відповідальність за шкоду, заподіяну здоров´ю членів кооперативу (об´єднання) фізичних осіб внаслідок виконання ними своїх службо­вих обов´язків, відповідно до законодавства (ст. 36).