Захист та оборона своєї Вітчизни є конституційним обов'язком громадян України. До найбільш активної та основної форми виконання цього обов'язку, який полягає у повсякденному виконанні конкретних завдань у військових формуваннях, утворених відповідно до законів, віднесено військову службу.

Загальноприйняте визначення поняття "військова служба" в науковій юридичній літературі відсутнє. Найбільш характерні її визначення даються наступні: "Військова служба - вид державної служби, яка полягає у виконанні громадянами встановленого законом військового обов'язку (повинності) у складі збройних сил" [275, с. 196]; "Військова служба - особливий вид державної служби, почесний обов'язок кожного громадянина України, пов'язаний з виконанням загального військового обов'язку і служби на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, утворених відповідно до чинного законодавства. Регулюється Конституцією України (ст.65) та Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" [313,с.458-459]; "Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній з захистом Вітчизни" [218]. Як випливає з наведеного, в якості визначальної її ознаки виділяється прикметник "державна".

Однак наведені вище термінологічні визначення не можна назвати цілком вдалими. Їм притаманні різні за значенням загальні ознаки - в одному випадку це "військовий обов'язок (повинність)", у другому - це "почесний обов'язок кожного громадянина", у третьому - це "професійна діяльність". Тим самим змішуються різні сторони цього виду діяльності громадян.

Необхідно визнати, що військова служба - це складне соціальне явище, розкриття змісту якого потребує комплексного підходу. Вона прямо пов'язана з національною безпекою та її складовою - обороною, а опосередковано - з політикою, економікою, міжнародними відносинами та іншими сферами діяльності держави[130,с.7]. 

Військову службу, як одну з важливих соціально-політичних явищ, можна розглядати з різних точок зору: соціальної, політичної, правової, організаційної, етичної, соціологічної тощо. Суспільні інститути, котрі у тій чи іншій мірі завжди існували в суспільстві, утворювалися для свідомого впливу людей в інтересах соціальних груп на процес суспільного розвитку, для регулювання певних суспільних відносин, щоб обмежити дію випадку, а то й сваволі [69,с.27; 268]. Військова служба завжди сприймалася як діяльність певного прошарку людей зі своїми відповідними корпоративними інтересами і запитами, належної моралі і духовності нації. Тобто цей соціальний інститут можна сприймати як співтовариство, певну корпорацію осіб, які практично виконують спеціальні функції держави у відповідності до свого правового статусу.

Важливе місце в системі суспільних відносин посідають управлінські відносини, які є відносинами людей щодо здійснення функцій управління. Це відносини людських колективів - об'єктів і суб'єктів управління як суспільством в цілому, так і притаманними йому конкретними підсистемами; це внутрішні відносини, спрямовані на досягнення узгодженості та ефективності у роботі.  Соціальне управління систематично здійснює цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети [172]. Військовій службі теж притаманна управлінська діяльність, яка пов'язана з необхідністю органам військового управління керувати підпорядкованими військовими частинами, з'єднаннями та об'єднаннями військ, здійснювати координацію діяльності військових формувань держави.

Розвиток інституту військової служби, її складових має визначатися властивостями конкретного суспільства, відображати існуючі в ньому економічні, політичні, духовні відносини та спосіб організації соціального управління. У соціальному плані військова служба забезпечує виконання функцій регулятора поведінки людей. Соціальний характер діяльності військовослужбовців розкривається в їхній участі щодо практичної реалізації політичної лінії, що визначається обраним народом органом і об'єднує індивідуальний, суспільний та державний інтерес. Вона являє собою обов'язкове та добровільне (професійне) здійснення за дорученням держави особливої суспільно-корисної діяльності, що полягає в захисті і обороні Вітчизни її громадянами[238]. Соціальна сутність і призначення військової служби визначаються характером суспільно-політичного устрою, метою існування і призначенням держави. Вона є найактивнішою формою реалізації обов'язку щодо захисту Вітчизни і полягає у повсякденному виконанні конкретних військових обов'язків[173].

Згідно зі статтею 65 Конституції України[1] обов'язком громадян України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Звідси військова служба - це механізм досягнення цілей та виконання завдань держави. Їй належать функції, що відображають загальні завдання як частини механізму державного управління, тобто реалізуються певні функції соціальної держави.

У правовому відношенні  військова служба являє собою систему правових норм, що регламентують права, обов'язки, обмеження[145, с.216], заборони та відповідальність військовослужбовців, проходження ними військової служби, порядок виникнення та припинення військово-службових правовідносин. До цієї системи входять правові норми, що складають, насамперед, частину галузі адміністративного права, а також конституційного, міжнародного, цивільного, фінансового та інших галузей права.

Військова служба опосередковується матеріальними і процесуальними нормами права. Матеріальні норми встановлюють статутні положення, що визначають принципові риси цього правового інституту. До таких норм відносяться, зокрема: поняття військової служби, військовослужбовця, військової посадової та службової особи; принципи військової служби; правовий статус військовослужбовця (права, обов'язки, обмеження, відповідальність); порядок заміщення посад; атестація; службова дисципліна; умови служби; способи і підстави припинення військової служби[301]; контроль і нагляд у системі військової служби[32,с.53; 291]. Процесуальні ж норми регулюють реальне виконання положень, що містяться у матеріальних правових нормах.

З функціональної точки зору  військова служба є конкретним видом діяльності військового персоналу та органів військового управління. Військовий персонал реалізовує державну владу у відповідних правових формах і за допомогою визначених методів управління. Ця діяльність виявляється по-різному через: реалізацію повноважень розпорядчого характеру; здійснення юридично-власних приписів для різних суб'єктів права в системі управлінської ієрархії (видання наказів, розпоряджень і директив, надання вказівок тощо); реалізацію юрисдикційних дій, тобто застосування заходів державного примусу; здійснення організаційних дій і матеріально-технічних операцій (проведення нарад, конференцій, засідань тощо). В структурному аспекті військова служба являє собою систему військових формувань та органів військового управління.

Нині в Україні зміцнюється єдина за своїми організаційними, нормативно-правовими, кадровими й інформаційними засадами державна служба[158]. Її, як вважають науковці, слід розглядати, насамперед, як систему суспільних зв'язків і відносин [69,с.175]. В спеціальній літературі існує загальновизнаний поділ державної служби на два великих види: "цивільну і мілітаризовану"[278,с.158]. Досить поширеною є обґрунтована точка зору В.Б.Авер'янова, який запропонував законодавчо розмежувати наступні види державної служби: "1) служба в органах виконавчої влади та її апараті, а також в апараті парламенту, судових органів, деяких інших державних органів (наприклад, прокуратури). Це - власне адміністративна служба, або служба чиновників; 2) служба в державних органах (включаючи деякі органи виконавчої влади), яка отримує спеціальний правовий статус, зокрема в органах прокуратури, внутрішніх справ, державної безпеки, митних органах, у дипломатичних установах, збройних силах. Це -  спеціальна служба; 3) служба в різних державних службах та їх апараті, яка хоч і має допоміжно-обслуговуючу спрямованість, але через свою важливість потребує особливого правового режиму в межах державної служби. Це - функціонування так званих патронажних служб" [39,с.394].  В.Л.Коваленко пропонує поділити її на цивільну, спеціалізовану та мілітаризовану служби [39,с.396].

В мілітаризованій службі виокремлюються такі її види: військова, міліцейська, воєнізована (воєнізована охорона, рятувальні загони тощо). Мілітаризована служба має багато відмінностей від цивільної, які вирізняються при здійсненні аналізу нормативно-правових актів, що встановлюють правове становище цього виду державної служби і відповідних службовців. Виділяються наступні її відмінності: професійним обов'язком службовців, які проходять цю службу, є  захист зі зброєю в руках життя і здоров'я людей, цінностей суспільства за умови ризику життю і здоров'ю; на цю службу вступають лише військовозобов'язані, фізично розвинуті громадяни, які досягли 18 років; на цій службі більш сувора дисципліна; службовці мають спеціальні звання; для них організована спеціальна система атестації; для кожного її різновиду встановлені єдині форма одягу, знаки розрізнення; із службовцями в службовий час регулярно проводяться навчання по спеціальній та фізичній підготовці; особисті права службовців в основному регулюються не трудовим, а адміністративним правом; їм надається ряд пільг (транспортні, пенсійні, житлові, податкові та ін.); вони притягаються до дисциплінарної відповідальності на підставі спеціальних статутів;  військовослужбовці, рядовий та керівний склад МВС в особливому порядку притягаються до адміністративної та матеріальної відповідальності [26,с. 112].

Виконання обов'язків військової служби, передбачене і здійснюване у складі державних військових організацій, є виконання державних обов'язків. Як зазначалося вище, сутність і призначення військової служби визначаються сутністю і призначенням держави. Військова служба відображає не лише завдання, функції і основні риси держави, але й покликана їх практично здійснювати. З цією метою держава наділяє військові формування владними повноваженнями, а громадяни, що проходять військову службу, перебувають на державних військових посадах і отримують заробітну платню від держави.

Військовій службі притаманні такі ознаки, як: функціонування в державних органах; військовослужбовець, виконуючи специфічні завдання у відповідності до законодавчо закріплених за державними органами функцій, діє від імені та в інтересах держави; взаємовідносини військовослужбовців будуються на підставі характерних для державної служби відносин влади та підпорядкування; правовий статус військовослужбовців, порядок проходження військової служби визначаються державою. Їй притаманна більшість основних принципів державної служби, визначених Законом України "Про державну службу"[213], оскільки діяльність військовослужбовців має державний характер: служіння Українському народові; законність; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетенція, ініціативність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліни.

У військовій службі можна виділити наступні аспекти, які характерні і для державної служби: