З прийняттям 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України у державі було взято напрямок на самостійну економічну політику, метою якої є створення ефективного механізму регулювання економічних відносин [17]. Провідну роль у досягненні цієї мети відіграє законодавство України про захист економічної конкуренції, яке не тільки захищає суб'єктів господарювання від протиправних посягань, а й стимулює розвиток економічних та конкурентних відносин в економіці та у суспільстві в цілому.

Першим нормативним актом, який започаткував створення механізму регулювання монополістичної діяльності ще у колишньому СРСР, є Постанова Ради Міністрів СРСР від 16 серпня 1990 року "Про заходи щодо демонополізації народного господарства" [18]. Пізніше було прийнято Закон СРСР "Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР", який став прототипом (його було взято за основу) майбутнього антимонопольного (конкуренційного) законодавства незалежної України [19]. А у 1992 році в Україні було прийнято Програму економічних реформ і політики на Україні, яка передбачала встановлення контролю за монополіями, підвищення рівня конкуренції, перебудову організаційно-господарських схем та стимулювання процесів створення нових суб'єктів господарювання [20].

Законодавчою основою правового регулювання вітчизняних конкуренційних відносин стали закони України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" від 18 лютого 1992 року (на сьогодні Закон не діє) [5], "Про Антимонопольный комітет України" від 26 листопада 1993 року [6], "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 року [7], "Про природні монополії" від 20 квітня 2000 року [8], а також Закон України "Про захист економічної конкуренції", який було прийнято Верховною Радою України 11 січня 2001 року і який набув чинності через рік після опублікування [9]. Причому зазначимо, що Закон України "Про захист економічної конкуренції" - це нормативний акт, який на сьогодні є основою сучасного конкуренційного законодавства України.

Важливим етапом розвитку господарського законодавства України стало прийняття Верховною Радою України 16 січня 2003 року Господарського кодексу України (набрав чинності з 1 січня 2004 року) в якому, у розділі I "Основні засади господарської діяльності" міститься Глава 3 "Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання від недобросовісної конкуренції" [13].

Загалом законодавство України про захист економічної конкуренції досить "молоде", порівняно з антимонопольним (або анти- трестівським, картельним, конкурентним) законодавством зарубіжних країн, "вік" якого обчислюється десятиліттями і навіть століттям [21, с. 285; 22, с. 101; 23, с. 300].

Ще не має достатньої практики застосування норм цього законодавства, а тому на сьогодні існує необхідність звернення уваги до конкуренційного законодавства і до відносин, зокрема процесуальних, які ним регулюються. Адже, як вірно зазначають теоретики права, "законодавство відображає об'єктивну реальність більш безпосередньо, ніж інші суб 'єктивні показники, воно прямо зорієнтовано на втілення в дійсність, а правове регулювання суспільних відносин стає ефективнішим настільки, наскільки воно точніше виражає економічні та політичні умови, процеси та потреби розвитку суспільства" [24, с. 20].

У економічному аспекті законодавство про захист економічної конкуренції є елементом демонополізації державної господарської системи, проявом політики модернізації економіки та існування різноманітних форм власності.

У правовому аспекті законодавство про захист економічної конкуренції спрямоване не тільки на недопущення недобросовісної конкуренції та зловживань монопольним становищем, а одночасно, через здійснення у певних правових формах регулюючого впливу на поведінку учасників ринкових відносин, введення правового механізму обмеження монополістичної діяльності суб'єктів господарювання та розвиток економічної конкуренції.

Зазначимо також, що в законодавстві про захист економічної конкуренції органічно поєднуються як приватні (зокрема монополістичні), так і публічні (суспільні, державні) інтереси. Причому елемент диспозитивності у діяльності суб'єктів господарювання поєднується з імперативним (публічним) інтересом, що тим самим, узгоджує їх волю із волею держави.

Характеризуючи конкуренційне законодавство                      України,

А.    І. Ігнатюк зазначає, що воно є "...малою конституцією ринкової економіки, тому що визначає правила поведінки на ринку, захищає підприємців від антиконкурентних дій інших суб 'єктів господарських відносин, сприяє формуванню конкуренційного середовища, у якому головною діючою особою повинен бути споживач" [25, с. 138].

Підкреслимо, що сучасна структура конкуренційного законодавства України представлена двома правовими інститутами:

•  антимонопольним інститутом;
•  інститутом захисту від недобросовісної конкуренції.

Норми конкуренційного права, для зручності їх дослідження, ми

пропонуємо розбити на три великі групи, а саме:

•  норми матеріального права (які описують правопорушення та умови, за яких воно вчиняється);
•  норми матеріальної компетенції (які визначають компетенцію та повноваження антимонопольних органів щодо розгляду справ);
•  процедурні норми (які визначають порядок подання та розгляду заяв, безпосередньо розгляд справ антимонопольними органами).

Матеріальні норми застосовуються за допомогою норм матеріальної компетенції та реалізуються через процесуальні норми. Матеріальні норми лише описують склад правопорушення, визначають компетенцію, повноваження. Процедурні ж норми вказують на методи та порядок діяльності органу, який уповноважений застосовувати окремі норми матеріального права. Таким чином, процедурні відносини є виразом реалізації компетенції з правозастосування матеріальних норм.

Характеризуючи матеріальні норми конкуренційного права, зазначимо, що в Законі України "Про захист економічної конкуренції" протиправними важаються такі дії суб'єктів господарювання:

•  антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання (Ст. 6 Закону);
•  зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку (Ст. 13 Закону);
•  антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (Ст. 15 Закону);
•  обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань (Ст. 18 Закону);
•  неправомірне використання суб'єктом господарювання ринкового становища (Ст. 19 Закону);
•  дискримінація конкурентів суб 'єктами господарювання (Ст. 20 Закону);
•  обмежувальна діяльність об'єднань (Ст. 21 Закону) [9].

Підкреслимо, що вказані правопорушення можуть завдавати

шкоди не лише суб'єктам господарювання (юридичним особам та суб'єктам господарювання без прав юридичної особи), а й фізичним особам-споживачам.

Правопорушення в сфері конкуренції можна класифікувати в залежності від певних ознак. Так, наприклад, вчена Н. М. Корчак виділяє дві категорії правопорушень:

•  індивідуальні зловживання, тобто зловживання підприємцями монопольним становищем на ринку, це акти та дії органів влади і управління, що обмежують конкуренцію;
•  колективні дії, тобто неправомірні угоди (погоджені дії) між підприємцями, між органами влади і управління, що дискримінують підприємців на ринку [26]. Можна сказати, що це класифікація за кількісним складом суб 'єктів правопорушення.

У свою чергу, ми можемо запропонувати альтернативну класифікацію таких правопорушень, в залежності від видів суб'єктів, які їх вчиняють, зокрема, це:

•  правопорушення з боку суб'єктів господарювання (підприємств, груп підприємств або підприємців, окремих підприємців) у вигляді зловживання монопольним становищем та обмеження конкуренції;
•  правопорушення з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, які порушують права та законні інтереси суб'єктів господарювання.

Правопорушення можуть вчинятися як суб'єктами господарю- вання-монополістами, тобто тими, які займають монопольне становище (монополістичні правопорушення), так і суб'єктами господа- рювання-конкурентами, які не займають монопольне становище на ринку.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції", суб'єкт господарювання - це юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими.

Крім того, суб'єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності [9].

У Господарському кодексі України коло суб'єктів господарювання визначено по іншому. Так, згідно зі статтею 2 Господарського кодексу України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, відносяться не до суб'єктів, а до учасників відносин у сфері господарювання [13]. Далі, у ст. 55 Господарського кодексу України, зазначається, що суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Зокрема суб'єктами господарювання є:

1.  господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2.  громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці [13].

Згідно з Законом України "Про захист економічної конкуренції", монопольним (домінуючим) ) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Відповідно до ст. 12 Закону, монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам [9].

Даючи визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єкта господарювання, законодавець використовує термін "значна конкуренція", однак що це таке - не розтлумачує. Термінологічний ряд Закону також не містить визначення цього терміну. На

^ [27, с. 20] Монополія (гр. monos один + poleo продаю) - виняткове право (виробництва, торгівлі, промислу), що належить одній особі. Ситуація, коли на ринку присутній один продавець. Монополія являє собою полярну протилежність конкуренції.

нашу думку, це може призвести до невірного розуміння та тлумачення норм законодавства при їх практичному застосуванні [28, с. 95].