3) правовідносини, як єдність форми й змісту, не можуть бути предметом правового регулювання, вони виступають результатом правового регулювання. Автор зазначає, що науковці недоречно виключили з поля зору необхідну ланку - державу, відповідні органи якої покликані своєчасно та адекватно перекладати вимоги об'єктивних законів на мову юридичних понять і категорій [31, с. 26]. Попри те, що Р.Й. Халфіна не відстоює наявності тристороннього зв'язку в правовідносинах, деякі висловлювання підкріплюють дану тезу.

Так, у своїй праці Р.Й. Халфіна, наводячи міркування Ю.К. Толстого про те, що норма права регулює лише фактичні суспільні відносини, та переконливі доводи стосовно хибності твердження, що норми права регулюють правовідносини, наголошує, що правовідносини виступають результатом правового регулювання, що право регулює суспільні відносини, надаючи конкретним їх видам форму правовідносин [31, с. 112-113].

Виходячи з викладеного було б неправомірно визначати правові відносини лише через двосторонній зв'язок між учасниками суспільних відносин. Якщо розглядати правовідносини як єдність правової форми й матеріального змісту, то правовою формою виступає правова норма, санкціонована й забезпечена державою в особі її відповідних органів, а матеріальний зміст становлять конкретні суспільні відносини. Єдність форми й змісту дістає вияв у взаємних правах і обов'язках учасників, які встановлюються, санкціонуються та гарантуються державою через правову норму. Держава надає суспільним відносинам правовий характер, і без її впливу суспільні відносини не стануть правовими, а тому при визначенні поняття правовідносин не слід обмежувати його лише двостороннім зв'язком між самими їх учасниками.

Хоча змістом правовідносин є кореспондуючі взаємні права й обов'язки сторін, дотримання й виконання яких - головна мета самого утворення та існування правовідносин, але держава, що створює й санкціонує правову норму, має безпосередній вплив і особливий зв'язок з учасниками правовідносин. Тому вона є невід'ємною частиною правовідносин (в особі її органів).

Наукові праці останніх років докорінних змін у теорію правовідносин не вносять.

Визначаючи соціальне призначення правовідносин, П.М. Рабінович підкреслює, що правовідносини мають створювати суб'єктам права конкретні соціальні можливості для задоволення певних їх потреб або власними діями, або діями інших суб'єктів. На його думку, правові відносини - це передбачені гіпотезою юридичної норми ідеологічні суспільні відносини, які дістають вияв у взаємних юридичних правах і обов'язках суб'єктів права [36, с. 127].

На думку М.І. Матузова, ознаки правових відносин як особливого виду суспільних відносин полягають у такому:

1) вони виникають, припиняються або змінюються лише на підставі правових норм, які їх безпосередньо породжують;

2) мають місце взаємні суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів правовідносин, які утворюють між ними двосторонній зв'язок, що і є, власне, правовідносинами;

3) правовідносини завжди мають вольовий характер, тому що в них відбивається як воля держави, так і, в переважній більшості випадків, воля самих учасників;

4) правовідносини охороняються державою;

5) правовідносини характеризуються індивідуалізованістю суб'єктів, суворою визначеністю їх взаємної поведінки, персоніфікацією прав та обов'язків, це завжди конкретний зв'язок "когось" з "кимось" [37, с. 472- 477].

Саме визначення правовідносин вчений формулює як урегульовані правом та охоронювані державою суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаємно кореспондуючих юридичних прав та обов'язків [37, с. 479].

Розглянувши різні думки науковців про саме поняття правовідносин, окреслимо коло їх основних ознак: правовідносини є поєднанням матеріального змісту та правової форми; правовідносини є зв'язком між суб'єктами суспільних відносин, у вигляді взаємних прав та обов'язків, та кожного учасника з державою, яка наділяє, санкціонує таких суб'єктів цими правами й обов'язками та забезпечує їх виконання, виступаючи особливою стороною у правовідносинах; правова норма, за допомогою якої держава врегульовує конкретні суспільні відносини між його учасниками, є структурним елементом відповідних правовідносин; підставою виникнення, зміни та припинення правовідносин є юридичний факт або юридичний склад; кореспондування взаємних прав та обов'язків учасників правовідносин утворює їх зміст.

Таким чином, правовідносини - це виникаючі на підставі юридичних фактів, суспільні відносини, що характеризуються зв'язком між їх учасниками та державою, яка за допомогою правових норм встановлює, охороняє та забезпечує реалізацію взаємно кореспондуючих прав і обов'язків учасників.

Загальнотеоретичні дослідження правовідносин не могли не позначитися на вивченні галузі земельних відносин, правовим аспектам реформування яких присвячені наукові праці:

1) українських вчених - В.І. Андрейцева [38-41], О.А. Вівчаренка [42], А.П. Гетьмана [43-47], О.В. Глотової [48], С.В. Гринька [49], В.К. Гуревського [50], І.А. Дмитренка [51], О.І. Заєць [52], І.І. Каракаша [53], О.В. Конишевої [54], П.Ф. Кулинича [55-57], А.В. Луняченка [58], А.М. Мірошниченко [59], В.В. Носіка [60-63], О.О. Погрібного [3, 64, 65], В.І. Семчика [66, 67], Н.І. Титової [68, 69], С.І. Хом'яченко [70], В.В. Хохуляка [71], М.В. Шульги [72, 73], В.В. Янчука [74], В.З. Янчука [75], та ін.;

2) російських вчених-правників - Г.О. Аксєньонка [76], Г.Є. Бистрова [77], С.О. Боголюбова [78], М.О. Духно [79], Б.В. Єрофєєва [80], Ю.Г. Жарикова [81-84], О.А. Забєлишенського [85, 86], І.О. Іконицької [6, 87-89], М.І. Краснова [89] та інших.

Зокрема, у науці земельного права зазначається про поділ земельних правовідносин на матеріальні й процесуальні відповідно до поділу норм права за організаційними формами. Так, матеріальними земельними правовідносинами називають ті, які передбачені нормами, що встановлюють права та обов'язки суб'єктів земельних відносин (наприклад, право на отримання земельної ділянки). Процесуальні регламентуються нормами, що встановлюють порядок виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин (наприклад, порядок здійснення землеустрою, процедура розгляду земельних спорів тощо) [90, с. 34].

Уявляється, що таке загальне визначення земельно-процесуальних правовідносин у сучасній вітчизняній науці земельного права потребує більшої конкретизації, оскільки сама проблема процесуальної форми реалізації норм права в цілому є однією з центральних і комплексних проблем юриспруденції, яка має величезне теоретичне й практичне значення для розвитку так званих непроцесуальних галузей права, до числа яких слід віднести й земельне право.

З цього приводу в юридичній літературі має місце чимало різних думок. Зокрема, стосовно сутності категорій "процесуальна форма" та "юридичний процес" були висловлені міркування, згідно з якими немає єдиної процесуальної форми і єдиного процесуального права, що охоплювали б регулювання всіх правових процедурних питань [91, с. 174].

На думку В.М. Протасова, правова категорія "процесуальна (процедурна) форма" є вчорашнім днем теорії процесу й процедури в цілому, її вживання певною мірою було виправдано тоді, коли ще не ставилося питання про розробку загальних для всіх процесуальних галузей закономірностей, про процесуально-правовий механізм і його елементи [92, с. 141].

У правовій літературі пропонувалися такі визначення поняття юридичного процесу:

1) юридичний процес - це система дій, що здійснюються у відповідності з процедурою тими або іншими громадянами, організаціями, органами й посадовими особами, та система правовідносин, що складається в результаті й за допомогою цих дій [93, с. 5];

2) юридичний процес - це збірне наукове поняття, що позначає форму перетворення юридичних ідеальних моделей, закріплених у внутрішньому законодавстві й у міжнародних нормах, у реальну систему правовідносин [94, с. 35];

3) юридичний процес являє собою різновид юридичної процедури, спрямованої на вияв та реалізацію матеріального охоронного правовідношення, що визначає своєрідність її змістових рис, а головне - це особливий механізм зв'язку з матеріально-правовою регулятивною сферою [95, с. 59];

4) юридичний процес - це система взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначених нормами права інших суб'єктів, яка втілюється у здійсненні операцій, які спрямовані на вирішення юридичних справ, породжують певні юридичні наслідки й регулюються процесуальними нормами [96, с. 267].

У вітчизняній юридичній літературі категорія "процесуальне право" розглядається не як самостійна галузь права, а як сукупність процедурно-процесуальних норм, інститутів, галузей процесуального права, що регулюють процесуальний порядок застосування норм матеріального права в юрисдикційній та іншій практичній діяльності державних органів, тобто регулюють юридичний процес [97, с. 415].

Необхідно зазначити, що таке тлумачення є неповним, оскільки, наприклад, застосування земельно-правових норм завжди передбачає участь у відносинах, що ними регулюються, не тільки державних органів, але й інших суб'єктів земельних правовідносин, які здійснюють реалізацію прав на землю [72, с. 155].

Не вдаючись до критичного аналізу інших вищенаведених наукових думок, варто відзначити, що правова категорія "процесуальна форма" використовується паралельно з категорією "юридичний процес" при аналізі конкретних проявів останнього. Це зумовлено тим, що обидві зазначені категорії характеризують відповідно зміст і форму юридичної діяльності [98, с. 19].

Ретроспективний огляд правової літератури дозволяє виділити дві концепції щодо розуміння юридичного процесу (процесуальної форми). Традиційно можливість використання процесуальної форми розглядають стосовно діяльності юрисдикційних органів держави у сфері вирішення цивільно-правових спорів і справ про правопорушення (так зване вузьке розуміння юридичного процесу).

Ця концепція, головним чином, підтримується представниками науки кримінального й цивільного процесів, які поняття процесуальної форми завжди пов'язують із діяльністю органів правосуддя. Щодо кримінального процесу цей зв'язок є абсолютним, оскільки реалізація норм матеріального кримінального права відбувається саме у процесі діяльності органів суду та прокуратури. Зокрема, на думку вчених - теоретиків кримінального процесу, кримінально-процесуальна форма - це невід'ємна сторона кримінального судочинства [99, с. 19]. Слідча та судова діяльність по кримінальних справах спрямована на втілення в життя норм кримінального закону й регулюється як кримінальним, так і кримінально-процесуальним правом. В останньому визначено норми, що встановлюють порядок (форму) кримінального судочинства [99, с. 19].

Сучасні вчені, які працюють над теорією цивільного процесу, зазначають, що процесуальною може бути не тільки судова діяльність [100, с.  386].

Згідно з концепцією загального юридичного процесу (так званим широким розумінням юридичного процесу) процесуальне право не можна обмежувати тільки сферою примусу чи вирішення цивільно-правових спорів, крім кримінального й цивільного процесів, у системі матеріальних галузей права існують численні процесуальні норми й інститути, на основі яких здійснюється реалізація приписів матеріально-правових норм будь-яких галузей [101, с. 6].

Систематичне узагальнення й розвиток цього напряму в розумінні призначення процесуальних форм у загальнотеоретичному плані має місце в наукових працях В.М. Горшеньова, який зазначив, що процесуальне право, покликане обслуговувати потреби реалізації норм матеріального права, є похідним від останнього й має стосовно нього завжди підлеглий, допоміжний характер [102, с. 220].