Висновки стосовно визначення та меж поширення процесуальної форми (юридичного процесу) в цілому, та процесуальних правовідносин зокрема, наведені у попередньому параграфі, надають можливість визначити специфіку (ознаки) земельно-процесуальних правовідносин.

Однією з особливостей останніх є те, що вони можуть існувати тільки як правовідносини. Тобто поза правовою формою, у вигляді лише фактичних відносин, вони існувати не можуть. Вони стають реальним фактом лише тоді, коли дії суб'єктів земельно-правового процесу зафіксовані та врегульовіні процесуальним актом. Отже, в основі земельно-процесуальних правовідносин містяться певні фактичні суспільні відносини, що виступають у реальному житті не інакше як у формі правовідносин. Правова форма є тією необхідною умовою, без якої неможливе існування земельно-процесуальних правовідносин.

Наступна особливість полягає в тому, що частина земельно-процесуальних правовідносин виникає, змінюється та припиняється у сфері державного управління земельним фондом, тобто там, де реалізуються правомочності системи органів місцевого самоврядування та виконавчої влади, органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та інших суб'єктів цих правовідносин. Особливістю земельно-процесуальних правовідносин є їх владний характер, оскільки вони побудовані на засадах субординації, по "вертикалі", мають особливий склад учасників, де однією зі сторін, як правило, виступає орган влади - компетентний орган, наділений владними повноваженнями стосовно іншої сторони.

Земельно-процесуальним правовідносинам притаманний також публічний характер, вони утворюються за допомогою діяльності уповноважених суб'єктів, що здійснюється в державних або суспільних інтересах, які забезпечуються відповідною охороною держави. Досліджувані правовідносини є власне процесуальними, тому що виникають заради "чужого" інтересу, який закладений у матеріальних правовідносинах. Для суб'єкта, наділеного владними повноваженнями в земельно-процесуальних правовідносинах, застосування норми матеріального права не тягне ніяких наслідків, які випливають безпосередньо з даної норми. Ознакою земельно-процесуальних правовідносин також є те, що вони мають, так би мовити, "подвійну" юридичну природу, тобто вони двічі юридичні, оскільки опосередковують процес реалізації норм матеріального права і є результатом реалізації норм процесуального права [119, с. 211].

Вчений-правник А.П. Гетьман зазначає: специфікою еколого-процесуальних правовідносин є те, що вони регулюються процесуальними нормами, які містяться в екологічному матеріальному праві та складають його процесуальну підгалузь [43, с. 76]; поділ екологічних правових відносин на матеріальні й процесуальні має такий важливий аспект, як ієрархічність названих видів правовідносин; для еколого-процесуальних правовідносин характерним є те, що вони являють собою "динамічні" відносини [43, с. 79].

Уявляється, що з цим варто погодитись, оскільки:

- по-перше, взагалі будь-які правовідносини з формальної точки зору суто юридичного підходу нерозривно пов'язані з нормами права, виникають і здійснюються на їх основі. Тому й земельно-процесуальні правовідносини завжди виникають на основі правових норм. Зрозуміло, одного існування правових норм ще не досить для виникнення таких правовідносин - вирішальне значення для їх виникнення й розвитку мають процесуальні акти уповноважених на те органів і посадових осіб, а також інших осіб, що реалізують свої суб'єктивні права (наприклад, подання громадянином заяви про передачу у власність земельної ділянки тощо.) Однак первинною підставою для виникнення правововідношення, безсумнівно, є правова норма, що надає визначеним фактам юридичний характер;

- по-друге, похідний характер земельно-процесуальних правовідносин дістає вияв у тому, що вони припускають попереднє існування певних первинних матеріальних правовідносин, що реалізуються через процесуальні. Слід також зазначити, що незважаючи на похідний характер земельно-процесуальних правовідносин від відповідних матеріальних, обидва види земельних правовідносин органічно взаємопов'язані між собою;

- по-третє, процесуальні норми регулюють відносини, для яких особливе значення мають дії їх суб'єктів.

Тобто однією з особливостей земельно-процесуальних правовідносин є власне земельно-процесуальна діяльність, яка: характерна як для державно-владних органів управління земельним фондом, так і для інших суб'єктів земельного права; є особливою сферою юридичної діяльності - сферою здійснення регулятивних та правоохоронних завдань; характеризується стадійністю, багатосуб'єктністю, а окремі етапи такої діяльності відрізняються специфікою зовнішніх форм прояву, особливим оформленням у процесуальних актах, що стосуються процедури порушення й розгляду індивідуально-конкретної земельно-правової справи.

Ще одна особливість названих правовідносин дістає вияв у наявності кількох суб'єктів. Це, у свою чергу, визначає й характер земельних процесуальних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників таких правовідносин.

На думку А.П. Гетьмана, складний характер екологічних процесуальних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників еколого-процесуальних правовідносин обумовлений тим, що в них одна сторона (суб'єкт або кілька суб'єктів) може досягти результату, передбаченого в юридичному нормативі, тільки через іншу сторону, належне виконання останньою покладених на неї обов'язків [43, с. 81].

Наприклад, згідно зі ст. 160 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. [120] сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у його розгляді, надавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні й письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його. Уповноважені органи, що розглядають такі спори, зобов'язані сприяти учасникам спору в реалізації належних їм суб'єктивних прав, а також зажадати від них сумлінного користування правами.

Оскільки земельно-процесуальні правовідносини є результатом земельно-процесуальної діяльності уповноважених суб'єктів, зазначимо, що така діяльність відбувається у формі процесуальних стадій - сукупності відносно відособлених, розділених у часі і логічно пов'язаних процесуальних дій, які спрямовані на досягнення певної мети та вирішення індивідуально-конкретних земельно-правових справ, характеризуються колом суб'єктів і закріплюються в земельно-процесуальних актах.

Як зазначається у правовій літературі, правозастосовчі дії в галузі екології поділяються на три групи: встановлення фактичних обставин справи; вибір та аналіз юридичної норми; вирішення юридичної справи [121, с. 7].

Натомість у земельно-процесуальній діяльності доцільно виокремити такі самостійні стадії:

1) встановлення та аналіз фактичних обставин індивідуально-конкретної земельно-правової справи, що потребує вирішення.

На цій стадії застосування земельно-процесуальних правових норм належить встановити, яка дія (подія) відбулася та чи має вона юридичне значення. Обставини, що підлягають встановленню, можна віднести до трьох основних груп: фактичні обставини, з якими норми земельного права пов'язують виникнення юридичних наслідків; суб'єкти, причетні до розгляду індивідуально-конкретної земельно-правової справи, та дані, що їх характеризують; обставини, що спонукали суб'єктів земельного права до певної поведінки (правомірної або протиправної).

При цьому до уваги беруться умови та мотиви юридично значущої поведінки. Зазначимо, що встановлення фактичних обставин індивідуально-конкретної земельно-правової справи здійснюється за допомогою доказів, які мають бути достовірними (правильно, адекватно відображати фактичний стан речей), належними (визначається їх придатність для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування у земельно-правовій справі, а також інших обставин, які мають при розгляді справи допоміжне значення) та допустимими (уповноваженими органами визначається законність джерел, умов і способів їх одержання).

Отже, метою цієї стадії є встановлення об'єктивної істини, і за своєю суттю ця стадія являє собою земельно-процесуальну діяльність, що дістає вияв у збиранні, перевірці й оцінці відповідних доказів по індивідуально-конкретній земельно-правовій справі та їх джерел. При цьому методи й засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, мають бути дозволені правом, етичні, наукові та ефективні.

Таким чином, початковим етапом процесу застосування права є встановлення фактичних обставин. Ці ж дії варто розглядати і як первинну ланку механізму застосування права, оскільки застосування права не пов'язано тільки з ухваленням рішення чи з прийняттям правозастосовчого акта, а включає також дії, що передують ухваленню рішення;

2) визначення юридичної основи індивідуально-конкретної земельно-правової справи.

Ця стадія передбачає: вибір норми земельного права, що підлягає застосуванню; перевірку правильності (підпорядкованості) тексту того земельно-правового акта, в якому міститься вибрана норма; перевірку дійсності самої земельно-правової норми та її дії в часі, просторі та за колом учасників земельно-процесуальних правовідносин; перевірку змісту земельно-правової норми.

Насамперед відбувається правова кваліфікація - встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб'єктів земельно-процесуальних правовідносин ознакам поведінки, які зафіксовано в земельно-процесуальній нормі права.

Іншими словами, вирішується питання, чи поширюється застосовувана норма земельного права на даний випадок, чи підпадає цей випадок під її дію. Не можна застосовувати норму земельного права, чинну в даний момент, але відсутню тоді, коли виникли або припинилися розглядувані земельно-процесуальні правовідносини, оскільки "закон зворотної сили не має". З цієї ж підстави не можна застосовувати прийняту земельно-правову норму, що не вступила в законну силу. Вибравши земельно-процесуальну правову норму, необхідно впевнитися в дійсності тексту земельно-процесуального правового акта, що містить цю норму, звіривши з текстом його офіційного видання. Тут з'ясовується, чи не внесені зміни в земельно-нормативний акт. При цьому необхідно враховувати правила дії земельно-процесуальних нормативних актів у часі, просторі й за колом суб'єктів земельно-процесуальних правовідносин. Вибір і аналіз земельно-процесуальних норм утворюють правову основу вирішення індивідуально-конкретної земельно-правової справи.

Таким чином, на перших стадіях застосування земельного закону відбувається попередня правова кваліфікація, у результаті якої визначається коло обставин, щодо яких здійснюється застосування цього закону (предмет доведення). Остаточна правова кваліфікація фактів здійснюється при вирішенні індивідуально-конкретної земельно-правової справи, коли формулюється підсумковий висновок про земельно-процесуальні правові норми, під які підпадає дана справа і які покладені в основу прийняття рішення;

3) прийняття рішення та документальне оформлення у індивідуально-конкретній земельно-правовій справі.