Так, набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється згідно з зазначеними нормами (ч. 2 ст. 116 Земельного кодексу України [120]), реалізація яких потребує здійснення відповідної правозастосовчої діяльності уповноважених органів і заінтересованих осіб, що складається з низки логічних послідовних дій.

Такими діями, наприклад, з надання земельних ділянок у постійне користування в м. Києві, згідно з Порядком надання земельних ділянок у користування в м. Києві, затвердженим рішенням Київської міської ради № 512/672 від 26.06.2003 р. [131] є: порушення клопотання про надання земельної ділянки в користування - початкова стадія (заінтересована особа звертається з відповідним клопотанням встановленої форми та додатковими документами до Київської міської ради); визначення можливості задоволення клопотання про надання земельної ділянки шляхом розгляду та відповідних документів, поданих заінтересованою особою, - підготовча стадія; розробка, узгодження й затвердження землевпорядного проекту, винесення рішення про надання земельної ділянки, визначення меж земельної ділянки на місцевості - основна стадія; видача заінтересованій особі документів, що засвідчують право постійного користування конкретною земельною ділянкою, та їх державна реєстрація - заключна стадія. Усі вказані дії уповноважених суб'єктів цього виду земельно-процесуальних правовідносин мають відповідну процесуальну форму й відбуваються у рамках приписів, що містяться в земельно-процесуальних нормах.

До матеріально-правових норм земельного права, реалізація яких може бути здійснена у процесі діяльності уповноважених органів, інших суб'єктів слід віднести й норми стосовно приватизації земель, котра є спеціальним різновидом земельно-процесуальних правовідносин, суб'єктами яких здійснюється перерозподіл земельного фонду України, внаслідок чого виникає право приватної власності громадян і колективної власності вищезазначених об'єднань на земельні ділянки [38, с. 30].

Іншу групу становлять норми щодо оформлення або переоформлення права користування земельною ділянкою. Зокрема, процес переоформлення права постійного користування землею на право власності на земельну ділянку складається з декількох етапів: подання заяви (клопотання); розгляд заяви (клопотання); виготовлення технічної документації (підготовка проекту відведення земельної ділянки); проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки; прийняття рішення про продаж; укладення й нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки; виготовлення, оформлення й реєстрація Державного акта на право власності на землю [63].

Ще одну групу норм земельного права, реалізація яких може бути здійснена лише в процесі діяльності державних органів, інших суб'єктів складають норми, якими регулюється порядок припинення й переходу права власності (права користування) земельною ділянкою, обмеження прав на землю.

Земельний кодекс України [120] розрізняє добровільну відмову від права власності на землю та добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою. У першому випадку власник відмовляється від належної йому землі на користь держави або територіальної громади. Процедурою такої відмови є: отримання згоди органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування на одержання земельної ділянки у власність; підготовка та укладення угоди про передачу земельної ділянки відповідно державі або територіальній громаді; нотаріальне посвідчення укладеної угоди та її державна реєстрація.

Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою відбувається на користь власника землі. Процедурою такої відмови є: заява землекористувача на ім'я власника земельної ділянки про добровільну відмову від права на її експлуатацію; прийняття рішення власником земельної ділянки щодо припинення права на її постійне користування; повідомлення органів державної реєстрації про припинення права постійного користування земельною ділянкою [45, с. 165-166].

Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України [120]. У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними. У разі пред'явлення до органу виконавчої влади або місцевого самоврядування позову про незаконність припинення права землекористування через відсутність судового рішення про вилучення земельної ділянки відповідач вправі пред'явити зустрічний позов про таке вилучення, а суд має розглянути його разом із первинним позовом.

Виходячи з установлених законодавством умов надання земельних ділянок не можна вважати таким, що суперечить закону, рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про скасування свого рішення, за яким земельна ділянка була неправомірно одержана у власність чи користування. У цьому разі питання про недійсність документів, виданих на підставі переглянутого рішення, вирішується в судовому порядку [132]. Отже, функції уповноважених органів полягають у процесуальному оформленні припинення такого права, тому що в протилежному випадку матеріально-правова норма про припинення права власності або користування земельною ділянкою не зможе бути реалізована.

При аналізі порядку переходу права власності на земельну ділянку привертає увагу стаття 377 Цивільного кодексу України [133], якою визначено, що у разі придбання особою житлового будинку, будівлі або споруди, до неї переходить право власності на земельну ділянку, на якій ці споруди розташовані, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята цими об'єктами нерухомості, а також на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Іншими словами, при купівлі будинку або споруди до нового власника, якщо інше не обумовлено договором, автоматично переходить у власність частина земельної ділянки, на якій розташовані ці споруди і яка необхідна для їх обслуговування, незалежно від волі власника земельної ділянки (звичайно, за умови, що дана ділянка належала на праві власності попередньому власникові проданого будинку). При продажу житлового будинку (будинку, споруди) продавець у будь-якому разі втрачає право власності на частину земельної ділянки, на якій розташовані об'єкти купівлі-продажу, навіть якщо ця умова не зазначена у договорі.

Зовсім інший підхід до врегулювання даного питання встановлено у земельному законодавстві. Так, у ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України ("Перехід права на земельну ділянку при переході права на будинок і споруди") [120] йдеться про те, що у випадку переходу права власності на будинок і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Крім того, статтею 140 Земельного кодексу України [120], де міститься перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку, не передбачений перехід права власності на земельну ділянку в зв'язку з відчуженням нерухомого майна, розташованого на ній.

Уявляється, що порядок переходу права власності на земельну ділянку при переході права власності на будинок (споруду), визначений Земельним кодексом України [120], є більш правильним. Конституцією України (ст. 14) земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під охороною держави, і кожному гарантується право власності на землю [134]. Придбання й реалізація права власності на землю регулюються законом. На даний момент таким законом, поряд із Конституцією України [134], є Земельний кодекс України [120], що регулює земельні правовідносини. Відповідно до останнього земля (земельні ділянки, права на землю) є об'єктом земельних правовідносин, а оскільки вона не виключена з цивільного обігу, то може виступати самостійним, повноцінним об'єктом цивільно-правових угод. Але як урегулювати правову колізію між статтею 377 Цивільного кодексу України [133] і статтею 120 Земельного кодексу України [120] у разі виникнення спору? Зі змісту частини 1 статті 9 Цивільного кодексу України [133] можна зробити висновок, що його норми регулюють правовідносини у сфері використання природних ресурсів у випадку, якщо дані правовідносини не врегульовані іншими актами законодавства. У частині 1 статті 5 Закону України "Про охорону навколишнього середовища" від 25 червня 1991 року [135] одним із природних ресурсів, поряд із надрами, атмосферою й іншими природними об'єктами, названа й земля, а в частині 1 статті 3 Земельного кодексу України [120] зазначено, що земельні правовідносини регулюються Конституцією України, самим Земельним кодексом, а також іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Конституції й Земельного кодексу.

З викладеного випливає, що Земельний кодекс України [120] саме і є "іншим актом законодавства" щодо регулювання земельних првовідносин на Україні [136] у розумінні статті 9 Цивільного кодексу України [133]. Таким чином, для визначення порядку переходу права власності на земельну ділянку при переході права власності на будинок або споруду варто керуватися саме статтею 120 Земельного кодексу України [120].

До числа матеріально-правових норм земельного права, реалізація яких може бути здійснена лише в процесі діяльності державних органів, інших суб'єктів варто віднести й норми, що регулюють ведення державного земельного кадастру, зокрема, засади створення в його складі єдиної системи державної реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно, обмежень цих прав.

Наприклад, державна реєстрація речових прав проводиться в такому процесуальному порядку: облік заяви про державну реєстрацію речових прав; прийняття й перевірка документів, поданих для державної реєстрації речових прав; установлення відсутності підстав для відмови в державній реєстрації речових прав; державна реєстрація речових прав або відмова в такій реєстрації прав та внесення даних до Державного реєстру прав; присвоєння кадастрового номера об'єкту нерухомого майна; видача документів, що підтверджують зареєстроване речове право [137].

Також до числа зазначених норм належать норми, що регулюють здійснення землеустрою (землевпорядного процесу).

Вітчизняний досвід, а також практика інших країн свідчать, що реальним механізмом упорядкування використання земель, врегулювання земельних відносин, а також переобладнання територій для суспільно необхідного й водночас ефективного використання може бути тільки землеустрій, у процесі якого вирішуються правові, соціально-економічні, організаційно-територіальні та екологічні завдання. Усі дії, пов'язані з перерозподілом земель, утворенням нових землеволодінь і землекористувань, організацією використання й охорони земель необхідно здійснювати тільки в порядку землеустрою й на основі детального соціально-економічного та екологічного обґрунтування. Насамперед зазначимо, що в ряді регіонів, особливо в містах обласного та районного підпорядкування, якість робіт із питань землеустрою, виконаних суб'єктами підприємницької діяльності, як і раніше, не відповідає нормативним і технічним вимогам. Численні порушення мають місце при оформленні права власності та права користування на землю фізичним та юридичним особам.