Таким чином, до числа земельних матеріальних норм, що вимагають свого застосування за допомогою юридично значимої діяльності органами виконавчої влади або місцевого самоврядування, варто віднести й норми, що регламентують порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв). Саме для визначення організаційних та процесуально-правових засад виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, cільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядку обміну цими земельними ділянками, спрямований Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 року № 899-IV [149].

Слід зазначити, що забороняється внесення права на земельну частку (пай) у статутні фонди господарських товариств (пункт 14 Перехідних положень Земельного кодексу України [120]). Зауважимо, що говориться саме про статутні фонди таких товариств, тому можна внести земельний пай у статутний фонд приватного підприємства або фермерського господарства. Можна й взагалі обійти поняття "статутний фонд", створивши сільськогосподарський виробничий кооператив і внести земельні паї до неподільного або пайового фонду, а потім при бажанні можна провести реорганізацію цього сільськогосподарського виробничого кооперативу (приватного підприємства, фермерського господарства) у господарське товариство, оскільки, не дозволяючи вносити земельні частки в статутний фонд, Земельний кодекс України [120] не забороняє їх мати в статутному фонді.

Підкреслимо, що при такій реорганізації може виникнути проблема, пов'язана з вузьким трактуванням частини першої статті 13 Закону України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ [150], згідно якої внесками учасників і засновників товариства можуть бути будинки, споруди, оснащення та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою й іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, оснащенням, а також інші майнові права (у тому числі на інтелектуальну власність), гроші, у тому числі, в іноземній валюті. Дійсно, у цьому переліку не згадуються земельні ділянки (а тільки права користування землею), однак, по-перше, цей перелік не є вичерпним, а, по-друге, земельну ділянку цілком можливо віднести до поняття "інші матеріальні цінності".

Стосовно процесуально-правової регламентації охорони земель, зазначимо, що процес формування законодавчої бази щодо охорони земельних ресурсів в Україні на сьогодні ускладнюється не лише низкою соціально-політичних та юридичних проблем, що виникають на стадії реформування земельних відносин, а й проблемами суто науковими, що стосуються методології оцінки якості земельних ресурсів, ступеня та темпів їх деградації за рахунок нераціонального землекористування. Поняття та положення, покладені в основу земельного законодавства потребують уточнення та нормативного підкріплення. Зокрема, статею 211 Земельного кодексу України [120] передбачається юридична відповідальність за "псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами й стічними водами, засмічення промисловими та іншими відходами", а також за "розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель".

Отже, для того, щоб з'явилась реальна можливість притягти до відповідальності за порушення земельного законодавства фізичну або юридичну особу, необхідно якомога точніше вирішити й законодавчо визначити три питання: за якими показниками необхідно оцінювати якість земельних ділянок; що саме вважається псуванням земель та негативним впливом на стан земель, тобто який діапазон змін якісних та кількісних показників є допустимим, а який підпадає під дію законодавства з охорони земель; як кількісно оцінити збитки від порушення земель, щоб на цій основі розробити систему покарань та економічного стимулювання заходів щодо охорони земель та підвищення родючості грунтів. До того ж, на сьогоднішній день в Україні фактично поза увагою залишилися такі ключові проблеми, як розробка й запровадження попереднього та поточних моніторингових обстежень земельних ділянок, оцінки збитків від таких широко розповсюджених антропогенних процесів деградації грунтів, як водна ерозія, дегуміфікація, вторинне засолення, знеструктурення та переущільнення грунтів [151, с. 26].

Отже, проведення загального аналізу земельного законодавства з позиції сполучення в ньому матеріальних і процесуальних норм, дає можливість стверджувати, що земельно-процесуальні норми, які регулюють порядок передачі земельних ділянок у власність або надання їх у постійне користування (у тому числі в оренду), ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою, землевпорядного процесу, зміну цільового призначення земель, припинення права власності (права користування) земельною ділянкою в разі невиконання заходів щодо усунення випадків використання землі не за цільовим призначенням, розгляд земельних спорів та ін. складають земельно-правовий процес.

Юридична природа земельно-правового процесу (як і процесів інших видів) діста є вияв у тому, що земельно-правовий процес - це не тільки врегульований процесуальним правом порядок здійснення уповноваженими суб'єктами певних процедур з правового вирішення широкого спектра індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління земельним фондом, а й така діяльність, за якої виникають численні правові відносини, урегульовані земельно-процесуальними нормами тобто земельно-процесуальні правовідносини. Таким чином, простежуються два тісно пов'язані елементи земельно-правового процесу - процесуальна діяльність відповідних суб'єктів (насамперед органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів), а також земельно-процесуальні правовідносини.

Земельно-процесуальна діяльність є діяльністю спеціально уповноважених на те державних органів управління земельним фондом та інших суб'єктів земельного права, врегульована процесуальними нормами земельного права. Її основними функціями є визначення й конкретизація матеріальних земельно-правових відносин та осіб, котрі беруть участь у цих відносинах, а також реалізація названих відносин на основі розв'язання індивідуально-конкретних справ.

Наслідком земельно-процесуальної діяльності, здійснюваної на підставі земельно-процесуальних прав і юридичних обов'язків та спрямованої на забезпечення раціонального використання та охорону земельних ресурсів, є земельно-процесуальні правовідносини.

Під земельно-правовим процесом, у вузькому розумінні, слід розуміти сукупність вчинюваних у певній логічній послідовності спеціально уповноваженими державними органами управління земельним фондом, іншими суб'єктами земельних відносин юридично значимих дій, спрямованих на вирішення індивідуально-конкретних земельно-правових справ, і сукупність виникаючих на основі цих дій і відповідно до земельно-процесуальних норм правовідносин.

Виходячи з викладеного визначимо мету земельно-правового процесу як заздалегідь заплановані результати вирішення індивідуально-конкретних земельно-правових справ, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. Мета земельно-правового процесу зумовлює наявність комплексу відповідних завдань, зокрема, належну, що ґрунтується на суворому додержанні земельно-процесуальних норм, реалізацію діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях.

Специфіку земельно-правового процесу відбиває і його структура, яка включає струнку систему процесуальних дій, об'єднаних змістом, цілеспрямованістю й очікуваним результатом, тобто те, що в правовій літературі та в процесуальному законодавстві називають провадженням. Зазначимо, що в правовій літературі немає загальноприйнятого поняття "провадження". До того ж й у земельному законодавстві відсутнє визначення "земельно-процесуальне правове провадження" чи просто "земельно-правове провадження". Разом із тим, у цивільному судочинстві чітко виділяють поняття окремого провадження та судового наказу (наказне провадження) [152].

Вчений-правник А.П. Гетьман зазначає, що процес і провадження співвідносяться як загальне, і його складова [43, с. 130]. На думку вченого, в еколого-правовому процесі слід виділяти окремі провадження. Критерієм поділу на останні є правові інститути екологічного права, сукупність еколого-процесуальних норм, які визначають правове становище відповідних суб'єктів у провадженні, а також функції державного управління у сфері природокористування й охорони навколишнього природного середовища.

Виходячи із зазначеного, як відзначає А.П. Гетьман, слід виділити такі провадження еколого-правового процесу: з просторово-територіального устрою об'єктів природи; з обліку природних ресурсів; з екологічного планування; з розподілу й перерозподілу природних ресурсів; з екологічного контролю; з екологічної експертизи; з позасудового розгляду екологічних спорів [46, с. 66].

Стосовно земельно-правових процесуальних проваджень, то їх виокремлення в межах земельно-правового процесу обумовлено низкою чинників:

1) насамперед кожному провадженню притаманні свої мета й коло завдань, які вирішують для досягнення цієї мети. Наприклад, провадження у земельно-правових справах щодо зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, має одну мету, а провадження щодо позасудового вирішення індивідуально-конкретного земельного спору - зовсім іншу. Згідно із зазначеним слід розрізняти й завдання названих проваджень;

2) виокремлення конкретних проваджень у межах земельно-правового процесу пов'язано й із необхідністю врегулювання певних, якісно однорідних, суспільних відносин, що складаються в земельно-правовій процесуальній сфері, а отже, набувають характеру земельно-процесуальних правовідносин.

Можна стверджувати, що, оскільки однією з особливостей земельно-процесуальних норм є те, що вони регулюють відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням індивідуально-конкретних земельних справ, то звідси випливає і класифікація видів земельно-процесуальних проваджень, кожне з яких являє собою групу однорідних за характером земельних справ. Тому, у загальному вигляді, при класифікації за індивідуально-конкретними земельно-правовими справами систему земельно-правових процесуальних проваджень, що складають структуру земельно-правового процесу, може бути представлено як провадження: по передачі земельних ділянок у власність або наданню їх у постійне користування (у тому числі в оренду); по припиненню й переходу права власності (права користування) земельною ділянкою, обмеження прав на землю; по веденню державного земельного кадастру; по здійсненню землеустрою; по контролю за використанням і охороною земель; по вирішенню земельних спорів та притягненню до відповідальності за порушення земельного законодавства; по віднесенню земель до відповідної категорії, переведенні їх з однієї категорії до іншої, продажу земельних ділянок; по виділенню в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв); по розмежуванню земель державної та комунальної власності; по здійсненню нормування, моніторингу, меліорації та охорони земель; по відшкодуванню збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; по справлянню плати за землю.

Підсумовуючи викладене в даному розділі, сформулюємо такі висновки: