Стратегічною метою реформування земельних відносин в аграрній сфері є забезпечення найраціональнішого та високоефективного використання земель, всебічна охорона та розширене відтворення родючості грунтів, екологічно врівноважене ведення землеробства, створення конкурентоспроможного на світовому ринку національного агропромислового комплексу [1, с. 38]. Однак проведення в Україні земельної реформи, яка встановила розмаїття форм власності на землю та господарювання на ній, а також інтеграція нашої держави в Європейський Союз зумовлюють необхідність подальшого реформування земельного законодавства, що має ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях, пріоритеті прав і свобод людини.

Хоча для належного проведення аграрної та земельної реформ в основному створено відповідну правову базу, проведено інвентаризацію та грошову оцінку земель сільськогосподарського призначення тощо, у цілому реформування земельних відносин здійснюється повільно. Зокрема, відповідно до Указу Президента України "Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки" від 30 травня 2001 року № 372/2001 [2], з 1991 року виконано значний обсяг робіт з реформування земельних відносин, внаслідок чого зміни у цих відносинах набули необоротного характеру. Проте кінцевої мети - економічно ефективного та екологічно безпечного використання земель України - ще не досягнуто.

З цього приводу важко не погодитися з провідним українським вченим О.О. Погрібним, на думку якого, матеріальні норми земельного права, забезпечуючи певну впорядкованість земельних відносин, не можуть самостійно гарантувати належний правопорядок у цих відносинах, оскільки важливо не лише проголосити право приватної власності на землю громадян України, право колективної власності на землю юридичних осіб (перелічених у законі колективних виробників сільськогосподарської продукції), право громадян і юридичних осіб України та інших держав на користування землею, встановити обов'язки землевласників і землекористувачів, визначити завдання щодо охорони землі та захисту прав на землю, а й за допомогою правового механізму забезпечити реалізацію цих прав та інших норм матеріального земельного права [3, с. 176].

Таким механізмом виступає земельно-правова процесуальна форма, висвітленню якої, ще за радянських часів, присвячені наукові праці: щодо надання та вилучення земель [4], проведення земельного кадастру [5], вирішення земельних спорів [6], проведення землевпорядкування [7] та ін.

Отже, держава одночасно з прийняттям земельно-правових матеріальних норм повинна визначати й форми їх реалізації в земельно-процесуальних нормах, які, у свою чергу, втілюються в однойменних правовідносинах. Іншими словами, реалізація земельних матеріальних правовідносин неможлива без процесуальних правовідносин, які спрямовані на здійснення та охорону прав й обов'язків щодо землі, тобто основне призначення останніх полягає в організації практичної реалізації земельних матеріальних правовідносин за допомогою певного порядку (процесу).

Встановлення й розробка процесуальних аспектів реалізації норм земельного права з метою виявлення та усунення всіх перешкод регулюючому впливу цих норм на суспільні відносини має стати одним із завдань сучасного періоду. Це зумовлено зростанням соціальної цінності земельного права, необхідністю підвищення ефективності регулятивного впливу держави на управління земельними ресурсами, створення правових механізмів її цілеспрямованого впливу на розвиток земельних відносин в Україні.

Слід зазначити, що за останні роки значно посилилась увага українських вчених-правознавців до дослідження нематеріальних моментів у правовій системі. Аналізу як у загальнотеоретичному, так і в галузевому плані піддаються не лише традиційні види юридичних процесів (цивільний і кримінальний), а й організаційні форми правозастосування норм бюджетного [8], законодавчого [9], адміністративного [10, 11, 12] права, права соціального забезпечення [13] тощо. Уявляється, що існуюча тенденція активізації інтересу науки до правових явищ процесуального характеру викликана потребою в більш довершеному механізмі реалізації правових норм і пов'язаним з нею посиленням уваги законодавця до правового регулювання організаційних форм реалізації матеріальних норм і правовідносин. Процес зростання значущості, яка додається процесуально - правовій регламентації суспільних відносин визначений загальною закономірністю зміцнення правових основ державного й суспільного життя.

Дослідження правовідносин в окремій правовій галузі доцільно розпочинати із загальнотеоретичного вчення, оскільки воно становить основу галузевих знань про правовідносини. Тому для визначення поняття, ознак, класифікації, об'єкта, суб'єктного складу, змісту земельно-процесуальних правовідносин, підстав їх виникнення, зміни та припинення, слід підходити з урахуванням загальної теорії правовідносин.

Загальне вчення про правовідносини посідає одне з центральних місць у правовій науці, є одним із найбільш дискусійних питань загальної теорії права, оскільки правовідносини, як результат реалізації правових норм і права взагалі, виступають головним критерієм життєздатності та впливовості правової системи на соціально-економічні, суспільно-політичні та інші відносини.

У філософській літературі категорія "суспільні відносини" співвідноситься з категоріями "діяльність" і "зв'язок" і розуміється в якості: об'єктивної сукупної діяльності людей, що виступає як співробітництво багатьох індивідів у зв'язку з їхніми відносинами до природи та один до одного [14, с. 103-104]; об'єктивної й стійкої структури суспільних зв'язків, що формуються й розвиваються відповідно до видів та предметів людської діяльності [15, с. 33]. Ґрунтуючись на філософському аналізі систем суспільних відносин, вчені-юристи намагаються знайти в ній місце правовідносинам.

У цілому для періоду 40-60-х років минулого століття характерно "вузьконормативне" розуміння правовідносин як особливих ідеологічних відносин, що складаються на основі діючих правових норм у взаємозв'язку їх учасників з правами й обов'язками, що підтримуються примусовою силою держави [16, с. 10], натомість 70-80-і роки відзначені поширенням соціологічного підходу до правовідносин, коли, поряд із поглибленим дослідженням окремих їх елементів, більше уваги стало приділятися вивченню системних зв'язків правовідносин з іншими правовими й неправовими явищами.

Значний внесок у становлення та розвиток теорії правовідносин становить наукова спадщина видатних вчених-юристів щодо питань загальної теорії права, зокрема С.С. Алєксєєва [17-23], С.Н. Братуся [24], Ю.І. Гревцова [25], А.П. Дудіна [26, 27], С.Ф. Кечек'яна [16], Є.Б. Пашуканіса [28], Ю.К. Толстого [29], М.Д. Шаргородського [30], Р.Й. Халфіної [31], Л.С. Явича [32, 33] та ін.

Незважаючи на чималу кількість теоретичних розробок з теорії правовідносин науковці й досі не дійшли згоди у формулюванні поняття правовідносин, його складу та змісту. Уявляється, що розмежування наукових поглядів з цього приводу відбувається здебільшого на термінологічному рівні, оскільки в багатьох випадках науковці займають по суті, одну позицію з досліджуваної проблеми і лише суб'єктивність у сприйнятті й відтворенні кожним вченим одного й того самого явища створює враження неузгодженості наукових висновків з одного предмета дослідження.

На думку Є.Б. Пашуканіса, юридичні відносини виступають первинною клітинкою правової тканини, у якій право здійснює свій реальний рух. Поряд із цим, на думку вченого, право, як сукупність норм, виглядає лише мертвою абстракцією. Тобто в реальному житті відносинам належить перевага над нормою [28, с. 41-42].

Значний внесок у розвиток теорії правовідносин зробив і М.Г. Александров, на думку якого, останні - це такі суспільні відносини, в яких поведінка сторін повинна відповідати класовій волі, що міститься в нормах, котрі охороняються державою. До важливої ознаки правовідносин М.Г. Александров відносить забезпечення їх засобами державного захисту, а їх специфічною особливістю вважає потенційний зв'язок учасників правовідносин із державою в особі її органів, що здійснюють правоохоронну діяльність (юрисдикцію).

Вчений наголошує, що сутність правовідносин полягає в тому, що вони є відносинами, які охороняються державою у відповідності з нормою права, тобто волевиявленням пануючого класу, умовами існування пануючого класу. Він підкреслює, що будь-які правовідносини являють собою не лише зв'язок між сторонами, а й потенційний зв'язок кожної сторони з державою в особі її органів, які в необхідних випадках примушують до виконання юридичних обов'язків [34, с. 83-98].

На думку Л.С. Явича, правовідносини виникають через те, що правова норма передбачає зв'язок учасників суспільних відносин з державою. Таким чином, правовідносини завжди є не двостороннім, а тристороннім зв'язком [33, с. 61].

С.Ф. Кечек'ян заперечує існування тристороннього зв'язку у правовідносинах. Зв'язок сторін правовідносин з державою вчений визначає як потенційний зв'язок, який взагалі виникає за межами даних конкретних правовідносин і становить суть інших, нових, правовідносин, що виникають між однією зі сторін попередніх правовідносин та органом держави [16, с. 25-26].

О.С. Иоффе і М.Д. Шаргородський стверджували, що право регулює фактичні, а не юридичні відносини, внаслідок чого учасники цих відносин стають носіями прав та обов'язків, а тому повинні у своїх реальних взаємовідносинах пристосовувати свою поведінку до вимог панівного класу, закріплених в юридичних нормах. Правовідносини, на їх думку, є результатом правового врегулювання фактичних відносин і є суспільними відносинами, урегульованими нормами права [30, с. 182].

М.П. Карєва зазначає, що правовідносини самі мають бути урегульованими (що і здійснюється нормами права), щоб урегулювати поведінку людей у галузі тих фактичних суспільних відносин, які потребують правового впливу [35, с. 9].

Наведену точку зору підтримує і Ю.К. Толстой, який вважає, що правовідносини - це особливі ідеологічні відносини, які виникають у результаті настання передбачених правовою нормою юридичних фактів; це відносини, за допомогою яких право регулює фактичні суспільні відносини [29, с. 7-12].

Значимою в розробці проблем правовідносин стала наукова праця Р.Й. Халфіної "Общее учение о правоотношении". Основними ознаками, що характеризують поняття правовідносин, за Р.Й. Халфіною є такі:

1) правовідносини виступають результатом дії правової норми, тобто це означає, що держава закріплює в нормі модель поведінки (оптимальну або допустиму в даних умовах), що отримує своє конкретне втілення в правовідносинах. Сама модель поведінки може бути точно визначена або може надавати їх учасникам можливість у певних рамках приймати самостійні рішення. Норми, які встановлюють модель поведінки, повинні бути узгоджені з усією сукупністю чинних норм, що регулюють взаємопов'язані відносини. Реалізація норми має бути забезпечена можливістю застосування відповідної санкції у разі її порушення;

2) правовідносини являють собою єдність правової форми й матеріального змісту - реальних суспільних відносин, тобто правова норма встановлює обов'язковість вчинення певних дій, що необхідні у процесі конкретного виду діяльності, надаючи, тим самим суспільним відносинам форму правовідносин. Тобто правовідносини виступають необхідною формою значного кола суспільних відносин;