4) процесуальні правовідносини можуть змінюватися від стадії до стадії (на відміну від них, матеріально-правові відносини є стабільними);

5) процесуальні правовідносини функціонують лише в системі з матеріально-правовими й пов'язані з ними спільністю завдань процесуального регулювання [115, с. 89-90].

З урахуванням названих особливостей процесуальних правовідносин можна запропонувати таке загальне поняття останніх: урегульовані процесуальними нормами суспільні відносини, що складаються між відповідними суб'єктами процесуальної діяльності, пов'язаної з реалізацією належних їм функцій, повноважень, прав і юридичних обов'язків у сфері застосування матеріальних правових норм.

Наприкінці аналізу науково-методологічних підходів до дослідження земельно-процесуальних правовідносин зазначимо, що в традиційних уявленнях про процесуальне право як судове процесуальне право, а про юридичний процес - як судовий процес, судочинство, не враховується розширення сфери процесуального регулювання, розвиток нових процесуальних форм [116, с. 15]. Зміст традиційного поняття юридичного процесу не буде викривлено, якщо включити до нього інші види правозастосовчої діяльності, оскільки численні елементи цієї юридично розробленої форми можуть бути використані й при регламентації процесуальних форм правозастосовчої діяльності позитивного характеру.

Тому, позбавлено будь-яких підстав побоювання деяких вчених, що реалізація ідеї загального юридичного процесу може призвести до ускладнення правозастосовчої діяльності, відриву управлінських органів і посадових осіб від населення, формалізації й бюрократизації правозастосовчої діяльності, що не сприятиме зміцненню законності.

У зв'язку із чим, мабуть, є недоцільним вважати, що спроба ввести у процесуальні рамки застосування норм матеріального права, навіть шляхом внутрішніх індивідуальних актів, по суті, означає не що інше, як зайву деталізацію елементарного управлінського процесу [117, с. 14]. Адже необхідність організаційності й упорядкованості правозастосовчої діяльності є одним із факторів, що спричиняють виникнення нетрадиційних форм процесу [43, с. 120].

С.С. Алексєєв, автор тези про "вихолощування" поняття "процес" його широким розумінням, зазначив, що необхідно з граничною чіткістю розмежовувати матеріально-правові й процесуальні властивості і значення юридичних явищ [19, с 254].

Проте, проблема, на наш погляд, і полягає саме в тому, що ні з граничною, ні з іншого ступеня чіткістю це зробити неможливо, оскільки поділ права на матеріальне й процесуальне має умовний і, що особливо важливо усвідомлювати, відносний характер. У різних системах вимірів одна й та ж сама норма права може виступати й матеріальною, і процесуальною.

Наприклад, постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку визнання Державним комітетом по земельних ресурсах статусу саморегулівної організації оцінювачів, що проводять експертну грошову оцінку земельних ділянок" від 5 жовтня 2004 р. № 1303 [118] як правовстановлюючий документ, що містить інформацію про суб'єктивні права та обов'язки осіб, безперечно, є актом матеріального права. Так, пунктом 2 зазначеного нормативно-правового акта передбачено, що Всеукраїнська громадська організація фізичних осіб-оцінювачів, які проводять експертну грошову оцінку земельних ділянок, може набути статусу саморегулівної організації оцінювачів у разі коли:

1) вона утворена й діє на засадах самоврядування, а її діяльність не передбачає отримання прибутку;

2) її статутними документами передбачено фіксоване індивідуальне членство;

3) кількісний склад цієї організації налічує не менш як 250 оцінювачів, кваліфікацію яких посвідчено свідоцтвом, виданим Держкомземом на підставі відповідного рішення екзаменаційної комісії;

4) установлено, відповідно до статутних документів, процедуру внутрішньої сертифікації її членів.

Водночас цей нормативно-правовий акт є процесуальною формою, що відповідає встановленим формальним вимогам і опосередковує матеріально-правовий зміст відповідних земельно-правових норм.

Отже, концепція загального юридичного процесу має право на існування як і будь-яка інша правова концепція, що відбиває реально існуючі явища; вона дозволяє пояснити загальну процесуальну теорію на основі загальних принципів і зрозуміти всю складність і різноманіття різних юридичних процедур у практиці діяльності державних органів і громадських організацій. З огляду на системність усієї правової надбудови, діалектичний взаємозв'язок навіть між її віддаленими елементами, необхідно виділити подібні правові явища й дати їм однакове методологічне пояснення в теорії, щоб використовувати ці елементи для вдосконалювання законодавства й правозастосовчої практики.

Слушною є думка А.П. Гетьмана, який відзначає, що традиційне тлумачення й однобічне розуміння процесу як елемента юрисдикційної діяльності справляє далеко не плідний вплив на характер наукового пошуку в сфері "непроцесуальних" галузей права, оскільки широке розуміння процесу як форми реалізації матеріальних норм права, як комплексної системи, що охоплює всі сфери державної діяльності, надзвичайно важливо [43, с. 119].

Тому нігілізм вчених стосовно проблеми загального юридичного процесу неприйнятний, оскільки відмова від цієї концепції або ігнорування вже проведених досліджень у загальнотеоретичному й галузевому аспектах не можуть збагатити правову науку, є гальмом її розвитку. Зміцнення процесуальних основ у різних соціально значимих сферах державної діяльності цілком узгоджується з конституційним завданням щодо зміцнення правових основ державного й суспільного життя. Необхідно при цьому враховувати, що через відсутність процесуальної регламентації матеріально-правові норми, незважаючи на їх важливість і значимість, найчастіше залишаються фактично поза дією. Процесуальні норми в даному випадку є єдиним засобом, що забезпечує правові форми реалізації матеріально-правових норм, втілення їх у життя.