Сутність правозастосовчої діяльності полягає в констатації наявності чи відсутності матеріальних правовідносин, у вирішенні конкретної правової ситуації на основі матеріально-правової норми. Оскільки правозастосовча діяльність як вирішальна форма державно-владного впливу на суспільні відносини завжди нерозривно пов'язана з діяльністю державних органів, вона потребує дотриманні встановленої процедури, процесуального опосередкування.

Уявляється, що застосування правової норми неможливе без здійснення комплексу взаємопов'язаних дій, які випливають з її змісту та утворюють процесуальну форму даної норми. Отже, будь-якій матеріальній нормі, що може бути реалізована лише при її застосуванні, має бути притаманна певна процесуальна форма, за якою виконується її припис. Здійснення правозастосовчої діяльності в рамках відповідних процесуальних форм, спеціально передбачених законом, які є засобом реалізації її матеріального змісту - це процесуальна особливість такої діяльності, процесуальна сутність її природи.

У зв'язку з цим варто погодитися з думкою С.С. Алексєєва, який вказує, що на основі вимог законності застосування права має строго визначену процедурно-процесуальну форму, що забезпечує досягнення істини при реалізації юридичних норм, охорону прав заінтересованих осіб, захист від можливих правопорушень [22, с. 202]. На наш погляд, цю тезу можливо використовувати для обґрунтування наявності процесуальних норм у "непроцесуальних" галузях права.

Таким чином, будь-яка правозастосовча діяльність у сфері регулятивних чи охоронних правовідносин є складним матеріально-процесуальним утворенням, що базується на взаємодії відповідних матеріальних і процесуальних норм і передбачає встановлення певної структури, що має за допомогою різних засобів забезпечити реалізацію норм права.

Найбільш повно, з точки зору поєднання матеріального й процесуального, охарактеризовано категорію "правозастосовча діяльність" В.М. Горшеньовим.

На його думку, правозастосовча діяльність - це сукупність специфічних організаційних форм та засобів, за допомогою яких досягається забезпечення безперервності процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб'єктивними правами й покладення на інших відповідних юридичних обов'язків або шляхом розгляду питань про наслідки правових спорів. Специфічною рисою такої діяльності є поширення загальних приписів на персонально визначених суб'єктів. У процесі здійснення права застосування як спосіб активного організуючого правового впливу грає роль юридичного факту, що впливає на виникнення, зміну або розвиток правовідносин. оскільки численні соціальні зв'язки між учасниками не зможуть скластися, якщо не буде відповідного втручання відповідних суб'єктів [102, с. 70].

Виходячи з цього, В.М. Горшеньов робить такі висновки:

1) зазначена діяльність необхідна при обставинах позитивного характеру, коли без відповідних владних актів органів державних або громадських організацій взагалі не можуть виникнути або змінитися суб'єктивні права і юридичні обов'язки;

2) правозастосовча діяльність має місце і за обставин негативного характеру, що дістають вияв в наявності або реальної небезпеки правопорушення (спору), або самого правопорушення [102, с. 167-169].

Іншими словами, під час проведення правозастосовчої діяльності позитивного характеру виникають нові, змінюються або припиняються існуючі правовідносини, що може відбуватися лише внаслідок установлених законом процесуальних дій.

Так, процес виникнення права власності на земельну ділянку як суб'єктивного права у певного кола суб'єктів здійснюється внаслідок земельно-процесуальної діяльності уповноважених державних органів, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів і закінчується прийняттям рішення про передачу земельної ділянки у власність, виділенням її в натурі (на місцевості), оформленням та видачею відповідних документів. Припинятися право власності на земельну ділянку також може тільки шляхом здійснення вказаних у законі процесуальних дій.

Оскільки правозастосовча діяльність позитивного й негативного характеру має певну специфіку, зумовлену характером матеріально-правових норм, заслуговує на увагу поняття процесуальної форми, запропоноване В.М. Горшеньовим - під нею автор розуміє сукупність однорідних процесуальних дій, спрямованих на досягнення якогось визначеного правозастосовчого результату [102, с. 191].

Необхідно підкреслити, що конститутивною ознакою юридичного процесу є процесуальна форма. Тому процес відбувається там, де, по-перше, порушення вимог процесуальної форми неминуче призведе до недоліків у прийнятому компетентним органом правозастосовчому акті, і, по-друге, наявність процесуальної форми й необхідність дотримання її вимог створять найбільш повні й міцні гарантії правильного й законного розгляду та вирішенню юридичної справи, з одного боку, і забезпечення інтересів осіб, заінтересованих у її вирішенні, з іншого.

Отже, вважаємо, що у якості відправного теоретичного положення для подальшого аналізу процесуальної форми земельного права останню можна розглядати як форму будь-якої опосередкованої правом юридичної діяльності, здійснюваної не тільки державно-владними, а й іншими суб'єктами права і спрямованої на досягнення юридично значимого результату.

Визнаючи поняття правозастосовчої діяльності, сформульоване в правовій літературі, яке зводиться, головним чином, до державної діяльності відповідних компетентних органів та осіб, разом із тим, слід підкреслити, що в ньому відсутній такий важливий елемент, як поведінка громадян у застосуванні права.

З цього приводу вчений-правник І. Сабо зазначив: "Чому застосування права відносять завжди до державної діяльності?, Чому не включити в дане поняття поведінку громадян у сфері права, оскільки й вони також застосовують до себе норми права?". На думку вченого, слід розрізняти застосування права й саморегулювання індивідом своєї поведінки. В обґрунтування концепції, згідно з якою, громадяни певним чином беруть участь у правозастосовчій діяльності, автор зазначає, що дотримане право поведінки якраз і є поведінкою, яка уникає конфлікту і може бути пасивною або активною. У випадку ж застосування права держава своєю присутністю не тільки забезпечує правомірний розвиток відносин, але й безпосередньо втручається в них шляхом примусу [114, с. 129].

Якщо ж розглядати правозастосовчу діяльність як державну, або у випадках делегування державних повноважень - як громадську, то громадяни залишаються за межами правозастосування. Це породжує пасивність останніх при застосуванні права без державного примусу, що не узгоджується з принципами формування правової держави, демократичними основами життєдіяльності людей, і особливо, у сфері застосування земельно-правових норм.

Іншими словами, здійснення правозастосовчої діяльності не є прерогативою державно-владних органів. Оскільки процедура реалізації норм матеріального права з боку громадян пов'язана з діяльністю цих органів, то й самі громадяни можуть бути учасниками будь-якого юридичного процесу. Тому регулятивна й охоронна діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, інших уповноважених державою суб'єктів та громадян спрямована на реалізацію юридичних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, також являє собою юридичний процес.

Таким чином, юридичний процес у вузькому розумінні являє собою сукупність вчинюваних суб'єктами права у певній логічній послідовності, пов'язаних між собою юридично значимих дій, спрямованих на нормативне вирішення, на основі норм матеріального права, конкретного життєвого випадку, і сукупність виникаючих на основі цих дій і відповідно до процесуальних норм правовідносин.

Необхідно зазначити, що стосовно визначення процесуальних правовідносин існує чимала кількість літератури як у загальнотеоретичному плані, так і в галузевих аспектах. Тому відзначимо деякі аспекти процесуальних правовідносин, що надасть нам можливість зробити загальне визначення останніх.

Значний масив організаційно-процедурних відносин суспільного життя перебуває поза сферою правового регулювання й опосередковується різного роду соціальними регуляторами неправового характеру, що встановлені не державою, а вироблені в процесі соціальної практики й людського співіснування (звичаями, традиціями тощо). Хоча ці соціальні регулятори не втрачають свого організаційного характеру, уявляється, що до процесуальних правовідносин належить лише та частина існуючих у суспільстві організаційно-процедурних відносин, яка врегульована правом. Іншими словами, процесуальні правовідносини представляють собою лише одну зі сфер процедурних суспільних відносин, а саме ту, що має найбільшу потребу в державно-владному регулюванні суспільних відносин, у державно-владному захисті й забезпеченні прав та інтересів особистості та держави.

Процесуальні правовідносини є вирішальним елементом процесуальної форми механізму правового регулювання і найважливішим засобом реалізації не тільки процесуальних, а й матеріально-правових норм. Наявність правових, у тому числі процесуальних, правовідносин означає, що конкретна правова ситуація перебуває під егідою законності, здійснюється в рамках закону [101, с. 72]. Тому призначення процесуальних правовідносин полягає в тому, щоб сприяти, на основі cуворого дотримання передбаченої процедури, неухильному забезпеченню суб'єктивних прав і обов'язків учасників процесу, установленню, конкретизації матеріально-правових відносин.

Якщо підсумувати висновки про сутність процесуальних відносин, викладені в літературі, незалежно від галузевої спрямованості досліджень, то найважливішими особливостями цих відносин (крім тих, котрі притаманні правовідносинам взагалі) є такі:

1) будь-які процесуальні правовідносини відіграють службову роль стосовно матеріальних правовідносин, оскільки перші служать засобом установлення других.

Найбільш яскраво зазначене дістає вияв у земельних відносинах. Наприклад, земельні правовідносини з користування земельною ділянкою не можуть виникнути без процесуальних правовідносин, що виникають під час розгляду питання про надання земельної ділянки в користування тій чи іншій заінтересованій особі. У той же час, безперечно, матеріальні правовідносини з надання земельної ділянки породжують процесуальні правовідносини. З їх допомогою, з одного боку, правоздатність суб'єкта щодо користування земельною ділянкою перетворюється у правосуб'єктність, тобто можливість мати право такого користування трансформується в саме суб'єктивне право. З іншого боку, уповноважений орган, що має право надавати земельну ділянку, реалізує його за допомогою процесуальних правовідносин. У результаті на зміну матеріальним правовідносинам з надання землі, що існували між уповноваженим органом і суб'єктом, заінтересованим у земельній ділянці, виникають нові матеріальні правовідносини - правовідносини землекористування;

2) усім процесуальним правовідносинам у сукупності й кожному з них окремо притаманні публічно-правові засади в установчій, правотворчій та правозастосовчій сферах діяльності держави, а також уповноважених нею органів;

3) рух процесуальних правовідносин характеризується багатостадійністю.

Наприклад, земельно-процесуальні правовідносини, що виникають, змінюються чи припиняються у сфері землеустрою, при виконанні в установленому порядку окремих землевпорядних дій, характеризуються наявністю взаємопов'язаних стадій: порушення клопотання про проведення землевпорядної дії; підготовчі роботи щодо складання проекту землеустрою; складання проекту землеустрою; розгляд проекту, проектної документації; затвердження проекту; перенесення проекту в натуру (на місцевість); оформлення та видача землевпорядних матеріалів та документів; здійснення авторського нагляду за виконанням проекту землеустрою [44, с. 191-192];