У монографії "Юридическая процессуальная форма. Теория и практика" за редакцією проф. П.О. Недбайла і В.М. Горшеньова вказується, що процесуальна форма притаманна не тільки юрисдикційній (правоохоронній) сфері застосування норм права, а й іншим сферам. Будь-яка галузь матеріального права обумовлює появу відповідних процесуальних норм. Специфічні процесуальні норми потрібні, наприклад, у фінансовій, трудовій, земельній, колгоспній та іншіх галузях права [103, с. 12].

У загальнотеоретичному аспекті значимими є висновки В.М. Горшеньова про генетичні особливості традиційного юридичного процесу взагалі, які, в принципі, є загальними для всіх правових форм діяльності держави, не пов'язаних з юрисдикцією. Зазначені особливості юридичного процесу вчений обґрунтовано вбачає в тому, що він:

1) дістає вияв у здійсненні операцій з нормами права у зв'язку з вирішенням юридичних справ;

2) здійснюється уповноваженими органами держави й посадовими особами на користь заінтересованих суб'єктів права;

3) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

4) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

5) забезпечується відповідними засобами правової техніки [104, с. 8-9].

Широке розуміння процесуальної форми також знаходимо у наукових працях П.М. Рабиновича [105, с. 246-247], О.Е. Лейста [106, с. 17], В.А. Юсупова [107, с. 26-27] та ін.

Разом з тим, у правовій науці існує тенденція рішучого невизнання концепції загального юридичного процесу.

Критикуючи цю концепцію, В.М. Протасов зазначає, що прихильники "широкого розуміння" процесу, визнавши, з одного боку, поняття "процес" і "процедура" рівними за обсягом, а з іншого боку, вважаючи юридичним процесом процедурно врегульоване правозастосування, змушені не вважати процесуальними норми й відносини, не пов'язані із застосуванням права [92, с. 5].

На думку А.М. Васильєва, який не побачив у визначенні юридичного процесу В.М. Горшеньова "специфіки правових компонентів", така процесуальна форма "знеособлена" і може бути застосовна до будь-якої цілеспрямованої людської діяльності. В обґрунтування своїх заперечень автор відзначає, що:

1) якщо приймати "широке розуміння" процесуального права, то варто говорити про процесуальне право другого, третього тощо ступеня;

2) невірно вважати всяку процедуру дій (навіть юридично значимих) процесуальною формою;

3) процесуальна форма застосовується не в будь-якій правозастосовчій діяльності, а лише в такій, у якій бере участь суд, де підлягають вирішенню кримінальні та цивільні справи й потрібні додаткові гарантії та засоби захисту прав, свобод, інтересів особистості й держави.

До того ж, вчений стверджує, що поки немає достатніх підстав розглядати будь-яку процедуру прийняття державними органами юридично значущого рішення, навіть якщо немає її повної правової регламентації, як процесуальну форму [108, с. 260].

Заперечує проти широкого розуміння процесу й С.С. Алексєєв, який вважає, що розширення поняття "процесуальна форма" і охоплення ним усіх видів юридичних процедур призведе до його знекровлення, до вивітрювання з цього поняття багатого змісту, який вклали в нього законодавство, юридична практика, правова традиція [17, с. 123]. На думку вченого, поряд із поняттям "процесуальна форма", яке необхідно зберегти для характеристики процедури у сфері правосуддя, треба ввести в науку категорію "юридична процедура", що охоплювала б усяку триваючу юридичну діяльність [18, с. 120].

Згодом вчений припускає наявність процесуального права, яке охоплює процесуальні галузі, а також процедурно-процесуальні інститути, що склалися в ряді галузей матеріального права, однак призначення цього права він, як і раніше, бачить у сфері державно-примусової діяльності компетентних органів [19, с. 197].

Заперечуючи саму ідею загального юридичного процесу, деякі автори визнають, що діяльність державних і громадських організацій регулюється численними й різноманітними процедурними правилами, але ці правила істотно розрізняються за своїми видами, цілями, змістом й основними принципами, тому ідея їх об'єднання загальними процесуальними поняттями й, тим більше, єдиним процесуальним правом, єдиним процесуальним законодавством, однією процесуальною наукою теоретично й практично неспроможна [109, с. 30]. У наведеному слушною є думка про наявність у діяльності державних і громадських організацій численних і різноманітних процедурних правил.

Це визнання надзвичайне важливо, тому що терміни "процедура" і "процес" відбивають досить близькі поняття, зокрема, існуючі точки зору на питання про поняття процесу та його співвідношення з процедурою можна об'єднати в такі групи:

1) процесуальні норми мають похідний характер, оскільки, на відміну від матеріальних, регламентують відносини, що не мають базисного характеру;

2) процесуальні, процедурні та матеріальні норми є різними самостійними явищами, що об'єднуються лише належністю до права;

3) процес та процедура - не рівнозначні поняття. Юридичний процес визначається як правозастосовчий, правотворчий, установчий та контрольний процеси. Процедура, що не пов'язується з правозастосуванням, до процесу не належить;

4) процес - це юрисдикційна процедура, націлена на вирішення спорів про право та реалізацію правового примусу. Тому він характеризує лише традиційні процесуальні науки (адміністративний, цивільний, кримінальний та арбітражний процеси);

5) юридичний процес ототожнюється із судовим процесом та судочинством [110, с. 345].

Не будемо викладати всі інші наукові погляди щодо варіантів термінологічного вживання понять "процес" і "процедура", однак відзначимо думку О.Е. Лейста про те, що не треба підмінювати лінгвістичними пошуками вивчення права, практики його застосування, потреб і тенденцій розвитку [106, с. 122]. Дискусія з цього приводу у свій час набула широкого характеру, однак вона була скоріше філологічною, ніж правовою. Важливим є лише однозначне використання того або іншого терміна. До того ж більше вживається термін "юридичний процес", оскільки достатню поширеність у правовій літературі одержала концепція "широкого" розуміння процесу.

Відзначаючи зміст і суттєве навантаження конструкцій, запропонованих для процесуальної теорії, вважаємо неможливим використання понять матеріальної процедури, передумови юридичної процедури, як таких, що поглинають юридичний процес. Уявляється, що вони є некоректними, оскільки в них не відображається суть явища, а в науці склалося інше, "традиційне", розуміння зазначених понять.

Традиційно існує теорія юридичного процесу, а не юрисдикційної процедури, а відтак, не слід використовувати термін "процедура" як широке поняття, що, однак, не виключає застосування цього терміна в більш вузькому розумінні, синонімічному загальному поняттю процесу. Щодо "передумови", то це поняття настільки відносне, що можна взагалі поставити під сумнів саму значимість його виділення в теорії. Практично будь-який процес є передумовою чого-небудь.

Тому можна погодитися з думкою А.П. Гетьмана, відповідно до якої введення в юридичну термінологію відповідного категоріального апарата - "процесуальна процедура", "матеріальна процедура", "правотворча процедура", "юридична процедура" не відповідає потребам юридичної науки й практики на сучасному етапі [43, с. 125]. А.П. Гетьман вважає що "процес" і "процедура" є рівнозначними поняттями не тільки тому, що в етимологічному аспекті категорії "процес" і "процедура" тотожні, а й тому, що змістом цих юридичних понять є врегульована процесуальними (а не процедурними або процедурно-процесуальними) нормами діяльність, яка має свою послідовність і спрямована на здійснення якого-небудь результату [43, с. 126].

Розглянемо юридичний процес як загальноправове явище, визначивши його місце й роль у механізмі правового регулювання. Слово "процес" означає "послідовну зміну станів або явищ, яка відбувається закономірним порядком; хід розвитку чого-небудь" [111, с. 997].

Таким чином, юридичний процес можна розглядати як послідовну зміну будь-яких правових явищ, що виникають у житті суспільства, та юридично значущих дій, які вчиняються не тільки носіями державної влади та органами місцевого самоврядування, а й громадянами і юридичними особами. Сам рух, тобто зміна юридичних явищ у житті суспільства, відбувається в результаті дії механізму правового регулювання суспільних відносин.

У науковій юридичній літературі виділяють три основні стадії правового регулювання, а саме:

1) стадію нормативної регламентації поведінки людини (тобто встановлення норм права);

2) стадію виникнення, на основі норм права та за наявності відповідних юридичних фактів, правовідносин;

3) стадію реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, що виникли у суб'єктів правовідносин [112, с. 16].

Отже, при правовому регулюванні державою суспільних відносин відбувається послідовна зміна юридичних явищ, тобто їх рух від стану розробки й прийняття правових норм до стану впорядкованості на основі цих норм окремих сторін життя суспільства. Цей рух, зміна юридичних станів відбувається в результаті здійснення державою й іншими суб'єктами суспільних відносин послідовних вольових дій, спрямованих на досягнення певних правових результатів

У зв'язку з цим юридичний процес у широкому його розумінні може бути визначений як сукупність послідовно здійснюваних дій держави, інших суб'єктів юридичних відносин з вироблення правових норм і приведення їх у дію з метою забезпечення правопорядку.

За функціональною ознакою виділяють такі види юридичного процесу, як установчий, правотворчий, правозастосовчий, судовий і контрольний [96, с. 269]. Докладно зупинимося на правозастосовчому процесі, оскільки це дозволить об'єктивно визначити поняття та межі поширення процесуальної форми.

Перш за все привертає увагу питання співвідношення понять застосування й реалізації права. З аналізу юридичних літературних джерел випливає висновок, що названі поняття не можна вважати тотожними, хоча вони перебувають у тісному взаємозв'язку [36, с. 110]. Уявляється, що це положення ближче до істини у питанні про співвідношення цих понять.

У літературі з теорії права зазначається, що застосування права - це владна організуюча діяльність компетентних органів й осіб, що має на меті забезпечити адресатам правових норм реалізацію належних їм прав і обов'язків, а також гарантувати контроль за даним процесом. При цьому вказується, що правозастосування - це вирішення конкретної справи, застосування закону, загальних правових норм щодо конкретних осіб і обставин; організуюча діяльність правозастосовчої особи чи органу щодо забезпечення розвитку відносин між людьми в руслі законодавства. Правозастосування використовується тільки тоді, коли адресати правових норм не можуть реалізувати свої права без компетентних державних органів [113, с. 174-177].

Особливість юридичної діяльності із застосування норм права, на відміну від інших способів їх реалізації, полягає саме в здійсненні активних дій, спрямованих на реалізацію покладених на учасників індивідуально-конкретних справ суб'єктивних прав і юридичних обов'язків [43, с. 14]. Головне в правозастосовчій діяльності, на думку С.С. Алексєєва, це те, що компетентний орган на основі своїх повноважень здійснює індивідуальне регулювання суспільних відносин [21, с. 165]. Тобто у правозастосовчому процесі норма матеріального права за допомогою відповідних державних органів поширюється на конкретний життєвий випадок з метою його державно-владного врегулювання.