Дія згаданого нормативно-правового акта поширюється на всі підприємства, установи й організації, на фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, а також на громадян, у користуванні яких перебувають земельні ділянки. Як основні завдання самоврядного контролю за використанням і охороною земель визначені: забезпечення дотримання фізичними і юридичними особами земельного законодавства України відносно вищевказаних земель; вжиття разом з іншими уповноваженими органами заходів, спрямованих на раціональне використання земель комунальної власності, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення, земель водного фонду; попередження порушень законодавства України у сфері використання й охорони вищевказаних земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів з їх усунення.

Для здійснення самоврядного контролю у складі управління земельних відносин, створено відділ, до повноважень якого, зокрема, віднесено: здійснення контролю в частині дотримання підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності, громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами вимог земельного законодавства, своєчасного й повного внесення орендної плати за договорами оренди земельних ділянок, виконання вимог щодо використання ділянок відповідно до їх цільового призначенням тощо; участь у здійсненні системи заходів щодо проведення земельної реформи; участь у вирішенні земельних спорів у межах міста щодо меж земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян і юридичних осіб; підготовка й направлення для розгляду у відповідні органи пропозицій з питань надання або вилучення у встановленому порядку земельних ділянок для містобудівних потреб; виявлення самовільно зайнятих земельних ділянок; надання методичної допомоги й рекомендацій з питань використання й охорони земель власникам земельних ділянок і землекористувачам.

Положенням також визначено, що посадові особи зазначеного відділу мають право: обстежувати земельні ділянки, що перебувають у власності міста, на предмет дотримання умов їх використання й охорони; складати акти обстеження стану й дотримання умов використання земельних ділянок і за фактом виявлення порушень законодавства подавати матеріали у відповідні державні органи для вжиття необхідних заходів і залучення винних осіб до відповідальності згідно із законом; одержувати у встановленому порядку від громадян, у тому числі посадових осіб, усну або письмову інформацію з питань, пов'язаних з порушеннями земельного законодавства України; передавати в правоохоронні органи матеріали про дії, що містять ознаки злочину; займатися підготовкою матеріалів для подачі до суду позову про повернення самовільно або тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився, а також щодо розірвання договору оренди земельної ділянки у разі порушення орендарем умов договору тощо.

Безумовно, затвердження Харківською міською радою вказаного Положення дозволить вирішити цілу низку важливих для міста проблем: створення впорядкованої й прозорої системи контролю за використанням і охороною земель міста; створення сучасного процесуально-правового простору, що відповідає реаліям сучасного міста й нормам чинного законодавства; забезпечення своєчасного надходження в міський бюджет орендної плати за земельні ділянки шляхом здійснення контролю за виконанням умов договорів оренди земельних ділянок орендарями. Дане Положення є принципово новим, і тільки практика вкаже на його можливі недоліки. Шляхом визначення й обліку недоліків буде вдосконалюватися й сама процедура вирішення питань, пов'язаних зі здійсненням самоврядного контролю за використанням і охороною земель [145].

До числа ще однієї групи матеріально-правових норм земельного права, реалізація яких може бути здійснена лише в процесі діяльності державних органів, інших суб'єктів варто віднести норми, що регулюють вирішення земельних спорів та притягнення до відповідальності за порушення земельного законодавства. Слід зазначити, земельні спори вирішуються за нормами цивільно-процесуального права. Цивільний процес - це засіб здійснення правосуддя уповноваженими на те органами судової влади, тобто цивільно-процесуальні норми не можуть і не повинні регулювати земельні відносини щодо ведення земельного кадастру, надання та вилучення земель тощо. Для регулювання цих земельних відносин можуть застосовуватись лише земельно-процесуальні норми, які визначені земельним законодавством і відтворюють ті особливості правового регулювання, і правозастосовчої діяльності, спеціальних процесуальних дій, які притаманні земельно-процесуальним правовідносинам.

До числа земельних матеріальних норм, що застосовуються за допомогою юридично значимої діяльності органами виконавчої влади або місцевого самоврядування, належать норми, що регламентують: віднесення земель до відповідної категорії, переведення їх з однієї категорії до іншої; розмежування земель державної та комунальної власності; здійснення моніторингу, нормування, меліорації та охорони земель; продаж земельних ділянок; відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Зокрема, правові основи розмежування земель визначено Законом України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 5 лютого 2004 року, який набрав чинності 14 липня 2004 року [125]. Рішення про розмежування земель у межах населених пунктів приймає сільська, селищна, міська рада за погодженням з органами виконавчої влади. Розмежування здійснюється у відповідності до проектів, що розробляються державними та недержавними землевпорядними організаціями на замовлення місцевої ради.

Слід підкреслити, що зазначений нормативно-правовий акт не передбачає процесуального строку, протягом якого має відбутися розмежування земель. У зв'язку з високою вартістю робіт із розмежування земель, які фінансуються за рахунок місцевих бюджетів, розмежування, як правило, триває досить довго. Це, на жаль, створює негативні наслідки:

1) першим практичним наслідком того, що землі комунальної та державної власності не розмежовані, є те, що фактично не існує права комунальної, власності на землю, оскільки визначення меж ділянки в натурі на місцевості є першою умовою визначення прав щодо неї. З іншого боку, невизначеність меж ділянок не впливає на право державної власності на землю, адже до проголошення земельної реформи всі землі України перебували у державній власності (тобто всі землі в межах державного кордону України, за винятком земель приватної власності, були державною власністю);

2) другий практичний наслідок - органи місцевого самоврядування не мають державного акта на право власності на землю;

3) третім - фінансовим - наслідком є те, що 10 % надходжень від продажу земельних ділянок у межах населених пунктів мають перераховуватися в Державний бюджет України. Ця "десятина" ніяк не пов'язана з реальними частками держави та територіальних громад у земельній власності. Тобто до розмежування земель розподіл надходжень від продажу є абсолютно умовним, базується лише на припущенні, що в умовах правової держави є неприпустимим. Більше того, до завершення розмежування існує ризик, що розмір цієї частки може змінитися, і не на користь місцевих бюджетів. Ці 10 % слід розглядати як своєрідний податок на продаж земель органами місцевого самоврядування. У такому контексті "десятина" також є незаконною з огляду на те, що законом України про державний бюджет на відповідний рік не можуть бути встановлені або скасовані податки та збори. Також слід підкреслити, що при розмежуванні в державну власність передаються землі, які виключені з ринкового обігу, тобто держава взагалі не має права на будь-яку частку доходів від продажу земельних ділянок. Виходячи з викладеного, розмежування має бути здійснене в найкоротші строки.

Стосовно процесуально - правової регламентації продажу земельних ділянок, слід зазначити, що недоліком законодавчо встановленого порядку проведення земельного аукціону є відсутність уніфікованого механізму одержання узгодження з Кабінетом Міністрів України у випадку придбання земельної ділянки під забудову іноземною або спільною юридичною особою, як того вимагає норма статті 129 Земельного кодексу України [120]. Зазначений пробіл у законодавстві фактично позбавляє іноземні й спільні підприємства гарантованого їм Земельним кодексом України [120] права на придбання для здійснення підприємницької діяльності земельних ділянок під забудову. Дана проблема стає особливо актуальної в зв'язку з тим, що саме іноземні або спільні підприємства володіють достатнім капіталом, необхідним для будівництва інвестиційно привабливих об'єктів. Цей процесуально - правовий пробіл у законодавстві стримує і залучення іноземних інвестицій в економіку України, і розвиток та вдосконалювання інфраструктури окремих міст [146].

Зазначимо, що число громадян України, які відповідно до земельного законодавства України мали й набули право на земельну частку (пай) і яким видані сертифікати на право на земельну частку (пай), становить 6,91 млн. Нагадаємо, що на початок 2005 року Державний комітет України по земельних ресурсах видав 5 млн. 100 тис. державних актів, що становить 75 % від загальної потреби. Серед областей-лідерів можна відзначити Сумську (99 %), Запорізьку (98 %), Кіровоградську, Дніпропетровську (97 %), Черкаську (95 %), Рівненську (90 %), Херсонську (80 %). Найменшу кількість актів видано в Житомирській, Донецькій, Київській, Івано-Франківській, Хмельницькій, Чернівецькій областях та Автономній Республіці Крим [147].

Разом із тим, видача державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам Україні на заміну сертифікатів на право на земельну частку (пай) проводиться без відповідного процесуального законодавчого забезпечення та належного контролю за цим процесом з боку органів виконавчої влади та правоохоронних органів. Наприклад, у Кіровоградській області державні акти на право власності на землю отримали 96 % громадян - власників права на земельну частку (пай), а в Житомирській області - лише 13 %. Цей процес супроводжується порушеннями конституційних прав громадян на землю, спричиненими корупційними діями та зловживаннями з боку посадових осіб місцевих органів влади. Безпідставно не було включено в списки громадян, які мають право на земельну частку (пай) 162,3 тис. осіб, а поновлено в правах лише 94 % з них. З іншого боку, 5,3 тис. громадян неправомірно отримали сертифікати на право на земельну частку (пай), і лише 86,8 % з них позбавлено цього права.

За інформацією Кабінету Міністрів України, було продано, подаровано або іншім способом відчужено 107 тис. сертифікатів на право на земельну частку (пай). Це свідчить про відсутність інформаційної підтримки проведення земельної реформи, у частині роз'яснень громадянам України їх прав та обов'язків, що випливають із права власності на сертифікат на право на земельну частку (пай) чи право власності на земельну ділянку, посвідчене державним актом. Зволікання з видачею державних актів на право власності на земельну ділянку призводить до зростання кількості осіб, право власності на землю яких порушено. Є випадки, коли поновити їх права неможливо, і чим довше триватиме цей процес, тим більшою буде кількість потерпілих, при цьому зростають екологічні проблеми землекористування та соціальна напруга на селі [148].