Прийняття рішення по індивідуально-конкретній земельно-правовій справі - це підсумок застосування норми земельного матеріального права. З формально-логічної сторони воно являє собою умовивід, у якому конкретні факти співвідносяться з нормою земельного права. При цьому правозастосовчий орган у силу своїх державно-владних повноважень поширює загальні правила, що містяться в земельно-процесуальному законі, на конкретні життєві обставини, здійснює, так би мовити, прив'язку земельно-процесуальних норм до даних обставин. Результатом вирішення індивідуально-конкретної земельно-правової справи є індивідуальне державно-владне веління, розпорядження, у процесуальній формі акта-документа - рішення, висновку тощо;

4) оскарження або опротестування рішення по індивідуально-конкретній земельно-правовій справі, що має факультативний характер;

5) виконання прийнятого рішення, у ході якого логічно завершується земельно-процесуальна діяльність по індивідуально-конкретній земельно-правовій справі. Без цієї стадії все земельно-процесуальне провадження по конкретній справі фактично втрачає сенс, набуваючи чисто формального характеру.

У свою чергу, в стадіях земельно-процесуальної діяльності є ще більш низькорівневі елементи - земельно-процесуальні етапи та земельно-процесуальні дії. Кожна стадія земельно-процесуальної діяльності складається з певних проміжних фрагментів.

Так, у стадії прийняття рішення про відмову в зміні цільового призначення земельної ділянки сільська, селищна, міська рада або відповідний орган виконавчої влади протягом 15 днів письмово повідомляє про це її власника з обґрунтуванням причини відмови (земельно-процесуальний етап, якому притаманна наявність своїх безпосередніх цілей і завдань, а також коло суб'єктів його здійснення). Земельно-процесуальні дії становлять основу конструкції всієї системи земельно-правового процесу, є його первинним елементом. Наприклад, земельно-процесуальною дією при прийнятті рішення про зміну цільового призначення земельних ділянок є відповідне процесуальне оформлення його змісту.

Отже, вищенаведені особливості земельно-процесуальних правовідносин дозволяють нам зробити висновок, що останні - це врегульовані земельно-процесуальними нормами суспільні відносини, що складаються між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними і юридичними особами та іншими суб'єктами земельно-процесуальної діяльності, пов'язаної з реалізацією належних їм функцій, повноважень, прав і юридичних обов'язків у сфері застосування земельно-правових матеріальних норм.

Досліджуючи класифікацію еколого-процесуальних правовідносин, вчений-правник А.П. Гетьман зазначає, що теоретична значущість класифікації зумовлена необхідністю структурного поділу всього масиву цих правовідносин на окремі, пов'язані між собою, однорідні суспільні відносини, що виникають у сфері управління в галузі екології, а практичне значення класифікації визначено можливістю створення системи еколого-процесуального права, виділення в ній комплексних, інтегрованих, складних, простих інститутів та окремих еколого-процесуальних норм, котрі не мають відповідного правового структурного утворення [47, с. 67].

На думку вченого, еколого-процесуальні правовідносини, перш за все, необхідно поділити на види еколого-процесуальних проваджень, що мають певні правові особливості, зокрема на відносини, що виникають під час просторово-територіального упорядкування об'єктів природи; обліку ресурсів та ведення природно-ресурсних кадастрів; планування, прогнозування, спостереження (моніторингу) й інформування в галузі користування, відтворення природних ресурсів; здійснення екологічного контролю та експертизи; позасудового розв'язання екологічних спорів.

Наступним класифікаційним критерієм А.П. Гетьман називає поділ еколого-процесуальних правовідносин на види залежно від поресурсової специфіки індивідуально-конкретних справ, при розв'язанні яких виникають відносини, пов'язані: з порядком землевпорядкування, лісовпорядкування, мисливствовпорядкування, паспортизації водних ресурсів, просторово-територіального впорядкування надр; з веденням земельного, водного, лісового кадастрів, кадастрів родовищ корисних копалин, тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду; з поресурсовим здійсненням планування, прогнозування, спостереження (моніторингу), інформування, здійснення екологічного контролю й експертизи; з розв'язанням екологічних спорів; з наданням і вилученням з користування земель, вод, лісів, надр, тваринного світу тощо.

Ще одним класифікаційним критерієм розподілу еколого-процесуальних правовідносин за видами, на думку А.П. Гетьмана, є характер виникнення правовідносин. Зокрема, якщо правовідносини виникають із правомірних дій чи подій щодо раціонального користування й відтворення природних ресурсів, вони мають регуляційний характер - при вирішенні індивідуально-конкретних справ у сферах: просторово-територіального впорядкування об'єктів природи; обліку природних ресурсів та веденні природноресурсового кадастру; планування, прогнозування, спостереження (моніторингу) та інформування в галузі користування, відтворення й охорони довкілля; розподілу й перерозподілу природних ресурсів; здійснення екологічних контролю й експертизи.

Коли правовідносини виникають із конфліктних ситуацій, котрі заважають здійсненню суб'єктивних прав або що порушують їх, тоді вони мають охоронний характер - правовідносин, що виникають у сфері позасудового вирішення екологічних спорів [47, с. 69].

Класифікація власне земельно-процесуальних правовідносин на види в земельно-юридичній літературі не піддавалася науковому аналізу, вказувалося лише, що до земельних процесуальних правовідносин належать відносини, які складаються у відповідності з нормами права стосовно: переведення земель з однієї категорії до іншої; проведення приватизації земельних ділянок, тобто зміни права державної власності на право приватної чи колективної форми власності на землю; передачі в колективну власність земель КСП, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, садівницьких товариств; передачі земельних ділянок у приватну власність громадян України; надання земель у постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди; припинення права власності та права користування земельною ділянкою; вилучення (викупу) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання в користування громадянам і юридичним особам; справляння плати за землю; здійснення захисту прав власників земельних ділянок і землекористувачів; використання за цільовим призначенням ділянок, віднесених до різних категорій; відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; здійснення контролю за використанням і охороною земель, ведення державного земельного кадастру й здійснення землеустрою; вирішення земельних спорів [67, с. 94].

Також зазначалося, що структура земельно-процесуальних правовідносин має такий склад: відносини з передачі землі у власність державними органами; відносини з надання земель у користування, у тому числі на умовах оренди; землевпорядні відносини, відносини щодо ведення державного земельного кадастру й земельного моніторингу; відносини в галузі приватизації та паювання земель; відносини в галузі вирішення земельних спорів [122, с. 27].

Зазначимо, що, хоча земельно-процесуальні правовідносини за своєю юридичною природою є єдиними, однак у межах цієї єдності, можливим є визначення поділу цих правовідносин на види, з огляду на числьність зв'язків суб'єктів земельного права. Слід мати на увазі, що критерії класифікації земельно-процесуальних правовідносин мають, перш за все, внутрішньогалузеве значення. Їх необхідно відрізняти від критеріїв, що застосовуються в загальній теорії права, в якій предметом класифікації виступає значно більша кількість правовідносин, ніж що у сфері застосування земельно-правових норм.

Проте, використання окремих загально-теоретичних критеріїв класифікації правовідносин є позитивом для науково обґрунтованого поділу земельно-процесуальних правовідносин.

Наприклад, за функціональною спрямованістю норм земельного права, на основі яких виникають земельно-процесуальні правовідносини, останні поділяються на:

1) регулятивні, в яких поведінка суб'єкта цих правовідносин повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною - це земельно-процесуальні правовідносини щодо: передачі земельних ділянок у власність або надання їх у постійне користування (у тому числі в оренду); ведення державного земельного кадастру; здійснення землеустрою (землевпорядного процесу), контролю за використанням і охороною земель; виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв); розмежування земель державної та комунальної власності; здійснення моніторингу, охорони земель;

2) охоронні, які виникають з факту неправомірної поведінки суб'єктів земельно-процесуальних правовідносин як негативна реакція держави на таку поведінку - це правовідносини щодо вирішення земельних спорів, припинення права власності (права користування) земельною ділянкою в разі невиконання заходів щодо усунення випадків використання землі не за цільовим призначенням тощо.

За рівнем індивідуалізації суб'єктів земельно-процесуальних правовідносин, останні поділяються на:

1) відносини, в яких точно визначені процесуальні права й обов'язки всіх учасників - як уповноважених, так і зобов'язаних. Так, відносними земельно-процесуальними правовідносинами є купівля-продаж земельної ділянки на підставі договору, відповідно до якого одна сторона (продавець) зобов'язується передати у власність іншій стороні (покупцю) певну земельну ділянку з визначеними на місцевості межами та правовим режимом, а покупець приймає чи зобов'язується прийняти земельну ділянку й сплатити за неї обумовлену сторонами грошову суму (договірну ціну);

2) абсолютні, у яких визначена лише одна уповноважена сторона, що є носієм певного суб'єктивного права, а всі інші суб'єкти визнаються зобов'язаними не заважати здійсненню уповноваженою стороною своїх прав. Прикладом можуть слугувати відносини власності на землю, у яких завжди точно визначений власник певної земельної ділянки, а всі інші суб'єкти земельно-процесуальних правовідносин визнаються зобов'язаними поважати й не перешкоджати здійсненню прав власника.

За правовим характером в установчій, правотворчій та правозастосовчій сферах діяльності суб'єктів земельно-процесуальних правовідносин такі правовідносини поділяються на:

1) публічно-правові, що є переважними, забезпечуючи загальнодержавні інтереси у сфері земельно-правового процесу, приклад яких був наведений раніше. Що до правовідносин зі сплати податку на землю, то вони мають усі ознаки публічних (податкових) правовідносин і, відповідно, регулюються публічно-правовими методами, які ґрунтуються на принципі "дозволено лише те, що прямо передбачено нормами права". Їх ознаками є:

- підстава виникнення (норми права);

- одним із суб'єктів правовідносин зі сплати земельного податку завжди є держава в особі вповноважених органів (податкові органи);

2) приватноправові, зокрема, засновані на підставі укладення та належного виконання договорів у земельно-правовій сфері.

За кількістю суб'єктів земельно-процесуальні правовідносини бувають:

1) простими, учасниками яких є лише два суб'єкти (сторони). Наприклад, оренда земельної ділянки, де сторонами відповідно до Закону України "Про оренду землі" в редакції від 2 жовтня 2003 р. № 1211-IV [123] є орендодавці (громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи) та орендарі земельних ділянок (юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння й користування земельною ділянкою);