Зокрема, при переоформленні права власності (користування) на земельні ділянки безпідставно вимагається погодження з природоохоронними, санітарними органами та органами архітектури, а при наданні земельних ділянок необґрунтовано вимагається до 20 погоджень з різними установами й організаціями та їх структурними підрозділами. Роботи по складанню державних актів виконуються без укладення відповідних угод між замовником та виконавцем, а видача їх в окремих випадках здійснюється без реєстрації у відповідних органах. Не вираховуються координати поворотних точок меж земельних ділянок і не проводиться їх відповідна прив'язка до пунктів геодезичної мережі. Допускається виконання видів робіт, на які відсутня затверджена в установленому порядку нормативно-технічна документація, а програми виконання таких робіт не погоджені з Державним комітетом України по земельних ресурсах. На незадовільному рівні здійснюються державна землевпорядна експертиза та контроль за якістю технічної документації, що розробляється суб'єктами підприємницької діяльності [138].

Тому перевірка відповідності об'єктів державної експертизи вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам потребує подальшого розвитку належної земельно-процесуальної правової основи.

Зокрема, для вдосконалення процедури проведення державної експертизи, яка включає: перевірку наявності та повноти необхідних документів і матеріалів щодо об'єктів державної експертизи та їх реєстрацію (підготовча стадія); аналітичне опрацювання документів чи матеріалів щодо об'єктів державної експертизи, а в разі необхідності - проведення обстежень у натурі (на місцевості) та проведення на їх основі аналізу їх відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам (основна стадія); узагальнення окремих експертних досліджень, одержаної інформації; підготовку висновку державної експертизи та видачу його замовникам об'єктів державної експертизи (заключна стадія) [139].

З методологічної точки зору, при дослідженні реалізації матеріально-правових норм земельного права щодо здійснення землеустрою (землевпорядкування), важливим є питання розмежування понять "землеустрій" та "землевпорядкування" (хоча це може бути темою окремого дослідження). Землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональну організацію території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил [140]. Не лише буквально, а й фактично, за сутністю його процесів, землеустрій означає наявність або досягнення певного територіального устрою в окремому регіоні або держави в цілому у вигляді сукупності певних земельних об'єктів [141, с. 15].

Отже, якщо землеустрій означає територіальний устрій, очевидно, що землевпорядкування є дещо іншим, і сутність його стає зрозумілою вже з буквальної побудови словосполучення "землевпорядкування", яке однозначно сприймається як впорядкування земель. Проблема в тому, що сфера впорядкування може бути занадто великою: очищення земель, налагодження кращого землекористування, благоустрій, заходи щодо територіального устрою земель.

Поряд з визнанням за землеустроєм пріоритету у формуванні територіального устрою земель, у земельно-правовій літературі зазначається, що таке формування має мету - наприклад певний спосіб землекористування, а сформована структура - тенденцію до розвитку землекористування, планування цього розвитку, консолідації земель тощо [141, с. 16]. Логічним є пов'язати утворену просторову структуру з діяльністю по її впорядкуванню через те, що потреба у впорядкуванні земель може бути реалізована лише в конкретно визначених її частинах (сформованих земельних ділянках, парцелах тощо).

Отже, сфера землевпорядкування, маючи цілком конкретні ознаки, дозволяє розглядати землевпорядкування як наступну фазу землеустрою, його своєрідну функціональну надбудову й дає можливість стверджувати, що сутність землевпорядкування полягає в територіально-функціональному плануванні використання створеної просторової структури шляхом виконання власних, притаманних саме йому, процесів.

Зокрема, у правовій літературі зазначалося, що землевпорядний процес являє собою визначену систему дій землевпорядних і виконавчо-розпорядчих органів, спрямованих на забезпечення реалізації суб'єктивних прав і обов'язків учасників землевпорядних правовідносин у суворій відповідності з нормами земельного права [7, с. 17].

До числа матеріально-правових норм земельного права, реалізація яких може бути здійснена лише в процесі діяльності державних органів, інших суб'єктів, варто віднести й норми, що регулюють контроль за використанням і охороною земель. Державний контроль за використанням та охороною земель, дотриманням вимог законодавства України про охорону земель і моніторинг грунтів здійснюється шляхом: проведення перевірок; розгляду звернень юридичних і фізичних осіб; участі в роботі комісій при прийнятті в експлуатацію меліоративних систем і рекультивованих земель, захисних лісонасаджень, протиерозійних гідротехнічних споруд та інших об'єктів, які споруджуються з метою підвищення родючості грунтів та забезпечення охорони земель; розгляду документації із землеустрою, пов'язаної з використанням та охороною земель; проведення моніторингу грунтів та агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення [142].

Оскільки правовий аспект охорони земель має імперативний характер (тобто підлягає безумовному виконанню), то погіршення якості земель, зменшення їх продуктивності, порушення вимог щодо використання земель є неприпустимим. Земельним кодексом України [120] визначені основні положення щодо здійснення контролю за використанням і охороною земель. У відповідності зі статтею 187 Земельного кодексу України [120] контроль за використанням і охороною земель полягає в забезпеченні дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями й громадянами земельного законодавства України. Земельний кодекс України [120] і Закон України "Про охорону земель" від 19 червня 2003 року № 962-IV [143] підрозділяють контроль за використанням і охороною земель в Україні на державний, самоврядний та громадський.

У відповідності до статті 189 Земельного кодексу України [120] самоврядний контроль за використанням і охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними й обласними радами. Дана норма продубльована також у Законі України "Про охорону земель" [143] (статті 5, 20). Повноваження сільських, селищних, міських рад у сфері земельних відносин визначені у статті 12 Земельного кодексу України [120] (здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, дотриманням земельного й екологічного законодавства) і в статті 12 Закону України "Про охорону земель" [143]. У цих статтях також передбачено право сільських, селищних, міських рад на обмеження, тимчасову заборону (призупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення останніми вимог земельного законодавства.

При цьому Земельний кодекс України [120] прямо встановлює, що самоврядний контроль за використанням і охороною земель здійснюється відповідними радами, а Закон України "Про місцеве самоврядування на Україні" [144] питання здійснення контролю за використанням і охороною земель відносить лише до делегованих повноважень виконавчих органів рад у сфері регулювання земельних відносин і охорони навколишнього природного середовища (підпункт 1 пункту "б" частини 1 статті 33). Останнім часом, внаслідок розвитку ринкових відносин, значної активізації містобудівної діяльності, кількість земельних ділянок, переданих у користування юридичним і фізичним особам, постійно збільшується. Пропорційно цьому збільшується й кількість випадків порушення норм чинного законодавства у сфері земельних відносин, самовільного заняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за їх цільовим призначенням, порушення умов договорів оренди землі тощо.

Разом із тим, територіальні громади сіл, селищ, міст сьогодні фактично не мають змоги здійснювати повноцінний контроль за використанням і охороною земель, якими відповідно до пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України [120] розпоряджаються сільські, селищні, міські ради. При цьому слід зазначити, що, якщо на територіях сіл і селищ ситуація залишається більш-менш стабільною, то у великих містах з мільйонним населенням -  Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі та Львові питання здійснення контролю за використанням і охороною земель є особливо гострим [145]. На жаль, чинний Закон "Про місцеве самоврядування на Україні" [144] не враховує різниці між селами, селищами й містами, що не відповідає вимогам сучасних реалій місцевого самоврядування на Україні і значно знижує ефективність його здійснення.

Суб'єктами, на яких дана проблема впливає негативно, є, насамперед, органи місцевого самоврядування, що розпоряджаються від імені територіальної громади землями міст, а також суб'єкти господарювання, інші юридичні й фізичні особи, у користуванні яких перебувають землі міста. При цьому виникає певний правовий вакуум навколо питання про зміст і процесуально-правовий порядок здійснення контролю з боку органів місцевого самоврядування.

Порядок здійснення державного контролю за використанням і охороною земель встановлено Законом України "Про державний контроль за використанням і охороною земель" від 19 червня 2003 року [142]. Громадські інспектори відповідно до Земельного кодексу України [120] зобов'язані діяти на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах. Що стосується самоврядного контролю за використанням і охороною земель, то його зміст і процесуально-правовий механізм здійснення чинним законодавством України не врегульовано. Виникає ситуація, коли де-юре самоврядний контроль за використанням і охороною земель існує, а де-факто ніхто не знає, що він собою представляє. Тому логічною є пропозиція про розробку й затвердження Урядом України типового положення про порядок здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель, на яке могли б орієнтуватися органи місцевого самоврядування. Такого нормативно-правового акта поки що не існує, а необхідність у здійсненні самоврядного контролю є нагальною [145].

Отже, виходячи з Основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки, схваленими Указом Президента України від 30 травня 2001 року [2], якими передбачається вдосконалення порядку здійснення контролю за використанням і охороною земель, єдиним реальним й ефективним шляхом рішення даної проблеми є самостійна розробка й прийняття органами місцевого самоврядування положення про самоврядний контроль за використанням і охороною земель. Перші кроки по визначенню змісту й процесуально-правового механізму здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель зроблені в м. Харкові. Там розроблено й у червні 2004 року затверджено сесією міської ради Положення про самоврядний контроль за використанням і охороною земель у м. Харкові. Відповідно до даного Положення, об'єктом самоврядного контролю є землі комунальної власності. При цьому уточнюється, що до розмежування земель державної й комунальної власності відповідно до закону об'єктами самоврядного контролю є міські землі, надані у встановленому законом порядку: у постійне користування; в оренду, у тому числі в тимчасове користування на умовах оренди; у тимчасове користування [145].