Серед правових інститутів, що процесуально та організаційно визначають основи побудови системи правосуддя, важливе місце займає інститут підсудності. Його правила встановлюють який конкретно суд повинен розглянути ту чи іншу справу по першій інстанції. При цьому, питання про встановлення суду та його складу вирішується з огляду на те, який суд є найбільш пристосованим для розгляду конкретної справи по суті. У контексті сучасної судово-правової реформи, окрім іншого, інститут підсудності набуває особливого значення як ступень влади, що надається суду.

Розкриття змісту та юридичної природи інституту підсудності, насамперед, вимагає чіткості визначень на понятійному рівні. Понятійна та термінологічна визначеність - це не лише питання мововикористання, а й вираз чіткого, усталеного мислення та осмислення певного процесу [159, с.421]. У філософії під "поняттям" розуміється одна з основних одиниць розумової діяльності, логічна форма, за допомогою якої будуються інші форми мислення (судження, умовиводи). Пізнавальна цінність поняття полягає у тому, що за його допомогою виділяють суттєве, загальне в предметі (властивість, ознаку, функцію і т.п.), відволікаючись від індивідуального, часткового [123, с.256].

Слід відмітити, що в юридичній літературі зміст поняття підсудності тлумачиться фахівцями по різному. Найбільш поширеним є визначення підсудності як ознаки або властивості справи [219, с.369; 225, с.145; 247, с.311; 253, с.239; 241, с.733; 272, с.211; 129, с.311; 152, с.70]. Так, В.Т. Нор зазначає, що в науці та практиці кримінального процесу під підсудністю розуміють сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи, на основі яких кримінально-процесуальний закон визначає суд, що має право розглянути її і вирішити по суті пред'явленого обвинувачення" [151, с.308].

Термін "підсудність" не завжди застосовується для визначення одного і того ж поняття. Нерідко, говорячи про підсудність, мають на увазі повноваження конкретного суду або судів певної ланки по розгляду в якості суду першої інстанції якоїсь групи (категорії) справ. Такий зміст вкладається, наприклад, у поняття: "підсудність місцевого суду", "підсудність міського суду" тощо. М.С. Строгович заперечує подібне формулювання: "Це не точний вислів. Підсудність є ознака (властивість) не суду, а справи і тому правильніше говорити: "підсудність (такої-то) справи (такому-то) суду" [225, с.145].

Вважаємо, що в наведених судженнях міститься багато цінного і корисного для вироблення правильного розуміння підсудності, водночас, доцільно врахувати і наступні обставини. Визначення підсудності як властивості справи або її ознак має потребу в певному корегуванні хоча б уже тому, що підсудність є, перш за все, визначеним законодавцем процесуальним інститутом, тоді як властивості (ознаки), що притаманні безпосередньо справам, є скоріше об'єктивною передумовою підсудності, ніж самою її сутністю. Цілковито поширеними є випадки, коли самі властивості (ознаки) певної категорії справ залишаються в загальному незмінними, однак підсудність їх у відповідності з волею законодавця суттєво змінюється.

З цього питання Л.Н. Гусєв зазначає, що спроба представити підсудність як деяку властивість кримінальної справи не дає досить чіткого уявлення про її сутність. Властивості, ознаки якого-небудь явища визначають його сутність і якість. Із зміною властивості явища, його ознак воно суттєво змінюється, а інколи взагалі стає іншим явищем. У цьому розумінні підсудність кримінальної справи ні в якому разі не можна розглядати як дещо невід'ємне, властиве даній справі. Підсудність кримінальної справи змінюється, але сутність кримінальної справи, її основні ознаки від цього ніяк не змінюються. Сьогодні кримінальна справа підсудна одному суду, а завтра законодавець змінить правила про підсудність і ця кримінальна справа буде підсудна іншому суду, але сутність справи залишиться без змін" [65, с.13-14][1].

Властивості і ознаки справ слід вбачати як один із критеріїв встановлення підсудності, як частину його розуміння. Мається на увазі та сукупність юридичних ознак, властивостей кримінальної справи, у відповідності з якими законодавством визначається той суд і його суддівський склад, які правомочні розглянути дану справу в якості суду першої інстанції. Визначення підсудності як властивості, ознаки справи орієнтує законодавця на виявлення тільки матеріально-правових ознак справи, при цьому ігноруються або відставляються на другий план властивості органу, уповноваженого на розгляд тієї чи іншої категорії правових спорів. В результаті, вирішення окремих категорій справ може доручатися судовим органам, які в силу своєї природи і функціональних можливостей не придатні для їх ефективного вирішення.                           

Дещо по-іншому до цього питання підійшов Л.Є. Володимиров. Перенісши увагу зі "справи" на "особу" він зазначав: "Компетентности суда соответствуетъ, со стороны лицъ обвиняемыхъ, ихъ подсудность, т.е. ихъ подчиненіе юрисдикціи извъстнаго суда, ихъ обязанность отвечать передъ однимъ определеннымъ судомъ въ взводимыхъ на нихъ преступленіяхъ" [250, с.98]. Такий підхід є прийнятним саме для кримінального процесу, в якому особа відповідає перед певним судом. В даному контексті прослідковується прямий зв'язок між термінами "підсудність" та "підсудний", і, відповідно, допустимо говорити як про підсудність справи певному суду, так і підсудність особи. Саме обов'язок особи відповідати перед певним судом фактично покладено в основу визначення персональної підсудності справ військовим судам (ст. 36 КПК України). Але з огляду на те, що дана сторона розуміння змісту підсудності не притаманна іншим видам процесу (наприклад, в цивільному процесі можна говорити про підсудність спору, а не особи), то більш універсальним є визначення підсудності через "зв'язок" саме справи з компетенцією відповідного суду. Термін "справа" для процесуальної форми є більш об'ємним, він включає як характеристику особи, так і інші юридичні ознаки та властивості, а тому краще підходить для використання у визначенні поняття підсудності[2].

З такої точки зору викликає сумніви правильність формулювання поняття підсудності, запропоноване російським процесуалістом О.П. Рижаковим, який пише: "Підсудність - це сукупність ознак, що характеризують злочин (суспільно-небезпечне діяння), а в деяких випадках і особу, що скоїла злочин, виходячи з яких розгляд і вирішення кримінальної справи по першій інстанції відноситься до компетенції суворо визначеного суду" [205, с.31]. Слід додати, що дані про особу обвинуваченого враховують завжди, а не тільки в деяких випадках.

В теорії кримінального процесу сформувалась також позиція, згідно якої підсудність - це право і обов'язок суду розглядати визначену категорію кримінальних справ в якості суду першої інстанції. На думку Л.Н. Гусєва підсудність - це частина компетенції суду: "при встановленні того чи іншого виду судів законодавець завжди визначає компетенцію даного виду судів, в тому числі і їх повноваження по розгляду справ в якості суду першої інстанції… Отже, не можна ставити знак рівності між поняттями компетенції суду та підсудності або використовувати ці терміни один замість іншого. Компетенція - весь обсяг повноважень суду, а підсудність - тільки частина його прав" [65, с.9].

Згадана позиція розкриття сутності підсудності через компетенцію відповідного суду отримала своє закріплення у науково-практичних коментарях КПК УРСР [251, с.63; 246, с.53]. У цивільному процесі вона зайняла домінуюче положення [59, с.200; 60, с.124; 284, с.200]. З цього ж приводу А.С. Мамикін пише: "Підсудність характеризує компетенцію судів різних ланок судової системи і однанайменних судів щодо їх права здійснювати правосуддя по тій чи іншій категорії справ" [253, с.239].

 Із вище викладеного бачимо, що підсудність виступає багатогранним явищем, сутність якого не можна розкрити, застосовуючи лише один критерій. Деякі автори, розуміючи це, намагалися відійти від одностороннього погляду на підсудність, але так і не створили єдиного комплексного визначення цього інституту. Одні вчені розглядають підсудність тільки в якості інституту процесуального права, як властивість, ознаку справи. Інші трактують її як частину компетенції суду, тобто виключно з позиції судоустрою. Але рацію мають обидві сторони, бо йдеться про подвійну природу інституту підсудності, про діалектичну єдність його частин.

Розуміння цього феномену знайшло своє відображення у деяких авторів. Зокрема, дореволюційний вчений С.В. Познишев вказував, що слово "підсудність" має декілька значень, а саме: "въ примененіи к судебному установленію" та "въ примененіи къ отдельному делу или группе делъ" [181, с.159]. Але він роз'єднав вказані значення, не встановивши їх єдності.

В сучасній юридичній літературі поширилося дуалістичне розуміння підсудності. М.В. Боровський вказує: "Термін "підсудність" нерідко використовується для позначення хоча й взаємопов'язаних, проте різних понять" [249, с.324]. Він не розглядає підсудність як єдине правове явище, говорячи окремо про підсудність справ та судів. Водночас такі науковці, як К.Ф. Гуценко [248, с.277], С.В. Бородін [219, с.369], Г.П. Івлієв [247, с.294], М.Й. Штефан [284, с.200] та інші, вказуючи на існування декількох розумінь підсудності, віддають перевагу лише одному з них. 

Аналізуючи зміст досліджень цих науковців, можна зробити висновок, що вони вбачають непримиренну різницю між цими поняттями підсудності, але все ж об`єднують їх по суті, бо наголошують на визначенні суду, який повинен розглядати справу. Подібна взаємозаміна понять стала кроком уперед до більш системного дослідження підсудності, але разом з тим роз`єднане визначення не дає єдиного розуміння цього інституту як цілісного явища.

Інші автори у своїх працях також намагалися визначити співвідношення понять "компетенція" та "підсудність", а через нього і їх сутність. Зокрема, М.С. Строгович зазначає: "Взаємний зв'язок підсудності справ і компетенції суду полягає в тому, що підсудність справ є процесуальним вираженням компетенції суду, а компетенція суду - судоустрійним вираженням підсудності справ. Іншими словами, підсудність і компетенція є двома сторонами одного і того ж моменту організації правосуддя." [225, с.145].