Подібна концепція була розроблена ще за часів Російської Імперії І.Я. Фойницьким та М.М. Розіним. Так, І.Я. Фойницький писав: "Возложенная государством на судебные места власть производства уголовных дел имеет субъектом уголовные суды, а предметом - уголовные дела. Распределение судебной власти между судебными местами образует компетенцию, или ведомство, их, а отношение между делами и судом, в силу которого определенные дела подлежат ведомству определенного судебного места, составляет подведомственность, или подсудность, дела. Ведомство и подсудность, таким образом, суть две стороны одного и того же понятия судебной власти: первое есть субъективная его сторона, вторая - объективная" [260, с.87-88] (курсив мій - С.О.). В свою чергу М.М. Розін зазначив: "Юридическое значеніе понятий ведомства и подсудности одинаково - это две стороны, два полюса одного и того же процессуального явленія, неразрывно между собою связанные и характеризующіе взаимоотношеніе власти судебного органа и предметовъ, этой властью обнимаемыхъ" [200, с.235]. Саме цю властивість інституту підсудності особливо підкреслює проф. М.С. Строгович. Він вказує, що поняття підсудності в кримінальному процесі і в судоустрої є корелятами, тобто співвідносними поняттями. Л.Н. Гусєв із цього питання зазначає, що "в даному випадку буде правильніше говорити не про два поняття, а про два значення підсудності - одного в судоустрої, а другого - в кримінальному процесі" [65, с.10].

В юридичній літературі царської Росії отримало поширення розуміння підсудності як відношення між судом та справою. Таку основу визначення підсудності у своїх працях поклали Я.І. Баршев, І. Ніколаєв, І.Я. Фойницький та О.П. Чебишев-Дмітрієв. Зокрема останній із авторів під підсудністю розумів: "Отношеніе между темъ или другимъ судомъ и уголовными делами, въ силу которого эти дела подчиняються ведомству определеннаго уголовнаго суда." [270, с.19]. Пізніше С.І. Вікторський, термін "відношення" застосував при визначенні підсудності як "відносини підпорядкування певних справ даним судам, що встановлюється в силу тієї чи іншої компетенції останніх" [33, с.173].

Визначення підсудності як відношення між справою та судом, безумовно, заслуговує уваги, оскільки дозволяє у більш повній мірі відобразити сутність цього інституту. С.І. Ожегов в своєму словнику дає одне з таких тлумачень слова "отношение" це: "... взаимная связь разных величин, предметов, действий" [168, с.419]. Саме використання цього терміну об`єднує різні значення підсудності в судоустрої та процесуальному праві, показує їх динамічний взаємозв`язок та взаємозалежність.

У дореволюційній процесуальній літературі існують й інші визначення підсудності. Спробу визначити підсудність як належність справи суду зробили С.В. Познишев та Г.С. Фельдштейн, але підтримки вона не отримала. Хоча в радянській період була спроба реанімувати таке розуміння підсудності. Так, А.А. Любавін в дисертації "Подсудность в советском уголовном процессе", захищеної в 1953 році [142], визначає підсудність як належність справи суду. З цього приводу Л.Н. Гусєв зазначає, що визначення підсудності кримінальної справи як належності справи суду може породити не зовсім правильне уявлення про сутність цього правового інституту. Крім того, це визначення підсудності не розкриває сутності явища, яке досліджується, а лише замінює один термін іншим, але відповіді на питання про те, що таке підсудність, не дає [65, с.12-13].

Протиріччя розуміння норм, що регулюють підсудність у різних галузях права можуть бути усунені, якщо розглядати це питання в світлі концепції судового права як складної, комплексної галузі права, що включає судоустрій та різні види судочинства [191, с.14]. Підсудність, виступаючи правовим інститутом судового права, одночасно є інститутом судоустрою, цивільного, господарського та кримінального процесів. Розгляд її тільки в одній галузі права як інституту судоустрою або процесуального права дає лише однобічне розуміння підсудності. Як зазначив С.В. Познишев, підсудність: "стоитъ какъ бы на рубежъ между судоустройствомъ и судопризводствомъ" [181, с.159]. Потрібно визнати, що норми підсудності в процесуальному праві не мають пріоритету над нормами підсудності в судоустрої і повинні розглядатися як складова єдиного інституту підсудності.

Спираючись на вищесказане, можна виділити основні риси підсудності і, об'єднавши їх, дати її загальне визначення. Практично всі автори згодні, що визначити підсудність - це визначити той суд, який повинен розглядати справу. В сучасній російській юридичній літературі додається, що це також визначення складу суду. Так, М.В. Боровський зазначає, що в теперішній час питання про склад суду є необхідним елементом визначення підсудності кримінальної справи [249, с.324]. Для України це є актуальним у зв'язку з диференціацією складу суду і введенням суду присяжних.

Потрібно також зазначити, що йдеться про підсудність саме суду першої інстанції, а не другої чи третьої, що мають інші функції. Цей момент є також загально визнаним. Однак в сучасному законодавстві інколи зустрічаються і деякі непорозуміння. Так, помилкове застосування терміну "підсудність" у невластивій йому сфері, що суперечить його сутності містить закон про судоустрій, зокрема, згідно п. 2 ст. 47 цього Закону Верховний Суд України розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів, віднесених до його підсудності процесуальним законом. Подібне використання терміну "підсудність" щодо касаційного провадження є неприпустимим, оскільки підсудність визначає суд для розгляду справи по першій інстанції, а не для її перегляду у апеляційному чи касаційному порядку.

Питання підсудності повинні бути чітко законодавчо врегульовані. При визначенні суду, який повинен розглядати справу, має враховуватися його компетенція, тобто об'єм повноважень в судовій системі по розгляду справ. Для того щоб встановити, зазначає Г.П. Івлієв, якому суду підсудна конкретна справа, співставляються властивості (ознаки) цієї справи та компетенція судів [247, с.311].

Проведений аналіз положень щодо сутності підсудності дозволяє зробити загальний висновок, що терміном, який найбільш адекватно обіймає зміст даного інституту, може бути поняття "відношення", маючи на увазі взаємозв`язок двох значень підсудності - в судоустрої та в процесуальному праві, а саме - як частини компетенції суду та як сукупності властивостей і ознак справи.

З урахуванням викладеного, підсудність - це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції.

Важливе значення має визначення підсудності не тільки щодо компетенції, але і в ряду таких понять як "юрисдикція", "підвідомчість" та "підслідність". При розгляді питань про підсудність в юридичній літературі деякі автори одночасно використовують терміни юрисдикція та компетенція. Іноді ці терміни застосовуються один замість іншого в якості синонімів. Тому доцільно уточнити значення цих термінів, хоча вони і означають спорідненні між собою поняття, але не є зовсім тотожними.

Термін "юрисдикція" застосовується в різних аспектах і тому має різноманітні значення. З етимологічної точки зору він походить від латини, і означає: jurisdictio - судочинство; jus - право, dico - проголошувати [291, с.326]. Різноплановість використання цього терміну призвело до неоднозначного його розуміння. Латинський термін "jurisdictio" використовується в якості іншомовного синоніма як підсудності (І.Я. Фойницький), так і компетенції (М.Й. Штефан). Так, на думку М.С. Строговича, іншим вираженням поняття компетенції є поняття юрисдикції. Юрисдикція означає повноваження суду здійснювати правосуддя по таким-то справам в такому-то районі [225, с.145].        Термін юрисдикція застосовується не тільки щодо суду, а й до держави та її органів. Так, Л.Н. Гусєв окремо виводить поняття "судової юрисдикції держави" і "судової юрисдикції", під якою розуміє право суду розбирати визначену категорію справ, скоєних на території, яку повинен обслуговувати суд [65, с.7-8]. Водночас, В.В. Сердюк в своєму дисертаційному дослідженні стверджує, що поняття "юрисдикція" визначається як встановлена законом чи іншим нормативним актом сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і розглядати справи про правопорушення, тобто давати оцінку діям суб'єкта права з точки зору їх правомірності чи неправомірності. Причому юрисдикція визначається залежно від виду і характеру справ, їх територіальної належності та від осіб, які беруть участь у розгляді справ [211, с.12]. Проте, використання тотожних підстав визначення юрисдикції та підсудності, може призводити до проблем у їх відмежуванні.

Термін "юрисдикція" в сучасній літературі та законодавстві зустрічається досить рідко. Частіше він застосовується в актах міжнародно-правового характеру та в літературі з міжнародного права. Так, ст. 5 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду має назву: "Злочини, що підпадають під юрисдикцію суду" і фактично розкриває коло підсудних йому справ.

Виходячи з такої кількості значень юрисдикції, цей термін в словниках і довідниках отримав комплексне розуміння і розкривається декількома визначеннями [291, с.326]. Так, зокрема, у довіднику юридичної термінології вказується, що юрисдикція це, по-перше, компетенція судових органів щодо розгляду цивільних, кримінальних та інших справ; коло справ, які даний суд має право розглядати і вирішувати, а по-друге, коло питань, що відноситься до відання держави або державної установи [57, с.194].

Поняття підсудності знаходиться в певному взаємозв'язку з поняттям підслідності кримінальної справи. Частіше всього співвідносяться територіальні ознаки підслідності і підсудності. Однак тісного зв'язку між ознаками підсудності і підслідності немає [86, с.12; 219, с. 371-372; 293, с.19-22].

В праві поряд з терміном підсудність використовується також поняття підвідомчості. Якщо співвідношення цих понять для цивільно-правової та господарсько-правової сфери має суттєве значення, то для кримінальної юстиції згадка про підвідомчість має, насамперед, умовний характер. Дана проблематика актуалізується внаслідок невизначеності у застосуванні і співвідношенні понять "підвідомчість" та "підсудність", (зокрема, предметної та спеціальної підсудності), що іноді призводить до їх неправильного застосування та дублювання один одного. Проблема співвідношення підсудності та підвідомчості має міжгалузевий характер, відноситься до всіх процедур судового права, а тому в даному випадку доцільно дещо вийти за межі предмету дослідження.

Так, термін "підсудність" в процесуальному законодавстві до прийняття діючого з 1964 року ЦПК змістовно охоплював собою не тільки підсудність, але і підвідомчість. В науці цивільного процесуального права поняття підвідомчості вже тривалий час трактується по різному. Детально це питання розглянуто в дисертаційних роботах П.М. Тимченко [243], П.С. Дружкова [77], В.Я. Музюкіна [158]. Так, дослідивши існуючи в юридичній літературі визначення підвідомчості П.С. Дружков доводить, що під нею слід розуміти коло спорів про право та інших правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного органу держави або громадськості [77, с.5].

 "Однак вирішення питання про підвідомчість кримінальної справи судові, - пише В.Т. Нор, - ще не дає відповіді на те, який конкретно суд має її розглянути і вирішити по суті... Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність" [151, с.308]. Це і є "червона лінія", яка розмежовує підсудність та підвідомчість.