З врахуванням викладеного можна стверджувати, що інститут підвідомчості слугує розмежуванню кола питань між судами та іншими юрисдикційними органами, а інститут підсудності - розмежуванню віднесених судовою підвідомчістю юридичних справ між судами усередині єдиної судової системи щодо їх розгляду по першій інстанції.

Характер правовідносин є загальною підставою розмежування підвідомчості між судом та адміністративними або іншими органами. Особливого значення в цьому випадку набуває визнання правопорушення проступком або злочином, в залежності від чого визначається підсудність[3]. Заслуговує уваги позиція І. Коліушка та І. Голосниченка, щодо проблеми відмежування адміністративних проступків від проступків, що підпадають під юрисдикцію суду [112, с.39]. На їх думку проступки доцільно поділити на адміністративні та підсудні залежно від суб'єкта юрисдикції. Суб'єктами адміністративної юрисдикції є органи виконавчої влади, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, а справи про підсудні проступки розглядатимуть суди загальної юрисдикції, які спеціалізуються на кримінальному праві. Ще одним критерієм розмежування адміністративного та підсудного проступку, на їх думку, є тяжкість та вид стягнення. За суб'єктами правопорушення: адміністративну відповідальність нестимуть як фізичні, так і юридичні особи, відповідальність за підсудний проступок - лише фізичні особи. Запропонована ідея може мати сенс у випадку впровадження мирових судів та судів у справах неповнолітніх, але, на нашу думку, внесення подібних змін в чинне законодавство є недоцільним.

Немає сумніву, що для кожної сторони в справі важливо достовірно знати: в якій якості відповідач може бути притягнутий до відповідальності на суді - в якості "тяжущагося" або в якості обвинуваченого. Між тим, за часів царської Росії, на практиці ледве не більш за все зустрічались труднощі у застосуванні законів, що відмежовують підсудність цивільну від кримінальної. Зокрема, О.Ф. Кістяківський, так сформулював одну з основних проблем щодо цього питання: "Какъ при производстве уголовнаго суда возникаютъ вопросы гражданскаго права, такъ и при производстве гражданскаго суда - вопросы уголовнаго права. Вопросы эти, въ данномъ деле второстепенные и подчиненные главному, возникши въ одномъ суде и принадлежа къ области другаго, находятся, однакожъ, въ такой органической связи съ главнымъ, что безъ предварительного решенія ихъ нельзя постановить решеніе и о главномъ предмете. Отсюда неизбежно возникаетъ вопросъ о такъ называемых предрешеніяхъ" [102, с.1]. В наш час питання "предрешений" та чіткого взаємоузгодження різних порядків судочинства залишається відкритим[4]. Стаття 31 ЦПК УРСР та частина 3 статті 35 ГПК України встановлює обов'язковість вироку суду по кримінальній справі для прийняття рішення по цивільній або господарській справі, що випливає з фабули кримінальної справи, звільняючи суд та сторони від доказування цих питань. В свою чергу, кримінально-процесуальне законодавство не містить аналогічних правових норм, хоча практика знає чимало прикладів, коли обставини кримінальної справи вимагалось встановити та правильно вирішити саме засобами цивільного або господарського процесу.

Таким чином, "підсудність" є самостійним поняттям, що регулює окремо визначену сферу правовідносин і не повинне ототожнюватися з категоріями "компетенція", "юрисдикція", "підвідомчість", "підслідність".

Вирішення питання про підсудність має для справи першочергове значення. Адже, тільки визнавши отриману справу підсудною собі, суд може розпочати вирішувати інші питання, пов'язані із її провадженням. "Питання про підсудність, - писав І.Я. Фойницький, - має важливе значення для правильного направлення та руху кримінальних справ. Постановка і вирішення його на самому початку провадження попереджує прийняття судовими місцями справ, їм не підвідомчих, і таким чином сприяє швидкості судового розгляду" [260, c.151].

         Інститут підсудності має важливе значення як для суб'єктів процесу, так і для всього суспільства, тому що підсудність є інститутом створеним і в інтересах публічних, і в інтересах приватного характеру.

         Судова система в державі звичайно будується з врахуванням видів справ (в першу чергу з огляду на характер та тяжкість злочинів), а також статистичної кількості справ, з метою їх рівномірного розподілу між судами та раціональної процедури провадження. Крім того, норми про підсудність дають змогу врахувати специфіку окремих видів справ (наприклад, про військові злочини). Значення інституту підсудності в судоустрої полягає у визначенні та розмежуванні повноважень судів різних ланок судової системи, а також однонайменних судів однієї ланки щодо розгляду справ в якості судів першої інстанції. Тим самим забезпечується оптимальне функціонування всієї судової системи, створюються умови для здійснення покладених на неї завдань.         Інститут підсудності набуває дещо іншого значення у випадку коли судова система побудована за чітким функціональним розподілом компетентності по ланкам, тобто якщо всі справи по першій інстанції підсудні місцевим судам, а апеляційний та Верховний Суд здійснюють лише перегляд судових рішень. В такому плані, наприклад, предметна підсудність не відіграє роль інструменту розподілу повноважень першої інстанції між судами різного рівня. За такою моделлю правила предметної підсудності застосовуються з метою розподілу судових справ або за складом суду або за поділом на мирову та загальну юстицію.

І.Я. Фойницький, розглядаючи значення підсудності, вказував, що порушення підсудності супроводжується тяжкими для суду наслідками: відмова в прийнятті судом справи, йому підсудної, є відмова в правосудді, тобто бездіяльність влади; прийняття до провадження справи, йому непідсудної, є перевищенням влади. Так як підсудність лежить в основі провадження, то питання про неї може бути порушене в будь-якому положенні справи, не обмежуючись ніякими строками, і тільки вирок суду компетентного визнається рішенням "надлежащего" суду, що має auctoritatem rei judicatae [260, с.87-88]. Отже, публічний інтерес в існуванні чітких правил про підсудність є очевидним.

         Інститут підсудності має також важливе значення і для приватних осіб. Кожному важливо знати, який суд розглядатиме його справу, кожен має право вимагати, щоб його справу розглядав суд компетентний, незалежний та неупереджений.

         Одним з невід'ємних прав особи є право на розгляд її справи компетентним судом. У відповідності з ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. "кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним та неупередженим судом, який створено на підставі закону".

         Компетентним є суд, до підсудності якого належить дана справа. Однією з суттєвих гарантій того, що суд, який розглядає справу, буде справедливим і неупередженим, є неможливість свавільної зміни підсудності. Підсудність має бути чітко регламентована законом з метою запобігти суб'єктивізму посадових осіб у вирішенні питання про те, у який суд необхідно направити справу для її розгляду по суті[5].

         Ще за часів царської Росії відомий вчений М.М. Розін, аналізуючи юридичне значення підсудності, стверджував, що таким шляхом створюється "належний" суд, вирокам якого надається виключна сила [200, с.234]. Сучасний російський правознавець М.В. Боровський з цього приводу зробив висновок, що як однин з проявів принципу рівності всіх перед законом і судом, чітко встановлена законом підсудність набуває рис суб'єктивного права людини на законного, або "свого" суддю, тобто права любої людини заздалегідь знати, який саме суд і в якому складі у відповідності із законом має право розглядати його справу, якщо така виникне [249, с.325].

         Підсудність є однією з правових гарантій справедливого правосуддя [151, с.309], а, отже, є також і процесуальною гарантією, тобто встановленим процесуальним законом засобом, яким забезпечується правильне здійснення по кожній справі завдань правосуддя [225, с.28]. Особливе значення вона набуває як засіб, яким охороняються та забезпечуються права та законні інтереси осіб. Так, в Російській Федерації важливою гарантією права людини на об'єктивний та неупереджений суд є можливість вибору складу суду, котрий, на думку обвинуваченого, здатен саме його справу вирішити справедливо.

Таким чином, підсудність - це інститут, в основі якого лежить суб'єктивне право особи на законного суддю і який є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини.

Ці категорії тісно пов'язані між собою, але їх не можна змішувати. Суб'єктивним є право особи вимагати від інших осіб та державних органів здійснення визначених законом дій або ухилення від них, а процесуальні гарантії - це забезпечення прав, засоби, за допомогою яких ці права охороняються [225, с.29].

Ще наприкінці ХІХ століття проф. Л.Є. Володимиров писав: "уголовная же подсудность установлена не въ видахъ пользы частныхъ лицъ, а въ видахъ общественнаго порядка" [250, с.98], чим вона й відрізняється, на його думку, від підсудності в цивільному процесі. Навряд чи можна визнати нині таку думку вірною. Публічний характер підсудності не може протиставлятися інтересам приватних осіб, оскільки вони взаємопов'язані й не можуть виключати один одного. Питання полягає лише в тому, де приватний інтерес особи має бути обмежений з метою захисту публічного інтересу, а де публічний інтерес має бути обмежений для захисту прав особи. Безумовно, у цивільному процесі воля особи при визначенні підсудності має відчутно більший вплив ніж у кримінальному, але це не заперечує публічного характеру підсудності, так саме як і в кримінальному процесі обмеження цієї волі не є підставою для висновку про те, що підсудність має суто публічний характер. Omne jus hominum causa constitutum est[6]

Отже, правила про підсудність повинні відображати як приватні, так і публічні інтереси з урахуванням особливостей завдань кримінального судочинства.

Роль інституту підсудності в будь-якому процесі полягає в тому, що він сприяє досягненню завдань відповідного судочинства, оскільки передбачає такий розподіл справ між судами та розгляд їх таким складом суду, які створюють найбільш сприятливі умови для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, забезпечують максимальний виховний вплив судових процесів та усувають тяганину в судовій діяльності. Тут не останню роль відіграє й забезпечення своєчасності винесення підсумкового судового рішення (вироку). Вищевказане дає можливість стверджувати, що правила про підсудність захищають інтереси правосуддя, забезпечують права особи, економізують діяльність суду.