Інститут підсудності інколи набуває "особливого" значення й в інших аспектах. Так, М.О. Чельцов наголошував, що питання про підсудність є в першу чергу політичним, а не процесуальним. При визначенні підсудності кожної категорії справ, законодавець виходить із загальної політичної обстановки. Зміна її впливає на оцінку законодавцем ступеня небезпеки окремих злочинів, а у зв'язку з цим і на визначення підсудності справ про ці злочини. Прикладом може слугувати розширення підсудності справ військовим трибуналам в період Великої Вітчизняної війни і різке звуження цієї підсудності в післявоєнний період [272, с.211]. Найяскравіше соціально-політичний аспект підсудності проявляється при створенні надзвичайних та особливих судів. Влада нерідко доручала розгляд конкретних справ не вже існуючим традиційним судам, а спеціально створеним, що мали на меті досягнення політичних цілей. Найбільшого поширення така практика набуває в умовах абсолютиських та авторитарних режимів. Історія знає досить прикладів вказаних судів: Верховний кримінальний суд царської Росії, революційні військові трибунали, "особые присутствия" Верховного Суду СРСР.

Інститут підсудності пов'язаний з поняттям державного суверенітету. Тобто обмеження державного суверенітету знаходить своє відбиття на межах реалізації судової влади і, відповідно, на правилах підсудності[7]. Проблеми підсудності в певних випадках можуть набувати й міжнародно-політичного значення, наприклад, коли йдеться про Міжнародний кримінальний суд або про військові суди у військах, що знаходяться за межами своєї країни.

Інститут підсудності є одним з засобів підвищення виховної ролі суду й авторитету правосуддя. Якщо справа буде передана на розгляд суду, розташованого поблизу від місця скоєння злочину, місцеве населення добре знатиме зміст і результат судового розгляду, зможе краще усвідомлювати реальні дії суду, оцінювати, як суд захищає суспільство, державу й окремих громадян від злочинних посягань.

Нові норми про підсудність, викладені в проекті Кримінально-процесуального кодексу України, має сенс розглядати в світлі вищесказаного, що слугуватиме лакмусовим папірцем для встановлення їхньої відповідності конституційним та міжнародно-правовим засадам.

В цьому контексті виникає проблема визначення місця правил про підсудність в новому КПК, оскільки саме від цього залежить правильне розуміння суті та значення цього інституту. У проекті Кодексу більшість норм, що регламентують питання підсудності, наведено в розділі VII "Підсудність. Попередній розгляд справ". Тобто автори законопроекту запропонували об'єднати інститут підсудності зі стадією кримінального процесу, що, на нашу думку, є невиправданим рішенням, оскільки воно суперечить його сутності. Підсудність як інститут судового права взаємодіє не з однією стадією судового процесу, а врегульовує значно ширше коло автономних правовідносин, причому не тільки в кримінальному судочинстві. Обмежене розуміння підсудності, яке встановлює Проект, не відповідає її правовій природі, що, в кінцевому підсумку, призводить до порушення конституційних прав громадян на судовий захист і здійснення правосуддя законним і компетентним судом.

         У контексті сказаного розв'язання цієї проблеми, на нашу думку, можливе шляхом згрупування норм про підсудність в окремому розділі, де вони будуть не пов'язані з певною окремою стадією процесу. Це підвищить статус підсудності, правила якої мають вплив на весь судовий процес. Саме такий напрям обрали законодавці царської Росії та Радянського Союзу і їх досвід не варто відкидати.

Законодавчій практиці відомий і інший шлях, що ґрунтується на взаємозв'язку підсудності та суду, зокрема на його компетенції щодо розгляду справ по першій інстанції. Такий напрямок, наприклад, обраний в новому КПК РФ, де в розділі II "Учасники кримінального судочинства" передбачена окрема п'ята глава "Суд", у якій і зібрано норми, що встановлюють повноваження суду, його склад та підсудність. Гадаємо, цей шлях у розвитку законодавства не відповідає сучасному розумінню правової сутності інституту підсудності. Так, підсудність справи визначають з урахуванням не тільки компетенції суду, а й сукупності юридичних ознак (властивостей) певної справи, які не можливо віднести до повноважень суду, і, відповідно, вони не визначають статус учасника процесу.

Отже, на нашу думку, доцільно вилучити главу 36 "Підсудність кримінальних справ" із розділу VII проекту КПК України і створити на її фундаменті новий розділ.

         Інститут підсудності має, таким чином, важливе значення для здійснення правосуддя і цілком заслуговує на те, що б основні його регулятиви були об'єднані на рівні категорії принципу.

Ідея правової держави стала провідним маяком судової реформи в Україні, оскільки саме в такій державі судова влада є реальною основою державності, інститутом, що забезпечує соціальний мир, правопорядок і стабільність у суспільстві [Див.: 278, с.7-10]. Так, А.М. Колодій з цього приводу зазначає: "Зрозуміло, що будь-які заходи у рамках правової реформи слід починати з удосконалення основоположних джерел, керівних ідей усього права, тобто з принципів права. Це дасть змогу послідовно, комплексно й системно здійснювати правову реформу, а отже, відповідно до цього покращувати права в Україні загалом. Адже принципи права - це явища, що не тільки пов'язують право з політикою, економікою, духовним життям суспільства, а й забезпечують єдність різних власне правових процесів, форм, теорій, ідей і концепцій, понятійно-категорійних рядів" [111, с.3].

         Система принципів правосуддя не залишається незмінною. Підкорюючись загальним закономірностям розвитку держави, деякі принципи набувають нового змісту, а також з'являються нові [173, с.44]. В цьому контексті виникає питання створення нового специфічного принципу, який би забезпечив внутрішню єдність норм про підсудність.

         На думку автора таку роль здатен виконати "принцип законного судді", який на даний час не розроблений в теоретичних працях і не отримав поширення в українській юридичній літературі. Цей принцип побіжно згадується у працях деяких російських вчених і під ним розуміється недопустимість вилучення особи з відання законного судді. Однак будь-яких теоретичних розробок, які б розкривали сутність і зміст принципу законного судді, автором не виявлено. Право на розгляд справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких вона віднесена законом, зазначає В. Савицький, широко відоме на Заході, ніколи не фігурувало у нас, навіть теоретично, серед прав людини і громадянина [206; с.20]. Актуальність і новизна цього принципу зумовлює необхідність його докладного дослідження.

Одну із спроб надати особливого значення правилам підсудності і підвідомчості можна спостерігати в позиції П.М. Тимченка, який сформулював такі принципи інституту підвідомчості: виключність судової підвідомчості, спеціалізації судової підвідомчості і переважної підвідомчості правових спорів судам загальної юрисдикції [243, c.4]. Дана позиція має правильне спрямування з точки зору мети надання правилам підсудності принципового значення. Разом з тим дещо схематичний підхід, спроба перенести систему принципів судочинства в площину проблем підсудності і підвідомчості заслуговує на критику.

         В юридичній літературі панує слушна думка, що принципами процесу є тільки такі керівні ідеї, які отримали своє закріплення в нормах права [225, с.73; 161, с.26-27; 74, с.9; 246, с.13-15]. Положення, які визначають кримінально-процесуальну діяльність, повинні бути закріпленні законом, так як ця діяльність може здійснюватись тільки на підставах і у формах, передбачених законом. До моменту набуття ідеєю державно-владного, а тому і загальнообов'язкового характеру, тобто до тих пір, поки вони не стануть правовими нормами, вони не можуть самостійно регулювати правові дії та правові відносини. Аналіз чинного законодавства вказує на те, що своє закріплення в законі засади судочинства отримують двояко. У більшості випадків ці засади отримують прямий і повний вираз в окремій нормі закону; в інших - зміст засади випливає із ряду правових норм, кожна із яких формулює тільки окрему, складову частину її (наприклад, засада об'єктивної істини). Тобто про засади судять не по тому, в якому розділі законодавчого акта вони містяться і як названі, а по тому, який їх справжній зміст, що вони виражають і характеризують, яку роль відіграють у здійсненні завдань кримінального судочинства [246, с.11-12].

         Прикладом нормативного вираження принципу законного судді є положення ст. 101 Конституції ФРН, ч. 1 ст. 47 Конституції РФ, ч. 3 ст. 8 КПК РФ та з недавнього часу схожі положення здобули закріплення і в п. 3 ст. 6 Закону України "Про судоустрій України", згідно якого ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена законом, а отже, ніхто не може бути вилучений з відання законного судді.

         Враховуючи важливість вказаної норми, слід визнати доцільним закріпити її також і в Конституції України. Тим самим принцип законного судді набуде статусу конституційного, що дозволить привести у відповідність з ним норми процесуального законодавства.

         Міцним підґрунтям для зазначеного принципу виступає міжнародне право. Так, у відповідності із статтями 7, 8, та 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року[8] і статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року всі рівні перед законом і судом; кожний при визначенні його громадянських прав і обов'язків або при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, має право на справедливий і публічний розгляд справ у розумний строк компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Наведені положення, згідно ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України. Виходячи з їх суті, право кожної людини на судовий захист через законний, незалежний і безсторонній суд означає, зокрема, що розгляд справ повинен здійснюватись законно встановленим, а не вільно обраним складом суду, без упередження, повно, всебічно і об'єктивно. Свій розвиток зазначені провідні положення знаходять у процесуальних кодексах, зокрема, в главі "Підсудність" КПК України.