Розгляд справ мусить здійснюватись законно встановленим, а не вільно обраним складом суду, неупереджено, повно і об'єктивно. Законом повинні бути закріплені критерії, які в нормативній формі визначали б, в якому суді підлягає розгляду та чи інша справа. Це дозволило б суду, сторонам та іншим учасника процесу уникнути невизначеності в цьому питанні, яку в іншому випадку довелось би усувати за допомогою правозастосовчого рішення, тобто дискреційним повноваженням правозастосовчого органу, і тим самим визначати підсудність справи не на підставі закону. [5, с.35]. З іншого боку, як писав ще у 1841 році Я.І. Баршев: "Безъ точнаго и прямаго определенія суда, онъ умедлитъ въ производствъ следствія и суда или самъ отъ себя, или по причинъ столкновенія съ другими судами, что можетъ покровительствовать укрытію преступленій и преступніковъ" [6, с.13]. На думку Д. Козака, неможливість довільно змінити компетенцію судді, порушив правило про необхідність розгляду справи судом, до підсудності якого вона віднесена законом, реально забезпечує незалежність та неупередженість конкретного судді в конкретній справі [108, с. 4]. Отже, принцип законного судді забезпечує реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону, оскільки його правила протидіють довільному направленню справи до "потрібного" суду.

 Керуючись такими ідеями Конституційний Суд РФ поставив право кожного на розгляд його справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких вона віднесена законом, поряд з такими основоположними конституційними принципами як право громадян на судовий захист, рівність усіх перед законом і судом, здійснення правосуддя тільки судом та незалежності суддів (Див.: Постанову Конституційного Суду РФ № 9-П від 16 березня 1998 року). Даним юридичним актом було визначено вагоме правове значення цього принципу та визначений його нерозривний зв'язок з іншими принципами права. Доцільно згадати, що одна із спроб окреслити надзвичайне значення правил підсудності була здійснена на теоретичному рівні М.С. Строговичем, який стверджував, що процесуальним принципом, включеним до закону про судоустрій, є підсудність кримінальних справ народному суду, обласному та іншим судам [225, с.53].

         В аспекті розгляду фундаментальних положень підсудності на рівні категорії принципу, слід вказати, що принцип - це узагальнений вираз суті певного явища, що відображує об'єктивно існуючу реальність і закономірності, які існують у ній. У філософському розумінні принцип є теоретичним узагальненням найбільш типового, що констатує і виражає закономірність, покладену в основу пізнання взагалі або в основу будь-якої галузі знань [74, с.6]. З етимологічної точки зору слово "принцип" походить від латинського "principo", що означає основа, першооснова, початок [212, с.547] та є синонімом іншомовного походження поняття "засада". "Значення засад судочинства, - як зазначає В.Т. Маляренко, - вбачається не тільки в тому, що кожне рішення, прийняте з порушенням вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що вони вносять упорядкованість у випадках застосування права за аналогією, а також сприяють правильному розумінню змісту інших правових норм" [145, с.44].

         Принциповий статус відповідного положення в юридичній літературі визначається певною сукупністю властивостей [Див.: 241, с.83; 105, с.44; 151, с.35; 228, с.96; 198, с.33; 271, с. 68; 157, с.22; 246, с.6], керуючись якими можна стверджувати, що принцип законного судді - це найзагальніші вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення та визначають спрямованість і зміст правил підсудності. Крім того, він виражає панівні політико-правові ідеї, закріплені в нормах права, які стосуються завдань і способу здійснення судочинства, а його порушення означає незаконність рішення у справі і обов'язково тягне скасування такого рішення.

         В системі правових принципів принципу законного судді має бути відведено роль інтегруючої засади, що є однаково важливою як для процесуальної форми, так і для основ судоустрою. В юридичній літературі щодо системи принципів існують досить різні погляди [226, с.125; 241, с.85; 128, с.56-57]. З цього приводу М.С. Строгович писав, що "майже не кожен теоретик-процесуаліст пропонує свою систему, а іноді навіть не одну" [227, с.15-16]. Зокрема, на думку М.М. Михеєнка, слід розрізняти організаційні, організаційно-функціональні та функціональні принципи [150, 223; 151, с.36]. Такий суто формальний поділ був підданий критиці прихильниками іншої позиції [74, с.11-16; 246, с.15-17; 191, с.126-128]. Так, Т.Н. Добровольська вважає, що в кожній із засад є і організаційні, і процесуальні елементи, але в одних на перший план виступає організаційний, а в інших - процесуальний бік [74, с.12].

         Таким чином, наголошуючи на тому, що принцип законного судді містить як організаційні, так і функціональні ознаки, можна підсумовуючи зазначити, що його основний зміст складають наступні положення.

1.  Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом.
2.  Кожна людина заздалегідь має право знати, який суд і в якому складі у відповідності із законом може розглядати справу, якщо така виникне.
3.  Суд не тільки вправі, а й зобов'язаний ухилитися від розв'язання справ, йому не підсудних, і навпаки суд не вправі ухилитися від розв'язання підсудних йому справ і зобов'язаний прийняти їх до свого провадження; тільки при наявності законних підстав, відкривається шлях до переносу справи до іншого суду.
4.  Цьому праву та обов'язку суду відповідає обов'язок сторін підкоритися вимогам "належного" суду, тобто компетентного суду, а також право вимагати суду незалежного і неупередженого.
5.  Питання про підсудність можуть бути порушені не тільки сторонами, а й судом.
6.  Вказані питання можуть бути порушені в будь-який момент провадження.
7.  Взаємна згода сторін на зміну законної підсудності справи, як загальне правило, не може мати ніякого процесуального значення. Publicum jus pactis privatorum mutari non potest[9].
8.  Закони, що визначають межи (обсяг) влади суду, не повинні тлумачитись розширено. Суд може прийняти до свого розгляду лише ті справи, до розгляду яких він уповноважений законом. Підсудність повинна бути точно встановлена в законі, а не визначатися стосовно конкретної справи, наприклад, за ознакою її "особливої складності", "виняткового громадського значення" або "доцільності". Lex simper cera est[10].
9.  Суд сам повинен вирішувати, чи підсудна йому справа, що надійшла на його розгляд, не звертаючись до посередництва або вказівок вищого суду. Кожен суд повинен знати закони (jura novit curia).
10.  В основі рішення суду про підсудність повинен бути той акт, який визнається законним приводом до початку справи. До перевірки цього акту по суті, як і обставин, що в ньому викладені, суд може приступити тільки попередньо, отже до визнання справи підсудної саме цьому суду, він сприймає на віру викладенні обставини, не розпочинаючи їх дослідження на достовірність.
11.  Підсудність справи може бути змінена тільки на підставі об'єктивних чинників, встановлених в процесуальному законі і не повинна залежати від суб'єктивного угляду суду чи прокурора.

Узагальнений аналіз цих складових елементів дозволяє зробити висновок про те, що принцип законного судді є фундаментом правил підсудності, він являє собою суттєву гарантію правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, відіграє роль судоустрійної засади, через його реалізацію досягається виконання завдань кримінального судочинства.

Принцип законного судді цілковито заслуговує на закріплення на конституційному рівні, що логічно завершувало б ту регламентацію, яка має місце в процесуальному кодексі та в законі про судоустрій.

Підсумовуючи викладене щодо поняття, змісту та значення правил підсудності в кримінальному судочинстві, слід констатувати, що дані правила визначають стійкій юридичний зв'язок між юридичною справою та судом на основі збалансування публічних інтересів правосуддя з правами приватного інтересу в сфері юстиції. Правила підсудності дозволяють визначити конкретний суд та його склад, які повинні розглянути справу по першій інстанції; лежать в основі права особи на законного суддю; сприяють досягненню завдань кримінального судочинства; підвищують виховну та попереджувальну роль правосуддя; є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини; забезпечують реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та можуть виступати елементом регулювання міжнародних відносин. Правила підсудності чітко окреслюють суверенне право держави на здійснення правосуддя в межах своєї території.