Важливу роль у законодавчому регулюванні питань державної служби відіграв Закон "Про державну службу", прийнятий 16 грудня 1993 р., - перший в Україні закон стосовно державної служби [129]. Цей Закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, а також визначає загальні засади діяльності і правовий статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті. Саме він вперше закріпив визначення понять "державна служба", "державний службовець", "посадова особа", "посада".

У ст. 3 Закону закріплено основні принципи організації і діяльності державної служби, які стали основою для подальшого розвитку принципів функціонування інших видів державної служби. У Законі значну увагу приділено правовому статусу державного службовця: визначені його обов'язки (ст. 10), права (ст. 11), правообмеження (статті 12, 13, 16), відповідальність державного службовця (ст. 38).

Центральним інститутом державної служби є її проходження, під яким розуміють процес державної служби від моменту виникнення державно-службових відносин до їх припинення. У Законі питання проходження державної служби регулюються у розділі 4, який так і називається "Проходження державної служби в державних органах та їх апараті". У цьому розділі вперше у законодавстві про державну службу закріплено такий елемент державної служби, як присяга державного службовця (ст. 17).

У Законі вперше узаконено службову кар'єру як невід'ємну складову правового статусу державного службовця. Разом з тим Закон не дає визначення поняття "службова кар'єра", що зумовлює його різноаспектне тлумачення в юридичній науці, а також не передбачає переліку елементів, з яких складається службова кар'єра. У розділі містяться положення, які не мають безпосереднього відношення до службової кар'єри (наприклад, ст. 29 Закону "Навчання і підвищення кваліфікації державних службовців").

Відіграючи важливу роль в історії організації і функціонування державної служби, Закон "Про державну службу" містить низку положень, які не відповідають вимогам сучасної державної служби. Прогалини, що містяться в ньому, вимагають нагального законодавчого заповнення. Так, у Законі не відображено інститут атестації державного службовця, а про проведення конкурсного відбору на заміщення ва

кантної посади тільки згадується; не закріплено види державної служби, види посад державної служби і види державних службовців; не згадується про реєстр посад державних службовців тощо.

Наступним важливим джерелом законодавства про державну службу став Закон України від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією", який визначив правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь [110]. Закон складається з п'яти розділів ("Загальні положення", "Попередження корупції", "Відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією", "Усунення наслідків корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією", "Контроль і нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією") та 17 статей.

Закон закріплює поняття корупції і розкриває сутність корупційних діянь (ст. 1), а також передбачає інші правопорушення, пов'язані з корупцією. Відповідно до ст. 2 Закону суб'єктами корупції можуть бути особи, уповноважені на виконання функцій держави (державні службовці, посадові особи органів місцевого самоврядування, депутати всіх рівнів). У ст. 5 Закону передбачено перелік обмежень, які встановлюються щодо державних службовців при проходженні ними державної служби. До прийняття цього Закону такий перелік обмежень містився у ст. 16 Закону "Про державну службу". У даний час ця стаття відсилає на ст. 5 Закону "Про боротьбу з корупцією". Крім корупції і корупційних діянь, Закон передбачає інші правопорушення, пов'язані з корупцією, до яких належать: порушення вимог фінансового контролю, невжиття заходів щодо боротьби з корупцією, умисне невиконання своїх службових обов'язків по боротьбі з корупцією.

Закон від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією" став базою для прийняття Верховною Радою України 11 червня 2009 р. низки нових антикорупційних законів, а саме: законів України N° 1506-VI "Про засади запобігання та протидії корупції", № 1507-VI "Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень", № 1508-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення".

Серед найважливіших положень, що запроваджуються згаданими законами, необхідно відмітити нові правила у запобіганні та протидії корупції. Так, законами розширено перелік суб'єктів корупції, встановлено антикорупційні обмеження на державній службі, запроваджено перевірки при вступі на державну службу, заборонено отримувати подарунки, пов' язані із службою, передбачено декларування майнового стану службовців та близьких родичів, запроваджено анти- корупційну експертизу тощо.

Ухвалення зазначених законів призведе до зміни підходів в Україні до подолання корупції з урахуванням міжнародних стандартів, стане суттєвим кроком на шляху антикорупцій- них реформ та дозволить Україні нарешті стати стороною таких важливих міжнародних конвенцій, як Конвенція ООН проти корупції і Кримінальна конвенція Ради Європи про корупцію.

Рішення Конституційного Суду України. Важливим джерелом права про публічну службу є рішення Конституційного Суду України з питань публічної служби. Слід зазначити, що кількість таких рішень останнім часом істотно збільшилася, що, на нашу думку, підтверджує необхідність удосконалення законодавства про публічну службу.

Серед основних рішень Конституційного Суду України з питань публічної служби слід відмітити такі:

•  від 18 квітня 2000 р. у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 5 Закону України "Про Уповноваженого Верховної ради України з прав людини" (справа про віковий ценз)

[207];

•  від 4 грудня 2001 р. у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 12 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (справа про поєднання посади в місцевій державній адміністрації з мандатом депутата місцевої ради) [208];
•  від 8 липня 2003 р. у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців" (справа про атестацію державних службовців) [209];
•  від 13 жовтня 2005 р. у справі за конституційним поданням 61 народного депутата України про офіційне тлумачення положень пункту 10 частини першої статті 106, частин першої, другої, четвертої статті 118, частини третьої статті 133, частини другої статті 140 Конституції України, частини четвертої статті 1, частини другої статті 8, частини четвертої статті 9 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 2 розділу VII "Прикінцеві положення" Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" (справа про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в районах міста Києва) [210];
•  від 16 жовтня 2007 р. у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 23 Закону "Про державну службу", статті 18 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", статті 42 Закону України "Про дипломатичну службу" (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування) [203] та ін.

Укази Президента України. Як глава держави та гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина Президент України наділений повноваженнями щодо вирішення низки питань публічної служби. Серед основних актів у галузі публічної служби слід відзначити насамперед укази Президента України "Про підвищення ефективності системи державної служби" [173], "Про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України" [164], "Про Стратегію реформування системи державної служби" [191], "Про деякі питання впорядкування статусу державних службовців" [132] тощо.

Водночас із внесенням змін до Конституції України щодо повноважень Президента України та Кабінету Міністрів України повноваження глави держави зазнали суттєвих змін у бік їх зменшення. Це пов'язано перш за все з тим, що такий вид публічної служби, як державна служба, яка раніше була йому безпосередньо підпорядкована, відповідно до Конституції України підконтрольна та підзвітна Уряду. Таким чином, Президент України здійснює як глава держави керівництво (а не управління) державною службою, і це управління виявляється в тому, що: 1) він призначає на державні посади та звільняє з посад осіб, які є державними службовцями відповідно до своїх повноважень; 2) присвоює ранги, чини, спеціальні та військові звання. Крім зазначених питань, Президент України вирішує й інші питання, проте не здійснює управлення державною службою.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади в Україні покликаний забезпечувати реалізацію державної політики в усіх сферах суспільного життя, спрямовувати і координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, в межах своїх повноважень приймати постанови і розпорядження щодо організації і діяльності публічної служби. На виконання цього конституційного положення Урядом прийнято низку постанов: "Про затвердження Положення про порядок стажування у державних органах" [147], "Про затвердження Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади" [151], "Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців" [153], "Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців" [148], "Про порядок обчислення стажу державної служби" [147], "Про Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби, службових осіб митних органів та членів їх сімей" [160], "Про порядок і норми грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної кримінально-виконавчої служби, відряджених до органів виконавчої влади та інших цивільних установ" [177] тощо.

З огляду на зміну статусу Кабінету Міністрів України змінилися і його повноваження щодо публічної служби, особливо щодо державної служби. Це стосується питання про розширення повноважень щодо управління державною службою, яка йому підпорядкована, підзвітна та підвідомча. Аналіз законодавчих актів, прийнятих Кабінетом Міністрів України щодо державної служби після конституційних змін, свідчить про те, що основна їх частина стосується саме питань управління державною службою.