Законом України "Про кооперацію" передбачено необхідність утворення пайового, резервного, неподільного та спеціальних фондів (ч. 1 ст. 20). Існування пайового та неподільного фондів відрізняє саме кооперативні організації від інших суб'єктів господарювання. Проте єдиної думки з цього питання в літературі не існує. Деякі автори вважають, що характерною ознакою кооперативу є створення саме неподільного фонду [3, c. 83], інші - пайового [70, c. 144; 171, c. 11]. Пайовий фонд - майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових) членів та асоційованих членів кооперативу (ч. 2 ст. 20 Закону "Про кооперацію"). На відміну від кооперативів, засновники господарських товариств формують за рахунок своїх внесків статутний фонд. Закон України "Про господарські товариства" встановлює мінімальний розмір статутного фонду, який складає: для акціонерних товариств - 1250 мінімальних заробітних плат (ст. 24), для товариств з обмеженою відповідальністю - 100 (ст. 52), виходячи із ставки мінімальної заробітної плати на момент діяльності товариства. Для кооперативів такий мінімум не встановлено, що дозволяє їх створювати особами, які не мають великих коштів. Як зазначають деякі науковці, "не потрібно встановлювати мінімальний розмір пайового фонду, оскільки беруть участь у діяльності кооперативу не капіталом, а, як правило, трудовою участю" [80, c. 158]. Це є однією з переваг зазначених суб'єктів господарювання. На наш погляд, все ж таки доцільно визначати в статутах кооперативів розмір такого фонду, адже це "надало б можливості членам кооперативів контролювати всі зміни пайового фонду, що, у свою чергу, сприяло б захищенню їхніх майнових прав" [26, c. 72-73]. Процедура зміни розміру пайового фонду повинна здійснюватись за рішенням загальних зборів з подальшим внесенням відповідних змін до статуту кооперативу. Право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд член кооперативу набуває після припинення членства в кооперативі. У разі виходу з кооперативу особа має право на пай натурою, грішми або, за бажанням, цінними паперами відповідно до його вартості на момент виходу, а земельної ділянки - в натурі (на місцевості) (п. 1 ст. 25 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію").

Питання існування в кооперативах неподільного фонду не врегульовано на належному рівні. Так, з одного боку, його створення в кооперативах передбачено Господарським кодексом України (п. 4 ст. 100), Законами України "Про кооперацію" (ч. 14 ст. 2) та "Про сільськогосподарську кооперацію". А от в Цивільному кодексі України закріплено положення, що майно, яке є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу (п. 1 ст. 165). Це твердження фактично заперечує існування неподільного фонду кооперативу, з чим не можна погодитись. Згідно Закону України "Про кооперацію" неподільний фонд створюється в обов'язковому порядку і формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу (ч. 3 ст. 20). Як слушно зазначається у літературі, "кооперативний принцип неподільності фондів заснований на тому, що мета кооперативної діяльності - не нагромадження капіталу для його наступного повного розподілу між окремими членами кооперативу, а створення колективного капіталу для використання на загальне благо всіх членів кооперативу, як нинішніх, так і майбутніх" [5, c. 29]. Тому, в Законі України "Про кооперацію" міститься положення згідно з яким цей фонд не може бути розподілений між членами, крім випадків, передбачених законом (ч. 3 ст. 20), що відповідає міжнародним кооперативним принципам. Більшість науковців дотримуються точки зору, що такий фонд відіграє, насамперед, позитивну роль у розвитку кооперативів [61, c. 29; 108, c. 94; 166, c. 34-36], адже "створюється з метою збереження відносної цілісності майнового комплексу кооперативу та забезпечення його успішної діяльності у випадках виходу з нього значної кількості членів" [98, c. 59].

Вище перераховані ознаки, як уже зазначалось, притаманні як кооперативам взагалі, так і виробничим кооперативам зокрема. Але ЦКУ, ГКУ та Закон України "Про кооперацію" не враховують особливості у правовому становищі сільськогосподарських виробничих кооперативів. Їх розвиток та становлення тісно пов'язані з розвитком всієї системи кооперації на селі. В епоху свого зародження в Україні (кінець ХІХ століття) сільськогосподарська кооперація будувалася в основному за вертикальною схемою, коли індивідуальні товаровиробники сільськогосподарської продукції для обслуговування власної діяльності об'єднувалися у кооперативи з постачання матеріально-технічних засобів, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, кредитування (169, 7) та інші.

Сучасне законодавство визначає сільськогосподарський кооператив як юридичну особу, утворену фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу (ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію").

Сьогодні на селі діють обслуговуючі кооперативи, споживчі товариства та кредитні спілки. Перші створюються для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності (ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію"). На практиці членами сільськогосподарських кооперативів, особливо, обслуговуючих, є багато фермерів та членів їх сімей [141, c. 35]. Ставши членом сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу, аграрний товаровиробник позбавляється багатьох проблем, які виникають у процесі його функціонування. Такі кооперативи доповнюють основне виробництво, виконуючи окремі технологічні операції, забезпечують спільне використання деяких об'єктів виробничої інфраструктури та основних засобів виробництва. Крім того, вони вирішують проблеми збуту продукції, яку виробляють аграрні підприємства чи фермерські господарства; проблеми забезпечення паливно-мастильними матеріалами, запасними частинами, насінням. кормами, отрутохімікатами [126, c. 190] тощо. Крім обслуговуючих кооперативів, у сільській місцевості діє ціла система різних типів кооперативних організацій, діяльність яких регулюється спеціальним законодавством. Так, досить розповсюдженою є споживча кооперація, яка протягом всього періоду свого існування тісно співпрацювала з агропромисловим комплексом. Через заготівельні організації вона здійснювала закупівлю сільськогосподарської продукції, заготівельні організації забезпечували сільгосппідприємства пальним, мінеральними добривами та іншими необхідними матеріалами. Через магазини та переробні підприємства споживчої кооперації агропромислові підприємства здійснювали збут своєї продукції [102, c. 158].  Споживче товариство - самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності  членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання  з метою поліпшення свого економічного і соціального стану (п. 1 ст. 5 Закону України "Про споживчу кооперацію"). Споживча кооперація відокремлена від сільськогосподарської, але її значення, наприклад, для сільського господарства Росії підкреслено тим, що діяльність таких видів кооперативів регулюється Законом Російської Федерації "Про сільськогосподарську кооперацію" [291].

Особливого значення на селі набув розвиток кредитних спілок. Вони є неприбутковими організаціями, заснованими фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки (п.1 ст.1 Закону України "Про кредитні спілки"). Підкреслюючи важливість таких організацій на селі, деякі автори, навіть пропонують прийняти Закон України "Про сільськогосподарські кредитні кооперативи" [23, c. 7].

Горизонтальна (виробнича) кооперація селянських господарств, яка полягає в об'єднанні не окремих сторін їх господарської діяльності, а всіх виробничих засобів і всієї діяльності, спочатку не вважалась такою ж ефективною, як кооперація вертикальна [169, c. 8]. До неї належать сільськогосподарські виробничі кооперативи, які є "найбільш інтенсивною формою згуртованості і вищим ступенем інтеграції в кооперативному секторі" [81, c. 112]. Згідно з чинним законодавством, сільськогосподарський виробничий кооператив - це юридична особа, утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва (ч. 4 ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію").

Історія розвитку сільськогосподарської виробничої кооперації складає досить довгий період. Сільськогосподарські виробничі кооперативи почали розвиватися на Україні в кінці ХІХ сторіччя з ініціативи М. Левитського як хліборобські артілі [69, c. 1125]. Перша сільськогосподарська артіль М. Левитського, заснована ним у рідному селі Федвар на Херсонщині розпочала свою діяльність 30 вересня 1894 року. Вона працювала на підставі завіреної нотаріусом письмової угоди між членами артілі, складеної самим організатором. Ця угода стала зразком для багатьох артілей, що виникали слідом за Херсонщиною в Катеринославській, Полтавській, Чернігівській, Київській губерніях [70, с. 41-42]. Зазначені артілі утворювались на таких умовах: 1) вся земля членів об'єднувалась і передавалась у спільне володіння і користування артілі; 2) все рухоме і нерухоме майно належало артілі і перебувало у спільному користуванні; 3) увесь врожай був спільною власністю; 4) врожай після сплати боргів і податків розподілявся між членами за кількістю дорослих працівників; 5) існування повного взаєморозуміння і взаємодопомоги [169, c. 16]. Як зазначає В.І. Марочко, "артіль за її статутом нагадувала товариство спільного обробітку землі, у якому усуспільнення засобів виробництва було умовним, а колективна праця мала сезонний характер" [83, c. 37]. Особливо сприяла виникненню й поширенню всіх видів артілей в Україні - і хліборобських, і ремісничих, і кустарних - перша світова війна. У 1915 році хліборобські орендні товариства діяли в Київській, Чернігівській Харківській та Катеринославській губерніях. Лише на Харківщині тоді ж існувало більше як кількасот земельних товариств для спільного обробітку купленої їх членами землі [50, c. 213-214]. Новий поштовх для розвитку кооперативного руху було надано із затвердженням 30 березня 1917 року Тимчасовим урядом Положення про кооперативні товариства та їх спілки [280]. Кооперативом вважалось будь-яке товариство із змінним статутом і капіталом, яке діючи під особливою фірмою, має на меті сприяння матеріальному та духовному благополуччю своїх членів шляхом спільної організації різноманітних господарських підприємств чи праці своїх членів (п. 1 Положення про кооперативні товариства та їх спілки).