Подальше існування сільськогосподарської виробничої кооперації за радянських часів було пов'язане з розвитком колгоспів. Вже "у 1919 році в Україні почали створюватись колективні господарства (колгоспи) у вигляді товариств із спільного обробітку землі, сільськогосподарських артілей та комун" [95, c. 58]. Вони відрізнялися ступенем усуспільнення землі та майна і принципами розподілу прибутків. На першому етапі найбільш масовою формою колективного господарювання були найпростіші виробничі об'єднання: товариства із спільного обробітку землі - ТОЗи, машинні, насінницькі, меліоративні та інші товариства. У ТоЗах на сільськогосподарських роботах спільно використовувались засоби виробництва, але вони не переходили у спільну власність. Об'єднувались лише земельні ділянки. Працездатні члени ТОЗу зобов'язані були брати рівну участь у роботах. Були й спільно придбанні знаряддя, які вважалися спільною власністю членів товариства - при виході з нього останні могли претендувати на відшкодування частки їх вартості [95, c. 58]. У сільськогосподарській артілі об'єднували не лише землю для спільної роботи, а й засоби виробництва, реманент, робочу худобу. В артілі велося і єдине спільне господарство. У комуні усуспільнювались всі засоби виробництва, з домашнім господарством включно, запроваджувалася колективна праця і розподіл доходів не за працею, а за потребами [169, c. 22].

У 1921 році, з прийняттям "Положення про сільськогосподарську кооперацію" колгоспи в організаційному відношенні були включені до системи сільськогосподарської кооперації, а їх діяльність стала регламентуватися в основному законодавством про сільськогосподарську кооперацію [168, c. 13]. Хоч кооперативні установи і не хотіли приймати колгоспи до своєї системи, що не раз викликало запальні дискусії, особливо на початку 20-х рр. На ІУ з'їзді уповноважених "Сільського господаря", який відбувся у березні 1925 року, було визнано, що колективний рух є частиною кооперативного [83, c. 108].

Поступово з переходом до політики суцільної колективізації,  фактично всі форми виробничої кооперації були перереєстровані в артілі, які стали єдиним видом колективного господарства (колгоспу). У Примірному статуті сільськогосподарської артілі, який був прийнятий Другим Всесоюзним з'їздом колгоспників-ударників і затверджений постановою РНК СРСР та ЦК ВКП (б) 17 лютого 1935 року [279], ще зберігались деякі риси, притаманні кооперативам: наявність пайового фонду, можливість отримання пайового внеску в разі виходу з кооперативу (п. 10).

У літературі звертається увага на те, шо в ході свого існування за радянських часів колгоспи поступово втратили  свої кооперативні засади [125, c. 67; 168 c. 19]. Так, наприклад, у Примірному статуті колгоспу, прийнятому ІІІ Всесоюзным з'їздом колгоспників 27 листопада 1969 року і затвердженому Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР № 910 от 28 жовтня 1969 року [278], вже не згадувався пайовий фонд. Всі основні та оборотні виробничі фонди, як і основні фонди невиробничого призначення, було визначено як неподільні (п. 12). Члени колгоспу при виході з нього вже не мали права на повернення майна, внесеного ними при вступі до колгоспу. Крім того, можна погодитись з науковцями, які вважають, що в колгоспах громадські інтереси превалювали над інтересами його членів, тоді як справжній сільськогосподарський кооператив на перше місце ставить саме особу [171, c. 8]. Таким чином, не зовсім правомірно прирівнювати колгоспи, які існували  за радянських часів до сільськогосподарських виробничих кооперативів, які діють на підставі Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію". Хоч і заперечувати  кооперативну природу останніх не має сенсу, на що наголошує цілий ряд вчених [24, c. 26; 61, c. 25; 95, c. 61]. До того ж, в Російській Федерації колгоспи визнані різновидом виробничих сільськогосподарських кооперативів на законодавчому рівні (ст. 3 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію", в Республіці Білорусь колгоспи також визначаються як виробничі кооперативи [74, c. 91]. Але все ж таки російські вчені визнають, що "зробити з колгоспу "класичний" кооператив неможливо" [3, c. 14].

 Сільськогосподарські виробничі кооперативи пов'язують з колективними сільськогосподарськими підприємствами. Деякі автори навіть стверджують, що останні "є по своїй суті формою сільськогосподарської кооперації" [17, c. 250; 95, c. 62]. Дійсно, на перший погляд, вони мають ряд спільних ознак. Так, чинним законодавством (ст. 3 Закону України від 14 лютого 1992 року "Про колективне сільськогосподарське підприємство" [212], ст. 5 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію") передбачено, що зазначені суб'єкти господарювання створюються за бажанням громадян на добровільних засадах, на їх загальних зборах і це не обумовлюється будь-якими рішеннями державних, господарських та інших органів; характерним для них є принципи членства, обов'язкової трудової участі членів в їх діяльності, управління за принципом "один член кооперативу - один голос", наявність пайового фонду тощо.

На наш погляд, для такого твердження не має достатніх підстав. Ці дві організаційно-правові форми суттєво відрізняються одна від одної, що, насамперед, обумовлено специфікою створення колективних сільськогосподарських підприємств. Так, вони виникли або на базі колгоспів шляхом безоплатної перереєстрації їх статутів (п. 4 постанови Верховної Ради України від 14 лютого 1992 року "Про порядок введення в дію Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" [227], або в процесі приватизації радгоспів, яка відбувалась на підставі Закону України від 10 липня 1996 року "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" [216]. В країні не має жодного колективного сільськогосподарського підприємства, утвореного громадянами [129, c. 126]. Тому при вступі до них не робилися вступні та пайові внески. Крім того, Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" передбачав можливість утворення лише пайового фонду майна членів такого підприємства. У літературі слушно звертається увага і на ту обставину, що "до пайових фондів майна колективних сільськогосподарських підприємств віднесено все майно колгоспів, в тому числі те, яке раніше належало до неподільного фонду" [5, c. 29]. Також в зазначених суб'єктах господарювання був відсутній неподільний фонд, а пайовий фонд майна розподілявся на паї в залежності від трудової участі членів (п. 1 ст. 9 Закону України "Про колективні сільськогосподарські підприємства"). Земельна ділянка могла належати підприємству на праві колективної власності, а також надавалась у постійне або тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди. Законом передбачалось, що члену підприємства, який побажав вийти з його складу для організації селянського (фермерського) господарства, земельна ділянка надається із земель запасу, а в разі їх відсутності - із земель підприємства, придатних для сільськогосподарського виробництва, в частині, що припадає на одного члена колективу (п.4 ст. 10 Закону). Таким чином, можна погодитись з точкою зору науковців, які вважають, що колективні сільськогосподарські підприємства і сільськогосподарські виробничі кооперативи є нетотожними суб'єктами господарської діяльності у сільському господарстві [5, c. 26; 47, c. 180; 102, c. 138; 170, c. 55].

Можна довго дискутувати з приводу того, чи були артілі, колгоспи та колективні сільськогосподарські підприємства насправді кооперативними організаціями. Але слід зазначити, що вони безперечно мають спільні риси і можуть бути об'єднані в єдину групу сільськогосподарських підприємств кооперативного типу [6, c. 111]. "Більше того, за роки існування радянської влади у свідомості людей склалися певні колективістські позиції спільної праці. У зв'язку з цим, напевно, потрібно дати можливість реалізувати їх прагнення в одержані прибутку своєю працею" [80, c. 157].

Таким чином, в умовах кризового стану аграрного сектора економіки України найбільш розповсюдженими та юридично виправданими є сільськогосподарські виробничі кооперативи - традиційна форма господарювання українського селянства, що поєднала в собі риси, притаманні кооперативам взагалі, а також ті, що дають підстави вважати їх своєрідним соціально-правовим явищем.