Вперше за часів Центральної Ради народна міліція згадується в документах першого українського військового з’їзду, що відбувся у травні 1917 р. у Києві. З’їзд прийняв постанову “Про українську народну міліцію”, в якій наголошувалося, що українська армія після війни має стати армією народу (народною міліцією) і що єдиною метою її існування і формування повинна бути охорона інтересів і прав народу, а не панівних класів, до якої б нації ці класи не належали [42, с. 8].

Необхідність належної охорони громадського порядку в населених пунктах природно обумовлювала створення різних форм організації населення. Так, наприклад, 17 жовтня 1918 р. постановою Центральної Ради організовано добровільні дружини, які створювались для підтримки законності та порядку. Ці дружини формувалися у містах представниками державної влади на місцях (міськими отаманами, губернськими та повітовими старостами) спільно з місцевими громадськими організаціями [42, с. 12]. Проте, досвід минулого свідчив, що існуюча організація “міліції”, не була тим органом громадської безпеки, який має бути в кожній державі. У всіх, без винятку, державах справам поліції громадської безпеки відводиться першочергова роль. Навіть у таких державах, де місцеве управління зосереджене в органах самоуправління, які відають також і справами поліції (Англія, Австралія), вище керівництво її міститься в окремій установі – МВС. І тільки Українська держава за час свого існування не мала окремого керуючого центру в системі Міністерства внутрішніх справ [42, с. 13].

Аналізуючи історичні джерела та літературу ми прийшли до висновку, що на початку та всередині XX століття відбулось дуже багато політичних подій, які носили воєнний характер, тому поліцейський (міліцейський) апарат часто виконував військові функції. Ці події викликали необхідність зміцнення державного управління в галузі внутрішніх справ. Процеси децентралізації в цей період не могли мати місця через мілітаризований характер функцій правоохоронних органів на території України. Більше того, в радянський період міліція формувалась на класових засадах. Особливе значення надавалось встановленню в країні революційного громадського порядку – головного свідчення сили і міцності влади диктатури пролетаріату, необхідної передумови успішної побудови соціалізму. Саме тому всеохоплююча охорона, зміцнення громадського порядку стали одними з першочергових завдань радянської держави з самого початку її існування [44, с. 16]. Проте, створення дієвої системи попередження злочинів виявилось непростою справою. Серед причин, що сповільнювали вирішення цього завдання, необхідно відзначити не лише відсутність чіткої науково обґрунтованої концепції профілактики протиправних дій, але й нерозуміння суті цієї роботи, ставка виключно на “кримінальне переслідування осіб, які вчинили злочин” [45, с. 41].

В 30-ті роки було прийнято документи, що регламентували діяльність партійних органів в структурі міліції – два Положення про політоргани міліції – 1932 року і 1939 року, в яких проглядалось посилення тенденції бюрократизації [46, с. 47]. Характеризуючи цей період необхідно зауважити, що у свій час стаття 92 Конституції УРСР 1937 року передбачала, що відповідно до умов району, на основі законів СРСР і УРСР, з затвердження відповідної обласної Ради депутатів трудящих, Народний Комісаріат внутрішніх справ утворював при районних Радах депутатів трудящих свої Управління [47]. Тобто роль громадськості в організації охорони громадського порядку формально реалізовувалась через представницькі органи влади на місцях.

У зв’язку із з’єднанням Західної України з територією УРСР 17.09.1939 р. припинили своє існування всі адміністративні органи Польщі. Цьому періоду присвятив свою працю І.Г. Білас [48].

Подальші заходи щодо вдосконалення діяльності органів міліції спрямовуються на виконання невідкладних завдань, пов’язаних з початком Другої Світової війни. Військовий стан вимагав реорганізувати та перебудувати систему ОВС, зробивши їх більш рухомими і боєздатними. Нові завдання, пов’язані безпосередньо з укріпленням тилу та сприянням фронту, розширили коло обов’язків міліції. Окрім роботи з охорони громадського порядку, яка за умов війни набула особливо великого значення і особливо ускладнилася, органи міліції виконували спеціальні доручення уряду, пов’язані із заходами політичного та військово-господарського значення [42, с. 65].

У 90-х роках тема діяльності органів міліції набула особливої уваги серед вчених істориків і юристів. Друкуються роботи авторів, що на основі раніше секретних архівних документів критично розглядають діяльність НКВС, МВС та органів міліції, їх роль в умовах тоталітарної системи. Серед таких праць особливе місце посідає робота І.Г. Біласа , в якій, досліджуючи діяльність НКВС та МВС, автор визначає місце і роль міліції як структурного підрозділу цих відомств, вказує на втручання органів державної безпеки у сферу, яка входила до компетенції органів міліції [49].

Політико-правовий аналіз діяльності міліції в західних областях України в 1945-1950 рр. у своїй праці проводить М.Ф. Поліковський [50]. Проблемі правових основ становлення, організації та діяльності української міліції присвячує свою працю А.П. Тимченко [51]. Темі прав людини у державі та ролі міліції у захисті прав і свобод громадян присвячує своє дослідження В.С. Шилінгов [52].

Повоєнний період характеризується процесами централізації влади та зростання ролі партійних органів, зростання ролі карально-репресивної системи в СРСР. Цілеспрямована діяльність, яка здійснювалась в управліннях і відділах, зміцнила партійні організації, в результаті чого підвищилась трудова, державна і військова дисципліна серед працівників НКВС [53, с. 62].

Період 1953-1960 рр. можна охарактеризувати як початок процесу встановлення демократичних принципів в організації та діяльності міліції. Так, 25 жовтня 1956 року, прийнято постанову Центрального Комітету Комуністичної партії і Ради Міністрів СРСР “Про заходи по покращенню роботи МВС СРСР”. Згідно цієї постанови управління міліції в областях були реорганізовані в єдині управління внутрішніх справ і передані у відання Рад депутатів трудящих. Міські і районні відділи і відділення також були перетворені у відділи і відділення міських і районних Рад депутатів трудящих. Начальник обласного управління внутрішніх справ був одночасно начальником міліції області і був підзвітним у своїй діяльності як перед відповідною Радою і її виконавчим комітетом, так і перед вищестоящою установою внутрішніх справ. Начальники УВС, а також міських і районних відділів і відділень міліції, при призначенні на посаду стали затверджуватись відповідними виконкомами місцевих Рад депутатів трудящих. Подвійне підпорядкування органів внутрішніх справ мало позитивний вплив на покращення діяльності міліції, зміцнення законності. Виконкоми Рад стали заслуховувати на своїх засіданнях керівників міськрайорганів міліції про їх діяльність по охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю, приймали конкретні заходи по покращенню їх роботи на основі суворого дотримання законності. З 1957 року в складі місцевих Рад стали утворюватись комісії, які в межах компетенції відповідної Ради були призначені для обговорення та вирішення питань, що відносились до сфери охорони громадського порядку і дотримання радянських законів. В цей період у 1957 році було створено 10730 таких комісій, в склад яких увійшло 49563 депутати. Крім цього, в роботі комісій дієву участь приймало більше 66 тисяч активістів з числа робітників, колгоспників, інтелігенції [54, с. 87].

Характеризуючи період 70-х років, слід відзначити зростання ролі громадськості в організації і безпосередній участі в охороні громадського порядку. В першій половині 70-х років однією з розповсюджених форм роботи міліції з громадськістю була участь її працівників у підготовці і проведенні загальних зборів і зібрань громадян, на яких обговорювались заходи боротьби з правопорушеннями, заслуховувалась інформація представників органів внутрішніх справ. Широкого розповсюдження отримали також індивідуальні співбесіди, шефство над особами, схильними до правопорушень, рейди співробітників міліції і представників громадськості, направлені на попередження злочинів і правопорушень. По ініціативі органів внутрішніх справ питання ефективності профілактичної діяльності трудових колективів республіки стали регулярно виноситись на розгляд сесій і засідань виконкомів місцевих Рад, громадських організацій [55, с. 97].

Враховуючи, що основна частка правопорушень вчинялась в містах, в їх мікрорайонах почали утворюватись громадські пункти охорони порядку (ГПОП). ГПОП уявляли собою принципово нові, по зрівнянню з раніше діючими опорними пунктами міліції, формування. В громадському пункті узгоджено діяли ряд громадських організацій: рада самого ГПОП, кілька штабів добровільних народних дружин, товариські суди, дитячі кімнати на громадських засадах, депутатські комісії, вуличні та будинкові комітети. В тісному контакті з ГПОП працювали дільничні інспектори міліції на чолі зі старшим дільничним, який одночасно був заступником голови ради ГПОП [55, с. 98].

В СРСР лише в 70-х роках з’явились перші праці з теорії управління органами внутрішніх справ. Ці праці були далекі від практики, оскільки базувались на партійній ідеології, без врахування особливостей діяльності місцевих органів внутрішніх справ. Вподовж цього періоду було прийнято ряд нормативно-правових актів, якими забезпечувалося реформування системи ОВС та визначалась компетенція окремих її ланок. Зокрема, Президія Верховної Ради СРСР видає Указ “Про основні обов’язки та права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю” [56] та Указ “Про спеціальні звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ” [57]. Верховна Рада СРСР приймає Закон СРСР “Про затвердження Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про основні обов’язки та права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю” [58].

В подальшому в СРСР була здійснена спроба проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Було показано неефективність реформ, які проводяться в рамках адміністративно-командної системи. Криза цієї системи зумовила необхідність зміни суспільних відносин, докорінних економічних реформ. Пошук нових форм правового регулювання відображений у змісті Указів Президії Верховної Ради СРСР. У цей період було прийнято Указ Президії УРСР “Про Положення про громадські пункти охорони порядку” [59], Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів СРСР про охорону громадського порядку” [60], Указ “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів СРСР” [61].