У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення опору класових противників. Тому в системі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 p. запроваджувало революційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 p. - 3 членів трибуналу.

Основою судової реформи стала постанова ВЦВК від 16 грудня 1922р., якою було затверджено Положення про судоустрій УРСР [204][110].

Щодо судової системи України за часів Радянського Союзу, слід відмітити те, що вона не охоплювала весь об'єм справ, пов'язаних із засудженням (особливо до 50-х років). Йдеться про позасудові процеси щодо "ворогів народу". Було створене Державне політичне управління, яке користувалося правом проведення позасудових репресій. Також слід відмітити так звані "трійки", коли декілька партійних керівників вирішували справу щодо вчинків, що в той час кваліфікувалися як державні злочини.

Разом з тим судова система УРСР веде відлік своєї діяльності від 1923 р., коли відповідно до затвердженого Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Положення про судоустрій УРСР на території республіки було утворено єдину систему судових органів на чолі з Найвищим Судом УРСР, на який було покладено розгляд найскладніших справ. Він же був касаційною інстанцією для губернських (згодом - обласних) судів, здійснював судовий нагляд i управління [33][111].

24 жовтня 1924 р. ВЦВК СРСР було затверджено "Основи судоустрою Союзу i союзних республік" [78][112].

Слід відмітити що в Конституції України 1937 року в розділі ІХ "Суд і прокуратура", зокрема в ст.102 було закріплено первинними судовими ланками народні суди [38][113].

В 1938 році Верховною Радою СРСР було прийнято Закон "Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік" [32][114].

Судова система i надалі зазнавала істотних змін, що відбивалося й на статусі народних судів. Істотно зросла їх роль після ліквідації у 1953 р. таких знарядь масових репресій, як трибунали військ МВС, а потім - i адміністративні органи, які незаконно привласнили функції правосуддя ("особлива нарада" при МВС СРСР i такі установи на місцях).

В 1958 році було прийнято "Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР" [155][115].

30 червня 1960 року був прийнятий Закон "Про судоустрій Української РСР" яким були розширені повноваження народних судів [64][116].

У 1981 р. було ухвалено новий Закон "Про судоустрій Української РСР" [32][117], яким Верховний Суд було наділено правом законодавчої ініціативи.

Зрозуміло, діяльність судової системи в цілому i Верховного Суду України, зокрема, в ті часи була далекою від ідеальної, бо була породженням тоталітарної системи i діяла за правилами Радянського Союзу.

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу і на території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань, які не були врегульовані законодавством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України.

"Початок процесу створення в Україні дійсно незалежного суду було покладено прийняттям Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України з проголошенням у ній розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову" [21][118], - писав з цього приводу колишній голова Верховного Суду України В.Бойко.

Першим таким кроком направленим на побудову судової влади в УРСР явилася зміна порядку обрання суддів народних судів.

Роками відпрацьовані компартійним апаратом вибори суддів населенням у відповідності до адміністративно-територіального поділу

вже не могли створювати видимість "радянської демократії".

Враховуючи політичну ситуацію в кінці 1989 року та на початку 1990 року під тиском демократично налаштованих національних сил

політичне керівництво розуміло, що продовження такого порядку обрання суддів в радянському суспільстві могло привести до того, що держава взагалі залишилася б без суддівського корпусу.

Вбачаючи в суддях лише представників каральних органів, а не захисників прав та свобод громадян населення на перших же неконтрольованих компартійним апаратом виборах не проголосувало за кандидатів у судді запропонованих тодішнім керівництвом. Інших реальних альтернативних кандидатур на суддівські посади не було і не тільки тому, що їх не пропускав компартійний апарат, але і в зв'язку з обмаллю висококваліфікованих юристів в Україні.

Чотири вищих учбових заклади, які готували юристів з вищою освітою: Київський, Одеський , Львівський державні університети та Харківський юридичний інститут, реально не могли забезпечити зростаючу потребу в юристах в Україні в період перших кроків демократизації суспільства.

Тому обрання суддів в 1990 році було віднесено до компетенції обласних рад та Верховної Ради України.

Однак, такий порядок наштовхнувся на не прогнозовані перешкоди, особливо в західних регіонах України де в основному депутатами обласних рад обиралися представники національно-демократичних сил, серед яких було багато тих, які були репресовані радянською судовою системою.

Траплялися курйози, так деякі депутати в недалекому минулому цими ж кандидатами в судді притягувалися до кримінальної або адміністративної відповідальності, а на даний час вони вирішували професійні долі цих суддів. Хоча необхідно відмітити до честі цих депутатів, вони в більшості свої особисті образи забували заради високої ідеї створення незалежної української держави і прекрасно розуміли, що при відсутності високопрофесійного суддівського корпусу таку державу створити неможливо.

З іншої сторони більшість обраних суддів отримали належний урок як можна стати заручниками політичної боротьби і не теоретично, а практично пізнали необхідність суддівської незалежності. Історія вчила всіх.

Другим важливим кроком направленим на незалежність судової системи були зміни внесенні до Конституції України Законами УРСР від 24 жовтня 1990 року та 19 червня 1991 року "Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української УРСР" і відповідності до яких судді не могли бути депутатами, а також членами політичних партій та рухів. Тобто були зроблені перші кроки до розмежування функцій судової, законодавчої та виконавчої влади в Україні.

В умовах становлення незалежної держави були прийняті важливі закони:

- "Про статус суддів" [69][119]

- "Про внесення змін і доповнень до Закону УРСР "Про судоустрій УРСР", Кримінально-процесуального та Цивільного кодексів УРСР" [32][120]

- "Про внесення доповнень і змін до Цивільного процесуального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо порядку розгляду судових справ"[33][121]

- "Про органи суддівського самоврядування" [37][122]

- "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" [213][123]

- "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку із змінами в Законі УРСР "Про судоустрій УРСР" [37][124].

- "Про внесення змін до ст. 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України" [37][125].

- "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" [73][126].

- "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України" [73][127].

- а також внесені зміни і доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.

Логічним завершенням вищевказаного законодавчого процесу, яке остаточно закріпило правове становище місцевих загальних судів звичайно було прийняття Конституції України в 1996 році. Створення місцевих судів було закріплено на конституційному рівні і надалі їх становлення відбувалося у чіткій відповідності до норм основного закону.

 В умовах становлення незалежної України та реального втілення принципу верховенства права виникає необхідність у проведенні радикальної судово-правової реформи як найважливішого інструменту побудови саме такого суспільства, яке визначене Конституцією.

Схвалена Верховною Радою в квітні 1992р. Концепція судово-правової реформи [99][128] була значним кроком в указаному напрямку. Вона передбачала три етапи становлення і реформування судової влади в Україні в цілому і місцевих загальних судів, як її суб'єктів зокрема:

Перший етап передбачав:

- розробку і затвердження Концепції судової реформи Верховною

Радою України, створення Комісії Верховної Ради України з судово-правової реформи, а в Міністерстві юстиції України - управління з цього питання;

- внесення змін і доповнень до Закону "Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільного процесуального кодексів України про одноособовий судовий розгляд кримінальних і цивільних страв, про судову перевірку законності арешту або утримання під арештом громадянина, про забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист;

- підготовку і прийняття Законів про Конституційний Суд України, конституційне судочинство, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу;

- проведення інтенсивної роботи по підготовці з послідуючим прийняттям Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального кодексів України, Кримінального, Цивільного кодексів України, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про працю, Господарського (торгового) кодексу України.

- розробку Положення про кваліфікаційні колегії, кваліфікаційну атестацію, кваліфікаційні класи суддів і класні чини спеціалістів судів України, Положення про конференції суддів, їх відкликання і дострокове звільнення;

- затвердження окремим розділом в державному бюджеті України асигнування та фінансове, матеріально-технічне та житлово-побутове забезпечення судів, правоохоронних органів, установ юстиції і їх працівників;

- розробку нормативних актів з питань оптимального навантаження суддів, слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення (підготовка типових проектів приміщень, раціонального порядку діловодства з використанням сучасних науково-технічних засобів);

- підготовчу роботу по створенню судової міліції;

- розробку і прийняття законодавчих актів по створенню Слідчого Комітету, програми його матеріально-технічного забезпечення;

- введення посад суддів по адміністративних справах в районних (міських) судах, створення судових колегій по адміністративних справах у Верховному Суді України, Верховному Суді Республіки Крим, обласних судах і Київському міському суді;

- створення міжрайонних (окружних) судів;