- організацію при Верховній Раді України Центру наукового забезпечення законотворчої роботи, а на подальшому етапі - Інституту законодавства і правової реформи;

- створення апеляційних колегій при Верховному Суді України, Верховному Суді Республіки Крим, обласних судах і Київському міському суді.

Другий етап передбачав:

- запровадження організаційних структур з спеціалізації здійснення правосуддя в Україні. Створення адміністративних судів, судів по розгляду сімейних справ, в справах неповнолітніх;

- завершення формування основ фінансування і матеріально-технічної бази, перехід на комп'ютерні системи ведення кодифікації правових актів, які регулюють судову діяльність;

- створення Вищого апеляційного суду України; - завершення створення Слідчого Комітету і Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачає:

- вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи;

- внесення змін і доповнень в чинне законодавство по вдосконаленню діяльності судової влади; - прийняття законодавчих актів про дальше удосконалення законодавства з питань організації і діяльності судів, органів розслідування, прокуратури, юстиції, адвокатури;

- проведення подальшої роботи по спеціалізації судів;

- реалізацію наукових програм по удосконаленню судово-правової реформи [99][129].

В перші роки її реалізації були прийняті важливі закони ("Про статус суддів", "Про судоустрій" та ін.) та внесені зміни та доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.

10 грудня 1994р. розпорядженням Президента було утворено Комісію з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні [213][130] та зобов'язано цю комісію до 28 лютого 1995 року подати проект Концепції. Потім іншим розпорядженням від 22 листопада 1995р. було утворено комісію для доопрацювання концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996р. [214][131]. В 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним з головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи. Прикладом того є той факт, що проект нової Концепції судово-правової реформи в Україні [99][132] так і залишився лише проектом не ставши новим програмним судової реформи.

Указом Президента України № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи, [215][133] основним завданням якої була знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи.

З прийняттям нових законів та під дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції.

"Досвід попередніх етапів судово-правової реформи свідчить, що пропозиції суддівського співтовариства практично не враховані при прийнятті законодавства про судоустрій" [24][134] - цілком справедливо зауважує В. Бринцев.

Не дивлячись на ці заходи, Україна досі не має відповідного дійсності офіційного програмного документа щодо подальшого розвитку та реформування судової системи, який відповідала би вимогам сьогодення.

Ми бачимо, що реформувати судову систему і судочинство - це далеко непроста і швидкоплинна в часі справа, тим більше, з огляду на ті економічні і політичні процеси, які нині відбуваються. Але все ж орієнтири визначені в Конституції України і поступово втілюються в життя і в цьому сенсі, як вірно зауважив Ківалов С.В. - "Одним із найважливіших напрямів судової реформи, безумовно, є перебудова судової системи." [83][135].

Вимога реформування та зміцнення судової системи міститься в документах, що передбачають умови вступу України в ЄС. Важливим кроком у цьому напрямку безперечно є прийняття Верховною Радою України Закону України "Про судоустрій України" 7 лютого 2002 року. [71][136].

Але незважаючи на позитивну роль названого закону, за висновками експертів Ради Європи, ряд його положень не відповідають європейським стандартам як в частині побудови системи судів, так і організації судової влади, елементи яких дублюють одне одного, є нечіткими, занадто складними, розпорошеними по вертикалі і горизонталі, непрозорими і тому потребують вдосконалення.

На нашу думку, зокрема, не відповідає європейським стандартам чотирьохрівнева система судів; спірним являється окреме функціонування господарських судів при розгляді справ аналогічної категорії місцевими міжгалузевими судами, а також доцільність створення Апеляційного суду України при наявності апеляційних судів областей.

Питання правового визначення організації та діяльності судової системи в цілому і її органів ще потребує глибокого наукового аналізу та оцінки, а тому ми вважаємо передчасною констатацію успіхів вітчизняної правотворчості у цій сфері.

Зокрема, незрозумілим є захоплення судді Верховного Суду України Карпечкіна П. - "Так звана "мала судова реформа 26 червня 2001 р., коли Верховна Рада України внесла концептуальні зміни до Закону України від 5.06.1981 р. "Про судоустрій України" стала першим, але рішучим кроком щодо приведення національної судової системи у відповідність з чинною Конституцією України та найкращими взірцями моделей судоустрою в демократичних країнах світу." [80][137].

Про яке порівняння структури судової системи України з "кращими взірцями моделей судоустрою в демократичних країнах світу" можна говорити? Для цього слід лише візуально порівняти схеми судоустрою України із схемами судоустрою США, Великобританії, Данії, Японії, Італії і можна зрозуміти, якого "монстра судової системи" ми намагаємося створити.

Досить чітко і вдало визначив завдання судової реформи Голова Верховного Суду України В.Т. Маляренко : "Судова реформа повинна забезпечити, щоб:

1. у суді був освічений, високоморальний, сумлінний і добросовісний суддя, який неупереджено приймав законні й обґрунтовані рішення, рішення у передбачені законом строки відповідно до встановленої законом процедури;
2. суддя, працівник суду, учасник процесу і кожна людина, яка має справу із судом, перебували у суді в умовах які не ображають і не принижують людину та її гідність;
3. кожна судова помилка, якщо її було допущено, могла бути виправленою;
4. кожна людина мала доступ до правосуддя і знала, що за будь-яких обставин її права, свободи і законні інтереси в суді будуть захищені." [119][138].

Судова система повинна бути проста, зрозуміла, доступна та ефективна, вона повинна служити оптимальному розгляду справ в судах всіх інстанцій. Про те, складається враження, що судова система в Україні у відповідності до нового закону "Про судоустрій України " була створена під певних судових посадовців, а не для здійснення ефективного правосуддя.

Яскравим тому підтвердженням явилося прийняття Конституційним Судом України 11 грудня 2003 року рішення і визнано неконституційним утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України .

 Крім того із сьогоднішньої Концепції судово-правової реформи ми не бачимо чіткої моделі структури органів судової влади в Україні.

На сьогодні в Україні у відповідності до побудованої судової системи створено загальні міжгалузеві суди і спеціалізовані - господарські та адміністративні суди, однак останні перебувають в стадії становлення.

Тому основними завданнями судової реформи на найближчий час є приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції, прийняття нових законів в яких повинні бути реалізовані всі конституційні норми (про апеляційний суд, про суд присяжних, про утворення спеціалізованих судів та ін.); налагодження фінансування діяльності судових органів та ін.

"За роки дії Конституції України судді починають розуміти, що справжня незалежність судової влади починається із застосування у процесі судочинства принципу верховенства права, який не може бути ототожнений з принципом верховенства закону як сліпої, механічної, покори нормативно оформленим приписам державної влади" [198][139], - наголошував В. Стефанюк.

Хоча сьогодні ми можемо відмітити, що судова реформа, незважаючи на ряд об'єктивних та суб'єктивних причин, важко, але все-таки рухається в напрямку демократизації судової системи в Україні.

Правова преса п'ять років перехідного періоду була заповнена пропозиціями і міркуваннями юридичних авторитетів про можливі шляхи проведення судової реформи. Сьогодні, коли реформа втілюється на практиці , в суддів виникають певні проблеми.

Першим негативним явищем проведення судової реформи був її початок, коли з 29 червня 2001 року по день публікації відповідних законів

суди та правоохоронні органи були розгублені, не знали як їм чинити. Цей

незначний правовий курйоз наштовхує на серйозні роздуми. За свій 25-річний юридичний стаж автор не пам'ятає нічого подібного в правовому полі держави.

Слід нагадати, що її проведення чекали не тільки українці, а ряд міжнародних організацій.

Нашому парламенту, як студенту-заочнику, не вистачає завжди однієї ночі. Так було з прийняттям Конституції України, так сталося з прийняттям пакетів змін до законів направлених на судову реформу прийнятих Верховною Радою України 21 червня 2001 року, це зокрема:

Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України.

Закон України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України".

Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про статус суддів."

Закон України " Про внесення змін до Закону України "Про органи суддівського самоврядування."

Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України".

Закон України "Про внесення змін до законів України "Про міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі".

Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про арбітражний суд".

Закон України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України."

Закон України "Про внесення змін до ЦПК України" [72][140].

Прийнятий попереднім парламентом, під занавіс своєї діяльності Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року , явився логічним завершенням другого етапу судової реформи.

Десять років точилися розмови і дебати, а результат - прийнятті поспіхом закони про реформування судової влади. І нікого не цікавив той факт, чи готові суди до прийнятих змін. Перехідні положення Конституції 29 червня 2001 року закінчилися. А судді до 10 липня 2001 року і в очі не бачили змін до законів. Після ознайомлення з пакетом прийнятих парламентом законів, що регулюють судову реформу складається враження про її половинчастий характер.

В першу чергу це відсутність будь-яких змін в галузі адміністративного судочинства. Навіть при поверховому аналізі видно, що проекти прийнятих змін до законів готувалися з урахуванням створення адміністративних судів, однак суди не створено, а зміни до законів не були скориговані.