В історичному ракурсі місцеві загальні суди незалежної України стали правонаступниками народних судів, які функціонували в СРСР в тому числі і на території УРСР. Їх перетворення із судів тоталітарної держави в місцеві загальні суди відбувалося на очах і при безпосередній участі автора, який свій шлях як професійного судді розпочав в 1990 році саме з посади голови народного суду.

Однак первинні судові ланки в Україні мають набагато глибші історичні корені. Відомий український історик та державний діяч професор М.Грушевський в підручнику "Ілюстрована історія України" виданому в Львові в 1913 році даючи загальну характеристику праву яке діяло на території України до прийняття християнства пише: "В старім праві нашім не було смертної кари на провиників, ані калічили за провину, відрубаючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантійським або старинним німецьким"[44][96].

З прийняттям християнства на території України з'являються церковні закони, які були систематизовані і стали відомі під назвою Устава Володимира. Серед іншого, Устав затверджує існування церковного суду, який мав карати за здійснення язичницьких обрядів, розглядав справи про

неосвячений церквою шлюб, розлучення, майнові спори, побиття батька або матері. Діяльність цього суду базувалася на нормах церковного права.

В підтвердження цього М.Грушевський продовжує: "Духовні потім, перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантійських, пробували на грецький взірець і у нас завести кари на смерть та каліченніє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до в'язниці, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею своєю провину, але кров проливати, на життє чоловіка наставати не любили."[44][97].

В Х ст. був створений збірник законів "Закон руський" - прототип "Руської правди", на основі якого велося судочинство.

"Руська правда" Ярослава Мудрого продовжує регламентувати діяльність суду, тут досить добре простежується трансформація звичаїв у норми права, що в першу чергу стосувалося процесуального права.

Найвищою судовою установою Великого князівства Литовського був суд Великого князя або його довіреної особи. Поруч із судом князя існував і суд Ради. Також судові функції виконували намісники, а потім воєводи та старости.

Судебником 1468р. було узаконено одноособовий панський суд, тобто пан-шляхтич вершив суд над селянами. Існував також копний (народний) суд, діючий на основі звичаєвого права, до якого могли звертатися представники усіх станів населення.

За статутом 1566р. у кожному повітовому місті було створено три судові установи: земські (обиралися шляхтою), гродські (одноособові) і підкоморні суди. У містах з Магдебурзьким правом судові справи міщан розглядала судова колегія.

В період національно-визвольної війни було введено систему козацьких судів, які складалися з сільських, сотенних та полкових судів. Діяли ці суди на основі законів, прийнятих ще за польських королів та литовських князів.

Слід підкреслити велику роль звичаєвого права в Україні, так в Січі, вищою судовою установою був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та здорового глузду.

Велика кількість джерел, у т.ч. "Пакти і Конституція прав і вільностей Запорізького Війська" Пилипа Орлика від 1710 р., "Інструкція судам" гетьмана Д. Апостола, свідчать, що судові органи в Україні XVII-XVIII ст. (зокрема, Запорозької Січі) були колегіальними. До складу суду входила "деяка кількість чесних персон" [7][98].

Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою. Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути "людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75років" [7][99].

Важливе місце в становленні судочинства в Україні займає збірник від 1734 року "Права, за якими судиться малоросійський народ" [85][100]. Фактично це була перша спроба кодифікувати українське законодавство, яке діяло того часу на території України. Важливо відмітити, що вказаний збірник царським урядом було наказано перекласти на російську мову і видати як звод законів. Однак в 1756 році проект зводу було повернуто на доопрацювання гетьману Розумовському.

Звід законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" складався із 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів.

На жаль, цьому зводу законів не судилося бути прийнятим, так шовіністично налаштований великоросійський Сенат не зміг допустити, щоб було видано звод українських законів.

Після приєднання України до складу Російської імперії в Україні діяли загальноросійські джерела процесуального законодавства. Веденням слідства і виконанням вироків займалася поліція, вона ж була і судовим органом при розгляді незначних справ. Поміщики мали право чинити одноосібно суд над селянами.

У 1760р. була проведена судова реформа, яка поновлювала в Україні станову систему та відокремила судову владу від адміністративної. За цією реформою судді були виборними, найвищою інстанцією був Генеральний суд

У 1864р. було проведено судову реформу: станові суди скасовувалися і вводилися загальні судові установи, було введено інститут мирових суддів.

"Суд присяжних, що нею передбачався вводився поетапно на протязі 1867-1880 роках. Найперше він був введений в Харківському, Ізюмському та Сумському судах." [105][101].

"Порядок розгляду і вирішення справ у судах дореволюційної України визначався Статутами цивільного та кримінального судочинства 1864 р., якими закріплювалися, зокрема, такі демократичні принципи цивільного процесуального права, як незалежність суду, незмінність суддів, участь у розгляді багатьох справ присяжних засідателів, гласність процесу, рівність сторін, диспозитивність" [116][102], - писав Малишев К.

В цей час в західноукраїнських землях діяла австрійська судова система, де верховна судова влада належала імператорові.

Після проголошення УНР Мала Рада за доповіддю секретаря Центральної Ради М. Єремієва затвердила запропонований Генеральним секретарством судових справ законопроект, відповідно до якого "суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки" [116][103].

Після проголошення незалежності України і відокремлення її від Росії постала потреба в організації судової інстанції для розгляду тих справ, які раніше направлялись до Правительствующего Сената. 8 листопада 1917 року на засіданні Генерального секретаріату було заслухано звіт генерального секретаря судових справ про розгляд на

найближчій сесії Центральної Ради законопроекту про створення Генерального суду Української Народної Республіки. Цей Закон було прийнято 2 грудня 1917 року.

Перше засідання Генерального суду відбулось 15 січня 1918 р., про що повідомив на засіданні дев'ятої сесії Центральної Ради генеральний суддя С. Шелухін з нагоди оприлюднення IV Універсалу, яким проголошувалося, що "однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу" [116][104].

Важливий крок на шляху формування на Україні власної судової системи Центральна Рада зробила 30 грудня 1917 р., того дня вона спеціальним Законом визнала "неправомочність Київської, Харківської й Новочеркаської судових палат", які були вищими інстанціями для окружних судів, і ухвалила ще один Закон - "Про заведення апеляційних судів". Повноваження та "внутрішня організація" нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялись від попередніх судових палат, ліквідованих за "відчуженість і неприхильність до українського життя" [96][105].

Згідно із Законом Центральної ради від 17 грудня 1917 р. в УНР передбачались три апеляційні суди: Київський (для Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і Подільської губерній), Харківський (для Харківської, Катеринославської губерній та Бердянського і Мелітопольського повітів Таврійської губернії) і Одеський

(для Херсонської губернії та Дніпровського повіту Таврійської губернії). Чинність Київського апеляційного суду було поширено також на судові установи Холмщини і Підляшшя.

У березні 1918 р. було здійснено спробу розпочати реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося в підготовці утопічного проекту Закону "Про організацію судів Республіки на землях".

29 квітня 1918 року була прийнята Конституція УНР розділ VІІ якої мав назву: "Суд Української Народної Республіки" [212][106].

1 грудня 1918р. у м. Фастові Директорія ухвалила, що суд на території УНР провадиться іменем УНР, потім наприкінці місяця повідомила про свій намір скасувати Державний Сенат. Хоча, зрозуміло, громадянська війна й тут внесла свої корективи. 26 січня 1919 року Директорія затвердила закон про надзвичайні військові суди. За цим законом подібні суди діяли в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій. Якщо взяти до уваги, що на підставі закону від 24 січня 1919 року на всій території УНР оголошувався воєнний стан, не лишиться сумнівів у тому, що "класичне" правосуддя відтіснялося на другий план.

Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й негайно виконувалися.

На відмінність від формування органів державної влади в УНР в УРСР в ході революції поряд з іншими владними структурами старого державного апарату в першу чергу було ліквідовано міліцію Тимчасового уряду, старий суд та прокуратуру, правоохоронні органи УНР. Замість них радянська влада організувала робітничо-селянську міліцію, надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, новий суд та інші органи захисту революційного режиму. Значною мірою це були структури тоталітарно-репресивної системи, що вже формувалася.

7 грудня 1917 року Радою Народних Комісарів був прийнятий Декрет "Про суд" [78][107].

Радянське судове будівництво посилюється у січні і на початку лютого 1918 р. В цей період воно не мало змоги спертися на радянське

законодавство внаслідок його незадовільного стану. Навіть ті закони, які видавалися, не завжди своєчасно надходили на місця. Хоча 10 січня 1918 p. вже було оприлюднено постанову Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. "Про введення Народного суду".

14 лютого 1919р. Раднарком УРСР видав "Декрет про суд" [104][108], яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьманщиною та Директорією. 20 лютого було затверджено Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УРСР. Після видання "Декрету про суд" від 19 лютого 1919p. діяльність місцевих ревкомів та Рад по скасуванню усіх нерадянських судів і організації нових, радянських судів стала ще активнішою.

Крім того, судове будівництво здійснювалося на основі директив РКП(б) і КП(б), інструкції Народного комісаріату юстиції "Про судоустрій" [104][109].