Вивчення процесу оновлення державних органів, які здійснюють координацію боротьби з економічною злочинністю і корупцією, як в Україні, так і в інших державах [290] показало, що в ході їх реформування, як правило, мало або зовсім не приділяється увага проектуванню та регламентації конкретних форм і методів координації їх діяльності [233]. Проте, як показує досвід розвинених країн, вдосконалення форм державного управління правоохоронними органами по боротьбі з економічною злочинністю є однією з умов сприяння нормальному економічному розвитку держави [213; 214].

З наукового погляду, термін "форма" означає вид, будь-який зовнішній вияв певного змісту. Якщо функції управління розкривають основні напрями впливу суб'єктів управління на об'єкти управління, то форми управління - це шляхи здійснення такого цілеспрямованого впливу. Отже, можна говорити про те, що форми управління показують, як практично здійснюється управлінська діяльність.

Особливого значення форми управління набувають при організації боротьби з економічною злочинністю, яка створює небезпеку для будь-якого суспільства, а сьогодні є загрозою нашій державності. Європа створює єдине європейське співтовариство, а це, в свою чергу, дає можливість економічній злочинності "експортуватися" та "імпортуватися". Для розробки спільних заходів протидії необхідно визначитися у єдиних підходах, термінах, поняттях, загальних і спеціальних формах координації управління правоохоронними органами по боротьбі з економічною злочинністю.

Крім того, аналіз стану організації зазначеної діяльності в Україні засвідчує, що при виборі і застосуванні не тільки термінології, але форм координації управління правоохоронними органами потрібно враховувати наступні фактори:

- політичний (полягає у невизначеності основного політичного питання - чіткого розмежування компетенції державної влади та управління по вертикалі й горизонталі). Його доля проявляється у розробці, прийнятті та вдосконаленні Закону України "Про Кабінет Міністрів України", Податкового кодексу та інших;

- правовий (полягає у розробці та вдосконаленні правових механізмів реалізації законодавства по боротьбі з економічною злочинністю);

- економічний (обумовлений економічною кризою та перехідним станом державного управління);

- організаційний (проявляється в удосконаленні дій державних органів, зокрема тих, які ведуть боротьбу з економічною злочинністю);

- координаційний (полягає у вдосконаленні координації правоохоронних органів, які ведуть боротьбу з економічною злочинністю, у посиленні їх взаємодії та чіткому розподілі повноважень кожного з них, а недоліки координаційного фактора набувають негативного значення саме на фоні недосконалої системи державного управління);

- кадровий (полягає у необхідності вдосконалення системи підбору, підготовки та управління співробітниками правоохоронних органів, а недостатній соціальний захист співробітників та їх низький професіоналізм робить даний фактор одним з найважливіших);

- морально-психологічний (проявляється у нерозвиненій традиції етики службовців правоохоронних органів на фоні загальної ідейної та моральної кризи суспільства).

З урахуванням зазначених, досить важливих факторів протидії економічній злочинності може бути посилена і роль координації в управлінні правоохоронними органами, за рахунок якої економічна злочинність може і повинна бути поставлена під жорсткий контроль держави. У той же час, як показує дослідження, зазначена функція управління використовується ще не достатньо і не ефективно. Про відсутність належної координації в управлінні правоохоронними органами по боротьбі з економічною злочинністю на районному та міському рівнях свідчать результати опитування [320] працівників податкової міліції, які підвищували кваліфікацію в Академії державної податкової служби України в 2001 році. Так, 45 % з них відмітили, що координацією у їхньому районі чи місті займаються прокурори, 17 % вважають, що координацією займаються керівники державних адміністрацій, 18 % наполягають на тому, що координацію боротьби з економічною злочинністю здійснюють начальники міліції або підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, решта про координацію взагалі нічого не знають [449].

У той же час, злочинці давно й успішно використовують координацію не тільки в організації злочинної діяльності вітчизняних злочинних угруповань, але й міжнародних. С.В. Євдокименко, досліджуючи виникнення та функціонування транснаціональних злочинних угруповань, серед таких складових їх діяльності, як комплектування та підготовка "кадрів"; контррозвідка; матеріальне, технічне і наукове забезпечення; взаємодія між злочинними організаціями; легалізація злочинної діяльності; встановлення корумпованих відносин з представниками влади, управління, суду, правоохоронних органів; відмивання прибутків, отриманих злочинним шляхом; конспірація злочинної діяльності; розподіл ролей кожного з учасників злочинної діяльності, особливо відзначає такі складові, як міжнародна координація діяльності злочинних угруповань і тісна взаємодія між злочинними організаціями [339, 8]. Тому зростання економічної злочинності, розвиток її форм потребує від правоохоронних органів пошуків нових підходів до організації роботи по боротьбі з нею, які б відповідали рівню криміналізації та тенденціям її розвитку. Для підвищення ефективності розкриття злочинів чинне законодавство зобов'язує підрозділи правоохоронних органів, які ведуть боротьбу з економічною злочинністю, працювати у взаємодії з іншими правоохоронними органами, міжнародними правоохоронними організаціями, що, у свою чергу, потребує відповідної координації, яка, на жаль, залишається з ряду причин не вирішеною проблемою. До них можна віднести: недосконалість теоретичної розробки проблеми координації; вимоги криміногенної ситуації від взаємодіючих суб'єктів нових підходів до тісної співпраці при розслідуванні і розкритті злочинів; неузгодженість дій слідчих та оперативних підрозділів правоохоронних органів, громіздкість організації взаємодії в правоохоронних органах і дублювання в роботі їх численних ланок управління.

З метою надання системності дослідження проблеми та визначення суті координації в управлінні правоохоронними органами звернемося до наукової літератури з проблем управління, в якій розглядається три моделі координації взаємодії, що утворюють систему:

кожен елемент як складова частина системи здійснює свою роботу незалежно один від одного (сумісно-індивідуальна діяльність);

загальне завдання виконується послідовно кожним елементом, частиною системи (сумісно-послідовна діяльність);

завдання виконується безпосередньо кожним елементом, частиною системи (сумісно-взаємодіюча діяльність) [49].

Під час дослідження цієї проблеми з позиції системного аналізу необхідно не тільки виділити системоутворюючий фактор і визначити елементи системи, а й вказати її специфічні якості, характер зв'язків, відносин і залежностей між ними, функціональне призначення, роль та ефективність впливу системи (кожної її частини) щодо середовища та його зворотного впливу на систему [33].

Інструментом координаційної діяльності доцільно визнати централізовану та ієрархічно побудовану організаційну структуру, що базується на принципах передачі та звуження владних функцій і права на координацію за елементами ієрархічної піраміди - скалярного ланцюга.

Цікавою є альтернативна модель, що називається моделлю горизонтальної координації. Її розробила М. Фоллет у межах трактування влади як феномена, що має функціональну і горизонтальну природу. У запропонованій нею моделі влада і право на координацію не є результатом делегування повноважень зверху. Кожний працівник в організації, незалежно від посади та роду діяльності, користується разом з іншими працівниками матеріальними й людськими ресурсами і, відповідно, повинен, навіть змушений, координувати свою діяльність з ними [195]. Координація в організації, з цього погляду, є результатом взаємного впливу на процес спільної діяльності всіх її учасників.

Г. Саймон, характеризуючи принцип координації засобами ієрархії як універсальний, зазначив, що із зростанням "поверхів" управлінської ієрархії збільшуються затрати на координацію діяльності і з'являється проблема координації осіб, які беруть участь у вертикальній координації [129, 50].

Питанням визначення характеру і форм координації в організації управління, їх правової основи приділяється велика увага у сучасній організаційній теорії. У комплексі досліджень організації управління координація, та взаємодії, як функція вивчалась російськими та українськими вченими: В.Б. Авер'яновим [113], В.Г. Афанасьєвим [208], В.Д. Бакуменко [338], Б.М. Лазаревим [62], Б.З. Мільнером [70], Т.О. Проценком [84], В.О. Шамраєм [337], В.Г. Шипуновим [107], які прийшли до висновку, що зазначена функція сприяє більш ефективному управлінню в цілому. Представник концепції ситуаційного підходу Дж. Томпсон, вивчаючи складні організації, розглядав координацію як засіб подолання невизначеності, джерелом якої для організації є динамічне зовнішнє середовище та технологія, що пов'язується з виробленням адекватних соціальних норм і стандартів поведінки. У його моделі, по-перше, визначається внутрішня і зовнішня координація діяльності; по-друге, встановлюються два суб'єкти - внутрішні підрозділи і буферна зона; по-третє, розрізняються такі поняття, як "засіб координації" та "методи координації" (координаційні технології) [129, 67].

Спеціалізація суб'єктів управління як спосіб підвищення ефективності управлінської діяльності закріплює за координацією статус особливої функції управління, як і за іншими файолівськими складовими. Для того, щоб їх розмежувати, автори пропонують ряд класифікацій. За однією з них, усі функції управління поділяються на основні, загальні та спеціальні. Поряд з іншими, до основних відносять і координацію.

Проте Ю.М. Козлов, який провів спеціальне адміністративно-правове дослідження координації в управлінні народним господарством, зробив висновок, що "не існує будь-яких особливих організаційних форм державного управління народним господарством" [55, 36]. У роботі іншого автора стверджується, що координація не може бути нетиповою для державного управління, оскільки державний орган "не може сумістити в межах своєї діяльності з управління, що базується на владних приписах і субординаціях, ще і функції координації. Для здійснення цих функцій він створює окремий спеціальний координуючий центр" [86]. Інша група вчених визначає координацію як "управління, що розглядається з позицій забезпечення узгодженості спільної діяльності об'єктів управління [61]. Існує думка і про те, що проблема координації - це проблема об'єднань, інтеграції дій, зусиль об'єктів управління, що переслідують загальну мету". Проте і в даному підході необхідна узгодженість будується на субординації управлінських відносин і пріоритетів дій, що з неї випливають. Так, Б.М. Лазарєв, відносячи координацію до функцій управління, вважає, що координація може здійснюватися, по-перше, у певних межах; по-друге, з урахуванням обов'язковості факторів координатора без підпорядкування йому; по-третє, на підставі договору координованих осіб [63, 160].

У деяких роботах координація протиставляється субординації, а функціям управління надається координаційний характер, що дозволяє узгоджувати функції компонентів системи по горизонталі [73].