4 Бичкова С. С., Бобрик В. І., Ізарова I. О. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник / За заг. ред. С. С. Бичкової. — 2-ге вид., перероб. і допов. — К.: Атіка, 2007. — С. 180—181.

Протягом усього часу розгляду справи позивач може зміни­ти підставу або предмет адміністративного позову (ст. 51 КАСУ) в межах спірних правовідносин та зазначеного матеріально-правового спору, а саме:

1. змінити фактичні чи юридичні підстави, якими обґрун­товуються позовні вимоги;
2. змінити предмет адміністративного позову, замінити одні позовні вимоги іншими;
3. змінити розмір позовних вимог, збільшити або зменши­ти позовні вимоги.

Крім зазначеного під час усього часу розгляду справи пози­вач може частково або повністю відмовитися від адміністратив­ного позову. Якщо позивач частково відмовляється від позов­них вимог, то суд постановляє ухвалу, якою закриває провад­ження у справі щодо частини позовних вимог (ч. 2 ст. 112 КАСУ), а щодо решти вимог — продовжує розгляд. У разі від­мови від адміністративного позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі (ч. 2 ст. 112 КАСУ).

Яскравим прикладом закриття справи провадженням у разі відмови позивача є ухвала Вищого адміністративного суду Ук­раїни від 16 червня 2006 р. як суду касаційної інстанції на ка­саційну скаргу Київської міської ради на рішення Шевчен­ківського районного суду м. Києва від 30 серпня 2005 р. та на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2005 р. у справі за заявою заступника Генерального прокурора України — про­курора м. Києва про визнання незаконними пунктів 8.2—8.13 додатку № 2 до рішення Київської міської ради «Про встанов­лення Правил благоустрою території, паркування транспорт­них засобів, тиші в громадських місцях, торгівлі на ринках у місті Києві» від 26 вересня 2002 р. № 47/207 щодо застосування примусового переміщення транспортних засобів, водії яких по­рушили правила зупинки і стоянки.

На обґрунтування заявлених вимог прокурор м. Києва по­силається на те, що затверджені Київською міською радою Пра­вила паркування транспортних засобів є незаконними в частині застосування примусового переміщення транспортних засобів.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що порядок зупинки і стоянки транспортних засобів встановлено Правилами дорожнього руху, а відповідальність за їх порушен­ня передбачена Кодексом України про адміністративні право­порушення. Відповідно до Закону України «Про власність» на той час жодний державний орган не міг втручатись у здійснен­ня власниками їх правомочностей.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями, Київська міська рада звернулася з касаційною скаргою, в якій зазначила, що вони прийняті з порушенням норм матеріального права.

Разом із тим, у процесі підготовки справи до розгляду від прокуратури м. Києва надійшла заява про відмову від ад­міністративного позову.

Розглянувши зазначену заяву, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 51, 112, 221, 223, 231 Кодексу ад­міністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України ухвалила:

1. Заяву прокурора про відмову від адміністративного позо­ву задовольнити.
2. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 серпня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2005 р. скасувати.

Провадження у справі за заявою прокурора м. Києва про визнання незаконними пунктів 8.2—8.13 додатку № 2 до рі­шення Київської міської ради від 26 вересня 2002 р. № 47/207 — закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Отакої! Не більш і не менш. Проте така чільна увага до на­веденої ухвали пояснюється тим, що вона є класичним зразком відмови захисту прав громадян без жодного порушення чинно­го законодавства, має велике навчальне і практичне значення.

Зрозуміло, що паркування транспортних засобів у містах можна розглядати як стихійне лихо — створюються перешкоди працівникам комунальних служб для обслуговування доріг, ву­лиць, комунікацій, пішоходам, перекриваються під´їзди для спеціальних служб (01, 02, 03, 04) тощо. Використання влас­ності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситу­ацію і природні якості землі (ст. 41 Конституції України). Вод­ночас ця сама стаття Конституції встановлює, що право при­ватної власності є непорушним. Ніхто не може бути проти­правно позбавлений права власності. Знову ж таки зрозуміло, що потрібне правове врегулювання питань паркування, однак ніяк не на місцевому, а на законодавчому рівні. Посилання Київради на ч. 2 ст. 5 КУпАП, що органи місцевого самовряду­вання можуть приймати рішення, відповідальність за порушен­ня яких передбачена статтями 152, 159, 182 КУпАП, м´яко ка­жучи не витримує критики. Отже, по-перше, сама ця норма (ч. 2 ст. 5 КУпАП) суперечить п. 22 ст. 92 Конституції України; по-друге, у статтях 152, 159, 182 КУпАП і натяку немає на пар-кування транспортних засобів, а до Правил благоустрою від­нести паркування транспортних засобів — це називається «притягнути за вуха» невластиві повноваження до своєї юрис­дикції. Отже, стовідсотково правильною була позиція прокуро­ра м. Києва і рішення Шевченківського районного суду м. Киє­ва, Київського апеляційного суду та Вищого адміністративного суду України. Ніхто з них не порушив закону, проте права та інтереси громадян залишилися незахищеними, незважаючи на те, що відмова від позову певним чином зачіпає охоронювані законом права третіх осіб — громадян. Точно так можна «від­працювати» будь-яке рішення органу владних повноважень: тарифи на комунальні послуги; правила торгівлі або здійснен­ня торговельної діяльності лише великими супермаркетами і тим самим створення штучних монополістів; тарифи за приби­рання прибудинкових територій; на вивезення сміття тощо. Отже, основний принцип Кодексу адміністративного судо­чинства України «Особа проти держави» не спрацьовує. Влада — вона будь-де Влада.

Крім цього, незаконне рішення органу владних повнова­жень після таких розглядів справ в адміністративному суді стає легітимним і може повністю застосовуватися. Адже позовні за­яви залишаються без руху і підлягають поверненню або зали­шаються без розгляду, якщо у провадженні цього або іншого адміністративного суду є адміністративна справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 5 ч. 3 ст. 108; п. 3 ч. 1 ст. 155 КАС України), а також суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той са­мий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили: постанова суду чи ухвала суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, про закриття прова­дження в такій справі у зв´язку з відмовою позивача від адмі­ністративного позову або примиренням сторін (п. 2 ч. 1 ст. 109 КАС України).

Види позовів. Всі позови різняться між собою залежно від змісту, від вимог, які в ньому містяться: скасування рішення органу владних повноважень; зобов´язання відповідача вчини­ти певні дії або утримання від їх вчинення; встановлення наяв­ності чи відсутності компетенції тощо. В цивільно-процесуаль­ній літературі в основу класифікації позовів покладено спосіб процесуального захисту1. Гадаємо, що такий спосіб класифіка­ції можна застосовувати й в адміністративному судочинстві. Отже, за способом процесуального захисту адміністративні по­зови поділяються на:

1)  зобов´язуючі позови, які спрямовані на примусове здійс- 
нення вимог позивача. У них позивач вимагає від суду 
зобов´язати відповідача:

а)  прийняти рішення або вчинити певні дії;

б) утриматися від вчинення певних дій;

в) виконати зупинену чи невчинену дію;

г)  сплатити кошти на відшкодування шкоди, завданої неза- 
конним рішенням, дією або бездіяльністю відповідача.

ґ) усунути обмеження у реалізації прав, свобод та інтересів суб´єктів.

Підстава зобов´язуючого позову складається з юридичних фактів, з якими пов´язане виникнення публічно-правових відно­син і фактів, з якими пов´язане виникнення права на вимогу.

Предметом зобов´язуючого позову є матеріально-правова вимога, спрямована на поновлення порушеного права чи інте­ресів позивача.

Змістом зобов´язуючого позову є вимога позивача до суду про примус відповідача до виконання визначених у позові дій;

2)  установчі позови, спрямовані на підтвердження судом на- 
явності чи відсутності легітимності нормативних актів чи пов- 
новажень осіб, які беруть участь у справі. У них позивач вима- 
гає від суду:

а)  скасування або визнання нечинним рішення відповідача 
повністю чи окремих його положень;

б)  визнання законності (крім конституційності) постанов 
Верховної Ради України, указів та розпоряджень Президента 
України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів Украї- 
ни, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

в)  визнання законності та відповідності правовим актам ви- 
щої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, 
інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів 
Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністра- 
цій, органів місцевого самоврядування, інших суб´єктів влад­них повноважень;

г) встановлення наявності чи відсутності компетенції (пов­новажень) суб´єкта владних повноважень;

ґ) встановлення легітимності результатів виборів чи всеук­раїнського референдуму Центральною виборчою комісією Ук­раїни.

Підстава установчого позову складається з юридичних фак­тів, з якими пов´язане виникнення публічно-правових відно­син та доказових фактів, на основі яких можна зробити висно­вок про наявність чи відсутність порушеного права.

Предметом установчого позову є матеріально-правова ви­мога, спрямована на недопущення порушення права та інтере­сів учасників адміністративного судочинства (позивача).

Змістом установчого позову є вимога позивача до суду про визнання наявності чи відсутності легітимності нормативних актів, а також суб´єкта владних повноважень;

3) застосовчі позови, спрямовані на примусове забезпечен­ня виконання вимог законодавства за зверненням до суду суб´єкта владних повноважень. У них позивач вимагає від суду:

а)  скасування реєстрації кандидата на пост Президента Ук- 
раїни;

б)  дострокове припинення повноважень народного депута- 
та України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності;

в)  заборону чи інші обмеження щодо реалізації права на 
мирні зібрання;

г)  анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії 
(об´єднання громадян);

ґ) заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії (об´єднання громадян).

Підстава застосування позову складається з юридичних фактів, з якими пов´язане порушення вимог законодавства та правоприпиняючих фактів.

Предметом застосовчого позову є матеріально-правова ви­мога суб´єкта владних повноважень, спрямована на припинен­ня порушеного права та зміни правовідносин.

Змістом застосовчого позову є вимога позивача до суду щодо припинення та зміни правовідносин.