Спроба нормативної регламентації окремих організаційних відносин, що складаються у процесі розгляду і вирішення скарг, не може бути визнана доцільною і обґрунтованою. Як зазначають В.М. Горшенєв і П.Е. Недбайло, "організаційна діяльність державних органів і організаційні відносини можуть регулюватися і регулюються не тільки правовими, але і іншими соціальними нормами, у т.ч. організаційними, які на відміну від правових не встановлюються державою, а формуються у процесі організаційної діяльності" [199, c. 33]. Подібну думку висловлює і В.Б. Авер'янов: "...правова форма не в змозі вичерпно відобразити всю багатогранність властивостей та особливостей управлінської діяльності, всі її прояви, хоча закріплює найбільш загальні і істотні із них" [200, c. 97]. Крім того, нормативне регулювання окремих відносин організаційного характеру не тільки не здатне оптимізувати процедуру розгляду і вирішення скарг, але і сприятиме ускладненню її застосування. У зв'язку із цим, можна визнати справедливим зауваження, висловлене у літературі, що одними із причин, чому нерідко окремі положення тих чи інших правових актів не застосовуються досить ефективно, є "недостатньо продуманий порядок застосування закону, надмірно ускладнена юридична процедура, або вона взагалі не встановлена" [201, c. 3].

Виходячи із викладеного, актуального значення набуває також вирішення питання про ступінь, міру нормативної регламентації порядку розгляду і вирішення скарг.

З приводу даної проблеми у літературі висловлюються діаметрально протилежні точки зору. Так, С.А. Голунський стверджує, що "якщо для судів дотримання процесуальних правил є незмінною умовою їх діяльності, то для адміністративних органів будь-які процедурні правила не мають настільки суттєвого значення, оскільки їх повсякденна діяльність вимагає оперативного керівництва, яке конкретизується в залежності від обставин" [202, c. 17-18]. Таку ж позицію поділяє і С.Н. Абрамов, відмічаючи, що "процесуальна форма - одна із найбільш суттєвих ознак, що відрізняє суд і судову діяльність, від інших органів держави та їх діяльності" [203, c. 5].

Основний висновок, який можна зробити із наведених висловлювань, це те, що детальна регламентація адміністративно-процесуальної діяльності органів виконавчої влади є не доцільною, оскільки у практичній діяльності вказаних суб'єктів виникає безліч ситуацій, які не можливо передбачити, а отже і охопити нормативним регулюванням.

Протилежні погляди висловлюють І. Картузова і А. Осадчий. Досліджуючи проблему застосування адміністративного позову у адміністративному процесі вказані автори роблять висновок, що "визнання існування адміністративного позову, врахування цього у подальших законодавчих актах (перш за все у майбутньому Адміністративно-процесуальному кодексі України та Адміністративно-процедурному кодексі України) потребує подальшого наукового обґрунтування можливості застосування таких новацій, як можливість участі на боці органу посадової особи, що прийняла акт, на який подано позов, як третьої особи; надання сторонам усіх позовних засобів захисту права (відмова від позову, зміна його підстави чи предмета, зустрічний позов та ін.); можливість укладення мирових угод, які вже відомі судовій практиці. Усе це значно удосконалить практику судових та інших органів по розв'язанню адміністративних спорів, що створить реальні гарантії захисту прав сторін адміністративних правовідносин, забезпеченню законності у державному управлінні" [204, c. 83]. У наведеній тезі чітко спостерігається намагання авторів спроектувати елементи судової процесуальної форми на адміністративний порядок вирішення спорів.

На наш погляд, розглянуті позиції відображають невиправдано крайні підходи до правової регламентації діяльності органів виконавчої влади. Недостатня регламентація адміністративно-процесуальної діяльності органів виконавчої влади, зокрема діяльності пов'язаної із розглядом і вирішення скарг, сприятиме проявам суб'єктивізму при розгляді адміністративних справ, неоднозначному застосуванню норм матеріального права, що в кінцевому випадку відобразиться на стані законності у сфері виконавчої влади. Однак, не можна визнати і обґрунтованою ідею максимального наближення рівня регламентації адміністративного порядку вирішення спорів до рівня судової процесуальної форми. По-перше, як було відмічено, органи виконавчої влади і судові органи відрізняються за своїм функціональним призначенням, а отже і спрямованість нормативної регламентації їх діяльності є різною. Якщо головною ідеєю у правовій регламентації діяльності судів є створення умов, що забезпечували б об'єктивне, незалежне здійснення правосуддя, то органи виконавчої влади підпорядковані ідеї оперативної реалізації функцій державного управління. По-друге, ідея формування у органах виконавчої влади квазісудової процедури розгляду адміністративної скарги, не виправдовує себе і з огляду на створення (де-юре) адміністративних судів в Україні. І, по-третє, необґрунтована і не виважена трансформація окремих, суто цивільно-процесуальних інститутів, у процедуру адміністративного оскарження, сприятиме усуненню окремих її переваг порівняно із судовою формою, наприклад, такої як оперативність вирішення спорів. Відомий цивіліст Д.М. Чечот описуючи особливості цивільно-процесуальної форми відмічає, що її позитивні риси проявляються у тому, що вона є "системою найбільш регламентованих процесуальних гарантій, що надаються усім особам, які є учасниками процесу (від моменту порушення справи і до виконання судового рішення). Будучи направленою... на здійснення правосуддя, така система забезпечує і достовірне встановлення всіх обставин справи і правильне застосування відповідного закону". Однак, вона "є досить громіздкою, дорогою і далеко не у всіх випадках оперативною" [205, c. 178].

Тому при "наповненні" процедури адміністративного оскарження окремими процесуальними інститутами необхідно враховувати функціональне призначення органів виконавчої влади, а також враховувати ті існуючі переваги адміністративного порядку вирішення спорів, які є порівняно із судовою формою вирішення спорів.