Відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки[227]. Правова відповідальність є одним із головних інститутів права в цілому і окремих його галузей.

Значення цивільно-правової відповідальності розкривається через її функції: регулятивну, охоронну, превентивну, компенсаційну, стимулюючу тощо. Юридичною підставою для відповідальності є закон, фактичною – склад правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:

– протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) особи;

– шкідливий результат такої поведінки, наявність шкоди;

– причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою;

– вина особи, яка заподіяла шкоду.

При цьому «перші три умови є об’єктивними, а четверга (вина) є суб’єктивною підставою цивільно-правової відповідальності»[228]. Протиправною поведінкою визнається така поведінка, яка порушує приписи правової норми, незалежна від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність своєї поведінки. Шкода – це будь-які негативні наслідки правопорушення. Негативний результат цивільного правопорушення деякі автори розглядають в трьох взаємопов’язаних аспектах – як соціальну, юридичну та фактичну шкоду, що залежить від конкретно порушеного об’єкта. Шкода може бути договірною та недоговірною, майновою та немайновою, завданою особі або майну.

Цивільно-правове покарання характеризується такими ознаками:

– відбувається на користь потерпілого;

– може переходити на інших осіб (правонаступників заподіювача шкоди);

– у разі коли правопорушниками є кілька осіб, вони притягуються до відповідальності як одна особа;

– можуть притягуватися до відповідальності особи, які безпосередньої участі в правопорушенні не брали (батьки, опікуни та ін.)[229].

Цивільно-правова відповідальність – є санкція за правопорушення, що тягне для правопорушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб’єктивних цивільних прав або покладення нових чи додаткових цивільно-правових обов’язків. Цивільно-правова відповідальність як різновид санкції, зазначає В.В. Луць, це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов’язку новим додатковим [230].

У цивільному законодавстві розрізняються види відповідальності за різними критеріями. За підставами виникнення прав та обов’язків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну та позадоговірну. Договірна відповідальність – відповідальність за порушення існуючого між сторонами договірного зобов’язання, що становить додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов’язок.[231]

Зобов’язання із відшкодування позадоговірної шкоди відрізняють, зокрема: 1) дія їх поширюється як на майнові, так і на немайнові правовідносини; 2) вони виникають внаслідок порушення абсолютних прав, як майнових, так і немайнових; 3) такі зобов’язання мають позадоговірний характер; 4) шкода відшкодовується у повному обсязі.

Реалізація санкції забезпечена можливістю застосування заходів державного примусу. Цивільно-правова відповідальність може виникати не тільки у межах відповідного цивільно-правового зобов’язання, а й з інших правових підстав, зокрема завдання шкоди, безпідставного набуття та збереження майна.

Слід зазначити, що цивільне право передбачає загальні та спеціальні форми відповідальності (статті 366, 371, 610, 1166, 1170, 1173, 1176, 1190 тощо ЦК, ст. 190 ЖК УРСР). Залежно від розподілу обов’язків дольова, солідарна відповідальність у житловому праві мають свої особливості, оскільки наймач вступає у договірні відносини, представляючи інтереси своєї сім’ї, а до членів сім’ї, що проживають в одній квартирі, не завжди можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності. В цій частині повинні діяти норми житлового законодавства. Загальні форми відповідальності – обов’язок відшкодування збитків, що завдані неправомірними діями (ст. 61 і ЦК). Спеціальні – втрата завдатку (статті 570, 571 ЦК), знесення будинку, будівель і споруд за рішенням суду (статті 351, 417 ЦК).

Житлове законодавство передбачає майнову відповідальність за переобладнання і перепланування жилого будинку і жилого приміщення (ст. 100 ЖК УРСР), а також цивільно-правову відповідальність за невиконання нанмодавцем обов’язків щодо забезпечення; схоронності житлового фонду та ремонту жилого приміщення у випадках, спричинених невідкладною необхідністю (ст. 176 ЖК УРСР).

Переобладнання і перепланування жшгого будинку та жилого приміщення провадяться з метою підвищення їх благоустрою, перетворення комунальних квартир на окремі квартири для сім’ї. Переобладнання і перепланування жилого приміщення допускаються за згодою наймача, членів сім’ї, які проживають разом із ним, і наймодавця з дозволу виконавчого органу місцевої ради.

У разі відмови наймодавця, наймача або членів його сім’ї у згоді на переобладнання чи перепланування жилого приміщення спір може бути вирішено в судовому порядку.

Наймач, який самовільно переобладнав чи перепланував жиле приміщення, зобов’язаний за свій рахунок привести приміщення у попередній стан.

Уст. 190ЖК УРСР передбачений обов’язок відшкодування шкоди, заподіяної жилим будинкам, жилим приміщенням, інженерному обладнанню, об’єктам благоустрою і зеленим насадженням на прилеглих до будинків ділянках. при відшкодуванні збитків, яких завдано житловому фонду, слід виходити із загальних норм цивільного законодавства, згідно з якими шкода, заподіяна особі чи майну особи, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла цю шкоду, у повному обсязі. Статті 1166, 1170, 1173-1176 Цивільного кодексу України передбачають випадки відшкодування шкоди, завданої органом держввної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевою самоврядування, органом дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

Службові особи й інші працівники, з вини яких підприємства, установи, організації зазнали витрат, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, несуть матеріальну відповідальність за правилами, передбаченими гл. 9 КЗпП.

Статті 23, 1167 Цивільного кодексу України передбачають також можливість відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням прав особи. Моральна шкода полягає: у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування.

Нині у цивільному законодавстві та юридичній літературі стверджується, що як фізична, так і юридична особа, мають право на відшкодування моральної шкоди[232], Проте в житловому праві тільки фізична особа як носій особистого немайнового блага може претендувати на відшкодування моральної шкоди. Тому моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Відповідно до ст. 1192 Цивільного кодексу України суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того самого роду і такої самої якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Цивільно-правова відповідальність за порушення цивільного законодавства полягає в тому, що завдана шкода має бути відшкодована за загальними правилами цивільного законодавства, тобто відшкодування шкоди може полягати у виправленні, ремонті пошкодженого майна або в повному відшкодуванні збитків.

При відшкодуванні збитків, яких завдано житловому фонду, що передбачено ст. 190 ЖК, слід виходити із загальних норм цивільного законодавства, згідно з якими шкода, заподіяна особі чи майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла цю шкоду, у повному обсязі. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини[233].

Визнання правочинів щодо житла недійсними. Значна криміногенність на ринку житла спричинює необхідність зупинитися і на питанні визнання правовиків із житлом недійсними, що є актуальним не тільки для України.

Так, у Російській Федерації, і зокрема в Москві, особлива увага приділяється недопущенню злочинних посягань на житло громадян. Так, у розпорядження мера Москви «Про додаткові заходи по захисту громадян від протиправних дій злочинних угруповань при приватизації і відчуженні жилих приміщень» від 26 травня 1994 р. констатується, що за останній час виявлені випадки здійснення угод щодо продажу, дарування, обміну житла під впливом обману, насилля, погроз із боку злочинних елементів, є факти фізичного знищення таких громадян. Тому пропонується проводити реєстрацію угод щодо відчуження житла громадян тільки після їх виписки з відчужуваної площі до іншого місця проживання, призупиняти виписку таких громадян без надання ними відповідного дозволу на прописку на новому місці проживання[234]. Захист житлових прав громадян має здійснюватися нормами не тільки цивільного, а й кримінального права.

Підставами визнання правочинів недійсними є: 1) порушення порядку вселення; 2) порушення вимог закону.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 Цивільного кодексу України. Так, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсні правочини не тягнуть за собою правових наслідків, не містить якостей юридичного факту, здатното породити ті цивільно-правові наслідки, настання яких бажають сторони. Сучасне цивільне законодавство закріпило поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані правочини.