У загальному розумінні предметом є те, на що спрямовується діяльність людей. Переносячи це твердження на систему права, можна дійти висновку, що предметом будь-якої галузі права є певне коло одно­рідних суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню. Відповідно предметом аграрного права виступають суспільні аграрні відносини (членські, земельні, майнові, трудові, організаційно-управ­лінські та соціального розвитку села). Всі вони об´єднуються за родовою ознакою — належністю до аграрної сфери економіки нашої держави.

Існує усталена думіса, що первісними у аграрних відносинах є зе­мельні відносини, основою яких виступає специфіка земельних діля­нок, що утворюється сукупністю природних, економічних, політико- правових, соціально-культурних та юридичних ознак[7]. Так, тільки у сільськогосподарському виробництві земля є не лише просторовим ба­зисом формування і функціонування продуктивних сил, а й засобом виробництва, причому вис тупає водночас як знаряддя праці та як пред­мет праці. Знаряддям праці є те, за допомогою чого людина здійснює певний виробничий процес, а предметом праці — те, на що спрямо­вується трудова діяльність. Наприклад, вирощування рослинницької продукції здійснюється за допомогою землі, що робить її знаряддям праці, а трудова активність спрямовується безпосередньо на обробіток землі як предмет праці.

Земля є незношуваним і самовідтворювальним засобом виробниц­тва у сільському господарстві. При цьому для потреб сільськогосподар­ської діяльності найважливішого значення набуває саме поверхневий родючий шар земельних ділянок — ґрунт, який складається з гумусу, що є вмістилищем поживних речовин, які й забезпечують розвиток культурних рослин. Ґрунтоутворення є об´єктивним природним проце­сом, який не залежить від волевиявлення людей. Необхідно відзначити складність і тривалість процесу накопичення гумусу. Для створення одного сантиметру ґрунту природі потребується сто років. Нескладний підрахунок дає змогу встановити, що метровий ґрунтовий шар, харак­терний для вітчизняних чорноземів, утворився протягом 10 тис. років. Жодна з відомих світових цивілізацій не нараховує такого строку існу­вання. Не маючи впливу на формування природної родючості ґрунтів людина може лише підвищувати або знижувати вміст поживних речо­вин у ґрунті за рахунок штучних факторів її діяльності. Поряд із цим природа самостійно, хоча й за тривалий період, відновлює шкоду, зав­дану негативним антропогенним впливом якості землі. Це забезпечує самовідтворюваність і незношуваність земельних ресурсів сільськогос­подарського призначення як основного і незамінного фактора і засобу виробництва у сільському господарстві.

У інших галузях виробничо-господарської діяльності земля забез­печує лише потребу просторового базису формування і функціонуван­ня продуктивних сил.

Таким чином, аграрні земельні відносини виникають, здійсню­ються та припиняються щодо земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення, які використовуються для виробництва продукції сільського господарства. Цим вони відрізняються від ін­ших видів земельних відносин, об´єктом яких виступають землі про­мисловості, будівництва, транспорту та ін., що повністю належать до предмета галузі земельного права.

Крім земель сільськогосподарського призначення, для успішного ведення сільськогосподарського виробництва необхідно мати достат­ню кількість іншого майна сільськогосподарського призначення, яке виступає системоутворюючим чинником аграрних майнових відносин. Вони забезпечують створення майнової основи господарювання, фор­муючи ознаку майнової відокремленості сільськогосподарських під- приємств-товаровиробників. Відокремлене майно об´єднується у май­новий комплекс, призначений для забезпечення сільськогосподарської діяльності. Склад і структура майнового комплексу визначаються тех­нологічними зв´язками, а ті, у свою чергу, — специфікою тієї галузі сіль­ськогосподарської діяльності, на виробництві продукції якої збира­ється спеціалізуватися відповідне сільськогосподарське підприємство. Загалом ефективне господарювання можливе лише у разі накопичення достатнього масиву основних і оборотних засобів, оптимально поєдна­них у складі майнового комплексу відповідного сільськогосподарсько­го підприємства.

Слід зазначити, що переважна більшість засобів виробництва в сільському господарстві також мають вузьке призначення: створення якісної сільськогосподарської продукції. Тому їх не можна використа­ти з іншою метою. Якщо в результаті перепрофілювання інших галузей матеріального виробництва використовують одні й ті самі засоби ви­робництва (наприклад, при конверсії галузей колишнього військово- промислового комплексу, зміні профілю заводу, фабрики тощо), то змі­на цільового призначення для більшості основних і оборотних засобів сфери сільськогосподарського виробництва неможлива. Це стосується насамперед виробничих будівель, споруд, спеціальної сільськогоспо-

4-473 дарської техніки та знарядь для передпосівної обробки ґрунту, посіву, садіння, догляду за врожаєм, заготівлі кормів, збирання і первісної об­робки зернових тощо. Реальним підтвердженням зазначеного є те, що жодне з приміщень колишнього тваринницького комплексу сільгосп­підприємств, які порожніють після розвалу галузі тваринництва, не ви­користовують за іншим призначенням. Отже, аграрні майнові відно­сини опосередковують процес виробництва сільськогосподарської продукції, створюючи його матеріальну основу.

Створивши відповідну майнову базу кожен сільськогосподарський товаровиробник повинен її «оживити» за допомогою залучення трудо­вих ресурсів. Тому аграрні трудові відносини виступають наступною складовою предмета агарного права. Відмітною особливістю є те, що трудове законодавство радянських часів не розповсюджувало свою чин­ність на трудові відносини у колгоспах, які врегульовувалися за допо­могою локальних актів аграрного законодавства, зокрема Правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Законом УРСР «Про внесення змін і доповнень до Кодексу зако­нів про працю Української PCP при переході республіки до ринкової економіки» від 20 березня 1991 р. було внесено кардинальні зміни у процес регулювання трудових відносин. Так, ч. 1 ст. З Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 р. у редакції, внесеній зазначе­ним Законом, розповсюдила єдині загальні правила регулювання тру­дових відносин усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Загалом це виглядає як уніфікація правового регулювання всіх видів трудових від­носин незалежно від їх галузевої належності. Виникає видимість нібито відсутності галузевих особливостей предмета аграрного права у части­ні регулювання трудових відносин у сільському господарстві.

Проте вже ч. 2 ст. З цього Кодексу встановлює, що особливості пра­ці членів кооперативів та їх об´єднань, колективних сільськогосподар­ських підприємств, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статута­ми. При цьому повинні визначатися гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів повинні надаватись у порядку, пе­редбаченому законодавством про працю. Подібний відступ від загаль­них правил закладено у трудове законодавство не випадково. Кодекс законів про працю України, як загальне, не може охопити своїм впли­вом конкретні особливості трудових відносин у різних галузях еконо­міки України, що дає змогу виділяти специфіку умов праці у окремих різновидах трудових відносин, зокрема у аграрному секторі.

Особливість аграрних трудових відносин полягає у специфічному поєднанні трудових ресурсів із засобами праці. Насамперед, це соціаль­ні умови виховання майбутніх працівників сільського господарства, коли переважна їх більшість зростає в умовах сільського побуту, а з раннього дитинства вони пов´язані з різними видами сільськогосподар­ської праці. Переважним соціально-виховним фактором тут виступає поведінка батьків, сусідів та сільської громади в цілому, близькість до біологічних процесів відтворення культурних рослин та тварин. З ран­нього дитинства закладаються трудові навички поводження з об´єктами рослинного і тваринного світу. На превеликий жаль, міські мешканці, як засвідчує практика сільськогосподарського виробництва, переваж­но так і не стають ефективними сільськими товаровиробниками попри їхнє прагнення до цього виду господарської діяльності. Приклади прак­тики є важливим підґрунтям формування висновку про соціальну спро­можність саме сільських вихідців до ефективного вкладення праці у сільському господарстві, а отже, формування особливостей аграрних трудових відносин. Якщо працівника у інших сферах економіки можли­во навчити трудовим навикам незалежно від його соціального похо­дження, то у сільському господарстві залишаються найефективнішими працівниками саме вихідці з села, побут яких з раннього дитинства і формує їхню трудову аграрну правосуб´єктність.

Крім наведених загальних особливостей аграрних трудових відно­син, потребує особливого режиму правового регулювання праця під­літків та жінок у сільському господарстві. Якщо загальна мінімаль­на межа працездатності встановлена у віці 15-ти років, то спеціальним аграрним законодавством для фермерського господарства визначено найменший працездатний вік у 14 років. Так само накладає свої особ­ливості фізіологія жінок щодо обслуговування тварин у окремі періоди, що вимагає специфічної організації праці та її охорони, на відміну від інших галузей економіки України. Особливої регламентації потребує також праця механізаторів у «пікові» періоди збирання врожаю, коли відповідні працівники в силу об´єктивних умов збирання врожаю зму­шені працювати світловий день, на відміну від нормованого трудово­го дня інших галузей економіки України. Такий порядок організації і оплати праці потребує специфічного правового регулювання, яке здій­снюється за рахунок локальних правових актів сільськогосподарських підприємств у межах загального законодавства про працю. Подібні за­гальні особливості аграрних трудових відносин цілком логічно потре­бують специфічного режиму правового регулювання, у основу якого покладаються вищенаведені фактори їхнього формування. Таким чи­ном, аграрні трудові відносини мають сво´ім об´єктом сільськогос- поварську працю, спрямовану на виробництво продукції сільського господарства.

Ще одним видом аграрних відносин у складі предмета аграрного права виступають аграрні організаційно-управлінські відносини. На­копичивши достатню кількість земель сільськогосподарського призна­чення, специфічного майна та кваліфікованих працівників власник сільськогосподарського підприємства стикається з проблемою ефектив­ного поєднання цих виробничих ресурсів, що забезпечується реаліза­цією аграрних управлінських відносин. Навіть у найпримітивнішій формі здійснення сільськогосподарської діяльності первісно поєдну­ється обов´язковість наявності земельної ділянки сільськогосподарсь­кого призначення, іншого майна сільськогосподарського призначення, необхідного і достатнього для ведення сільськогосподарського вироб­ництва, можливість залучення трудових ресурсів (як найманих, так і власних) для «оживлення» наявної майнової бази, а також управлін­ських відносин, покликаних забезпечити поєднання майнової і трудової складової продуктивних сил сільськогосподарського товаровиробника. Аграрні організаційно-управлінські відносини забезпечують       опти-