Наведемо такий приклад із судово-господарської практики. У листопаді 2005 р. товариство з обмеженою відповідальністю "Телекомунікаційна компанія" "В" звернулося до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю - фірми "А" про стягнення 4123094,40 грн штрафу за прострочення виконання зобов'язання, а також судових витрат. Позовні вимоги ґрунтувалися на тому, що відповідач належним чином не виконав умов договору підряду від 01.10.2004 р. № 58 і додаткової угоди від 30.11.2004 р. № 1 до цього договору щодо своєчасного виконання на об'єктах позивача комплексу робіт із пристосування технічних майданчиків для розміщення базових станцій СБМА, монтажу антен і фідерних пристроїв, підписання і передачі позивачеві актів робочої комісії щодо приймання в експлуатацію завершених будівництвом об'єктів. Рішенням Господарського суду Харківської області від 3 лютого 2006 р., залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 5 квітня 2005 р., і постановою Вищого господарського суду України від 5 вересня 2006 р., позов був задоволений повністю. Задовольняючи позовні вимоги про стягнення неустойки (в розмірі 2% від вартості робіт по об'єкту за кожен день прострочення) на суму 4123094,40 грн, що складає 360 відсотків загальної вартості робіт за договором, господарські суди не врахували положення ч. 3 ст. 509 ЦК, згідно з яким загальними основами цивільного законодавства і, разом з тим, основами, на яких мають базуватися зобов'язання між сторонами, є добросовісність, розумність і справедливість. Таким чином, суди не взяли до уваги приписи ч. 3 ст. 551 ЦК, згідно з якими розмір неустойки може бути зменшено за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків і за наявності інших обставин, що мають значення. На це звернула увагу колегія суддів Верховного Суду України в постанові від 19 жовтня 2006 р., якою всі судові рішення у цій справі були скасовані, справа направлена на новий розгляд до господарського суду першої інстанції^[73].

1. Порука. До зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язань належить і порука. Відповідно до ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Отже, до виконання основного зобов'язання, що виникло між кредитором і боржником, залучається третя особа - поручитель. Ним може бути як одна особа, так і кілька осіб - фізичних або юридичних, держава, інші суб'єкти цивільного права (ст. 2 ЦК). Порукою може забезпечуватись виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Сутність відносин за договором поруки полягає в тому, що в разі порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого порукою, поручитель зобов'язується виконати обов'язок боржника і понести цивільно-правову відповідальність за це порушення. При цьому, однак, боржник не вибуває з числа суб'єктів основного зобов'язання і не звільняється від відповідальності за допущене ним правопорушення. В цьому разі боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткової (суб- сидіарної) відповідальності поручителя. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором теж солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Новий ЦК визначає порядок дій поручителя в разі пред'явлення до нього кредитором вимоги і виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою. Відповідно до ст. 555 ЦК у разі одержання вимоги кредитора поручитель має повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Поручитель може висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, тобто поручитель у цьому разі стає на місце кредитора. Тому після виконання поручителем основного зобов'язання кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника (частини 1 і 2 ст. 556 ЦК).

Цей випадок заміни кредитора в зобов'язанні може розглядатись як суброгація, оскільки в цьому разі: 1) зобов'язання за боржника виконує інша особа (поручитель), до якої переходять права кредитора; 2) права кредитора переходять до поручителя в силу закону, а не на підставі регресу чи цесії; 3) до поручителя (нового кредитора) переходять права первісного кредитора в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу цих прав;

1. зобов'язання між первісним кредитором і боржником припиняється належним виконанням^[74].

Так само як і поручитель у разі пред'явлення до нього вимоги кредитора повинен сповістити про це боржника, боржник у разі виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя. Тому поручитель, який виконав зобов'язання у зв'язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов'язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред'явити зворотну вимогу до боржника (ст. 557 ЦК).

Договір поруки як засіб забезпечення виконання зобов'язання зв'язує поручителя і кредитора. Але поза цим зв'язком залишаються відносини між боржником і поручителем, який поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку для надання поручителем послуг. Підставою для боржника може бути укладений між ними договір, в якому встановлено умову про оплату послуг поручителя. Правомірність такої умови в договорі підтверджується положенням ст. 558 ЦК про те, що поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Якщо в договорі між боржником і поручителем передбачено право поручителя на оплату послуг, які надаються ним боржникові, але розмір оплати не визначений, то відповідно до ч. 4 ст. 632 ЦК ціна може бути визначена виходячи із звичайних цін, які склалися на аналогічні послуги на момент укладення договору.

1. Гарантія. В ЦК УРСР гарантії була присвячена ст. 196, хоч поняття гарантії як способу забезпечення зобов'язань у ній не розкривалося. Крім того, на практиці гарантія не мала широкого застосування. Так, під гарантією (гарантійний лист) вищестоящого органу господарюючий суб'єкт міг одержати кредит у банку.

Відповідно до ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Поняття гарантії дається івч. 1 ст. 200 ГК. Гарантія розглядається тут як специфічний засіб забезпечен- ня виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі певної грошової суми, зазначеної у письмовому підтверджені, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

Учасниками відносин, пов'язаних з гарантією, є: гарант, кредитор (бенефіціар) і боржник (принципал). Надання гарантій є одним із видів фінансових послуг і здійснюється відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р.^[75]. Гарантами можуть виступати виключно банки, страхові компанії або інші фінансові установи (кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, інвестиційні фонди і компанії тощо), виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Гарантія набирає чинності з дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, і діє протягом строку, на який вона видана. І хоч гарантія забезпечує належне виконання принципалом його зобов'язання перед бенефіціаром (основного зобов'язання), вона є самостійним і незалежним від основного зобов'язання, на забезпечення виконання якого видано гарантію, в тому числі у випадках, коли в ній є посилання на цю обставину. Саме це зумовлює притаманні гарантії такі ознаки, як безвідкличність, непередаваність прав за гарантією іншій особі, особливі підстави припи- нення^[76].

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант повинен сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Одержавши вимоги бенефіціара, гарант повинен без зволікань (негайно) повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом із доданими до неї документами. Гарант має розглянути цю вимогу в установлений у гарантії строк, а в разі його відсутності - в розумний строк і виявити розумну дбайливість, щоб установити, чи відповідає ця вимога та додані до неї документи умовам гарантії.

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити бенефіціара про відмову від задоволення його вимоги. Якщо гарантові після пред'явлення до нього вимоги кредитора стало відомо про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Одержана гарантом після такого повідомлення повторна вимога кредитора підлягає задоволенню гарантом (ст. 565 ЦК).

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. Однак це не виключає можливості притягнення гаранта до відповідальності за порушення ним свого обов'язку перед бенефіціаром щодо сплати гарантованої суми боргу. Зокрема, гарант відповідатиме за це правопорушення у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, якщо вона передбачена договором гарантії, річних від простроченої суми тощо.

З виконанням гарантом свого зобов'язання перед бенефіці- аром шляхом сплати суми, на яку видано гарантію, гарантійне зобов'язання припиняється. В цьому разі гарант одержує право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Крім того, гарант має право і на оплату послуг, наданих ним боржникові відповідно до укладеного між ними договору (ст. 567 ЦК). У задоволенні зворотної (регресної) вимоги гаранта до боржника може бути відмовлено, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником (ч. 2 ст. 509 ЦК).

1. Завдаток. Відповідно до ч. 1 ст. 570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

Завдатку як способу забезпечення виконання зобов'язань характерні такі ознаки: 1) він підтверджує факт укладення договору та існування зобов'язання, що виникло з договору; 2) видається в рахунок платежів, належних стороні за договором; 3) забезпечує виконання договору.