Зокрема, А.А.Родіонов підкреслює, що "абсолютно безпідставно застосовується термін "форма захисту права" як визначена законом діяльність компетентних органів, оскільки таке визначення підпадає під поняття "порядок захисту"[198][124]. Відносно категорії "форма", автор зазначає, що існують певні закономірності, встановлені філософією, згідно яким, якщо є форма, то повинен бути зміст, поняття "форма захисту" не передбачає можливості встановити у даному випадку зміст такої форми. Тому, на його думку, при характеристиці правових явищ не слід відкидати філософські концепції, що мають узагальнюючий характер.

З такою позицією не можна беззастережно погодитись, зважаючи на те, що вона не враховує передбачені цивільним законодавством форми та способи захисту цивільних прав та інтересів. Так, захист може відбуватися із зверненням до уповноважених державою органів по захисту порушених прав і без такого звернення, тобто у юрисдикційній та неюрисдикційній формі. У той же час у межах юрисдикційної форми виділяють декілька способів захисту. ЦК України встановлює: 1) судовий порядок захисту (ст.16 ЦК України); 2) спеціальний порядок захисту: а) адміністративний порядок захисту (ст.17 ЦК України); б) захист цивільних прав нотаріусом (ст.18) ЦК України. Таким чином, юрисдикційною формою захисту слід вважати звернення до уповноважених державою органів за захистом цивільних прав. До неюрисдикційної форми захисту відноситься самозахист цивільних прав (ст.19 ЦК України).

Отже, з врахуванням викладених позицій, можна встановити наступне співвідношення понять: форма захисту, порядок захисту та спосіб захисту. Форма захисту передбачає відновлення порушеного права через вжиття особою, право якої порушене, активних дій до особи-порушника шляхом звернення за захистом до відповідних державних органів (юрисдикційна форма) або самостійно (позаюрисдикційна форма). Відповідно всі форми захисту можна поділити на судову та позасудову. За чинним законодавством захист прав споживачів може здійснюватися як в судовій, так і в позасудовій формах. Порядок захисту залежить від обраного виду органів захисту, відтак він проявляється у процедурі та умовах звернення до цих органів для застосування способів захисту, передбачених цивільним, адміністративним, кримінальним та іншими галузями права. Так, відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, яке вона може реалізувати шляхом звернення до суду. Порядок такого звернення визначається Цивільним процесуальним кодексом України, яким передбачається наказне, позовне та окреме провадження. Виходячи з правової природи спорів за позовом споживачів про захист порушених майнових прав, можна дійти висновку, що споживач повинен пред'явити позов шляхом подання заяви до суду першої інстанції (ст. 118 ЦПК України). Відповідно до п. 10 ст. 26 та п. 6 ст. 28 ЗУ "Про захист прав споживачів" з таким позовом можуть звертатися також визначені цим Законом органи влади.

Однак Законом не визначено порядок звернення споживачів за захистом своїх порушених прав до органів влади. Тут очевидно має застосовуватися загальноприйнятий порядок, тобто подання споживачем відповідної заяви, скарги тощо. Власне ЗУ "Про захист прав споживачів" (ст. 30) надає споживачам право подавати скарги на рішення органів виконавчої влади, що здійснюють захист прав споживачів, їх службових осіб.

Перелік органів, що можуть  здійснювати захист прав споживачів передбачено в ст. 5 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно з якою ними є: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно з законодавством, а також суди.

Така структурна побудова переліку органів, покликаних захищати права споживача викликає заперечення, адже відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються насамперед судом. У наведеному ж переліку суд зазначений на останньому місці, чим безпідставно принижена роль суду у механізмі захисту прав споживачів. Безумовно суд у ст. 5 ЗУ "Про захист прав споживачів" має бути визнаний основним юрисдикційним органом захисту прав споживачів. Власне так зроблено в новому ЦК України, в якому у ст. 16 насамперед передбачено захист цивільних прав та інтересів судом, а в наступних статтях (17, 18, 21) визначаються інші органи захисту цивільних прав та інтересів. За таким же принципом має бути побудований перелік органів захисту прав споживачів.

Спосіб захисту - це обраний особою-споживачем, право якої порушене, конкретний вид вимог, з яким споживач може звернутися до уповноваженого органу для їх примусового задоволення, спрямованих на відновлення порушеного права або конкретний вид самостійних дій, спрямованих на захист порушеного права.

Загально-цивілістичні способи захисту цивільних прав та інтересів, складовою частиною яких є права та інтереси споживачів, визначені в ст. 16 ЦК України (в ст. 6 ЦК УРСР щодо цих відносин вживався термін "засоби"). За цією статтею такими способами можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

В принципі перераховані загально-цивілістичні способи захисту порушених прав та інтересів можуть застосовуватися також в споживчих правовідносинах, але з можливими особливостями. Необхідно при цьому враховувати, що зазначений перелік способів захисту цивільних прав та інтересів не є вичерпним, адже в тій же ст. 16 ЦК міститься застереження про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Такі способи умовно можна назвати інституційними та спеціальними. Аналіз норм ЦК України та інших актів законодавства України свідчить, що інституційні та спеціальні способи не є рідкісним явищем для правової системи. Так, інституційні способи містяться в нормах окремих договірних правових інститутів ЦК, а спеціальні - в Законі України "Про захист прав споживачів", інших актах законодавства.

Наприклад, згідно з ч. 4 ст. 633 ЦК у разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору, він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою, а в ч. 6 цієї ж статті встановлені додаткові підстави нікчемності публічного договору. Передбачені вони в ст. 708 ЦК, яка визначає права покупця у разі продажу йому товару неналежної якості. Однак найбільше спеціальних способів захисту зафіксовано в ЗУ "Про захист прав споживачів". Зокрема, в ст. 8 визначаються особливості реалізації прав споживача у разі придбання ним товару неналежної якості, ст. 10 визначає особливості реалізації прав споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг), ст. 11 визначає специфіку реалізації прав споживача в разі придбання ним продукції у споживчий кредит, ст. 12 визначає специфіку реалізації прав споживача в разі укладення договору поза торговельними або офісними приміщеннями, ст. 13 визначає специфіку реалізації прав споживача у разі укладення договору на відстані, статті 13 і 14 встановлюють посилені гарантії забезпечення права споживача на безпеку продукції (товарів, наслідки робіт) та на інформацію, ст. 16 визначає специфіку застосування майнової відповідальності за шкоду, завдану дефектною продукцією або продукцією неналежної якості, ст. 17 визначає специфіку реалізації прав споживача у сфері торговельного та інших видів обслуговування, ст. 18 встановлює перелік додаткових підстав визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, ст. 23 визначає специфіку відповідальності за порушення законодавства про захист прав споживачів, статті 24-25 визначають специфіку способів захисту прав споживачів громадськими організаціями споживачів, статті 26-28 визначають специфіку захисту прав споживачів органами влади адміністративними способами.

Особливого розвитку в ЗУ "Про захист прав споживачів" отримала система підстав визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача (ст. 18). Так, відповідно до ст. 18 Закону продавцю, виробнику, виконавцю забороняється включати у договори із споживачем несправедливі умови, закладені всупереч принципу добросовісності, внаслідок чого виникає істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. У цій статті передбачено 16 видів несправедливих умов. Якщо положення договору визнано несправедливим, то вони можуть бути змінені або визнані недійсними на вимогу споживача.

Крім того, статтею 19 Закону передбачено десятки видів нечесної підприємницької практики, яка має прояви недобросовісної конкуренції або ознаки діяльності, що вводить в оману споживача або є агресивною. При цьому наведені переліки видів нечесної підприємницької практики не є вичерпним. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Звичайно положення статей 18, 19 Закону в редакції 2005 р., як і багато інших положень Закону, спрямовані на підвищення захисту прав споживачів. Водночас варто відзначити односторонній характер вимог Закону, спрямований виключно на встановлення в багатьох випадках надмірно завищених вимог до продавців, виробників, виконавців і відсутністю будь-яких вимог щодо обов'язків споживача, що фактично повністю ліквідує дію принципу свободи договору. Наприклад, сумнівним є положення п. 3 ст. 16 Закону про те, що несправедливою є умова договору про "встановлення жорстких обов'язків споживача".

Все наведене свідчить про те, що спеціальні способи настільки різноманітні, що певною мірою превалюють над загально-цивілістичними.

Проведений попередній загальний аналіз окремих елементів механізму захисту прав споживачів дозволяє визначити його поняття як сукупність закріплених у законодавстві регуляторів впливу, які визначають:

а) права споживачів на звернення за захистом своїх порушених споживчих прав до суду, до громадських організацій споживачів, до органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та органів місцевого самоврядування;

б) процедуру та умови звернення за захистом до юрисдикційних органів;

в) види способів захисту прав споживачів (загально-цивілістичні, інституційні та спеціальні), зміст яких полягає у встановленні додаткових обов'язків для підприємців (суб'єктів господарювання) з метою підвищення рівня захищеності прав та інтересів споживачів та у встановленні додаткових гарантій підвищення ефективності реалізації споживачами своїх прав та їх захисту у разі порушення.