Незрозумілим залишається визначення підстав та обсягу повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади та його територіальних органів щодо подання ними позову до суду від імені споживача. В ст. 26 (п. 10) та в ст. 27 (п. 6) ЗУ "Про захист прав споживачів" відповідно лише записано, що органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, а також органи місцевого самоврядування мають право подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів, але не передбачаються умови подання таких позовів, тобто: самостійно, за наявності довіреності споживача тощо. Подавати позов до суду за процесуальним законодавством можна або особисто, або через представника. У випадку, коли заява подається від імені представника, до позовної заяви обов'язково має бути додана довіреність, що посвідчує повноваження представника. Особиста участь громадянина не позбавляє його права мати по цій справі представника (ст.119 ЦПК України). Проте у ч. 6 ст. 119 ЦПК України міститься застереження, що у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Відповідно ж до ст. 26 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права та інтереси інших осіб. Як видно, в ст. 26 ЦПК розмежовуються учасники, які є органами та особами. Це означає, що дія ч. 6 ст. 119 ЦПК не може поширюватися на органи влади та самоврядування, яким ЗУ "Про захист прав споживачів" надає право на подання позовів про захист прав споживачів, а відтак реалізувати цим органам надане право буде важко. Тому вважаємо, що пункт 10 ст. 26 та пункт 6 ст. 27 необхідно викласти у такій редакції, що органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та органи місцевого самоврядування мають право "подавати до суду позови щодо захисту прав конкретних споживачів на підставі їх заяв або довіреності". У судовому засіданні можуть виникнути питання, для яких необхідно мати спеціальні знання. Можна зробити висновок, що передбачені у Законі України "Про захист прав споживачів" норми стосовно опосередкованого захисту прав споживачів у суді відповідними органами та організаціями не створюють належних гарантій їх участі у справі.

Вважаємо, що уникнути цього можна шляхом встановлення норм, аналогічних нормам, які регламентують участь органів опіки і піклування у захисті сімейних прав та інтересів, доповнивши Закон України "Про захист прав споживачів" положенням, у якому зобов'язати спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів або його територіальні органи, органи місцевого самоврядування приймати участь у розгляді справ із захисту прав споживачів на їх вимогу та надавати письмовий висновок щодо цих справ.

Дискусійним залишається питання про здійснення захисту прав споживачів громадськими організаціями. Так, з аналізу ст. 26 Закону України "Про захист прав споживачів", можна зробити наступний висновок. Основною функцією таких організацій у разі порушення прав споживачів є організація юридичної і консультаційної допомоги споживачам, що свідчить про здійснення ними опосередкованого захисту прав споживачів. Крім того, вони наділяються правом представляти і захищати інтереси споживачів в органах державної влади та управління та місцевого самоврядування відповідно до законодавства; звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника, виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій; звертатись до правоохоронних органів та органів державного управління про притягнення до відповідальності осіб, винних у випуску та реалізації неякісних товарів (робіт, послуг). Тобто, у другому випадку, як і у першому, йде мова про участь громадських організацій у здійсненні захисту прав споживачів іншими органами.

Щодо безпосереднього здійснення захисту у разі порушення прав споживачів, то відповідь на це питання певною мірою дається у ст. 25 зазначеного закону, відповідно до якої громадські організації мають право відповідно до законодавства захищати в судовому порядку права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об'єднань споживачів). Тобто у цій ситуації громадські організації виступають не органом захисту, а певним посередником у здійсненні судового захисту прав споживачів. Власне така позиція підтверджується і в цивілістичній літературі, де зазначається, що факт наявності ще одного органу, якій у певній мірі створює конкуренцію державним органам, сам по собі є позитивним[108][125].

Наступним поняттям, що підлягає вивченню з метою ефективного розкриття механізму захисту в процесуальному значенні є засіб захисту. Деякі автори вважають що засобом судового захисту виступає позов (заява або скарга), а засобом захисту в адміністративному порядку є скарга, що подається у відповідний орган управління особою, права та обов'язки якої порушено[99][126]. Аналогічна точка зору міститься у працях таких вчених як Д.М.Чечот, А.П.Вершинін.

З цього випливає, що проблема права на захист - це не лише проблема матеріального, а й проблема цивільного процесуального права. Як справедливо зазначає В.М.Коссак, матеріальні та процесуальні норми мають єдину мету - забезпечити повний, всебічний, швидкий захист суб'єктивного права і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту [142][127].

Вказаного погляду дотримуються і інші вчені. Зокрема, А.А.Родіонов вважає, що у будь-якій правовій системі існує поділ права на матеріальне і процесуальне. Проте, він вважає, що існує певна нечіткість розмежування елементів захисту на матеріальні та процесуальні. Такий висновок є небезпідставним, оскільки вказана проблема дійсно існує. Зокрема, А.Ф.Клейнман вважає, що на перше місце у визначенні права на позов слід було б поставити процесуальну форму (вимогу до суду про захист права), а лише на друге місце матеріально-правову сторону (матеріально-правову вимогу позивача до відповідача як предмет судового захисту)[138][128].

На думку М.М.Агаркова, право на позов у матеріальному розумінні - це правомочність здійснити цивільне право відносно певної особи, поза волею і проти волі останньої, тобто у примусовому порядку, а право на позов у процесуальному розумінні - це право на судовий захист [55][129].

З приводу цього спірного питання В.П.Грибанов справедливо зазначив, що співвідношення матеріального і процесуального у праві на позов є співвідношенням між його матеріальним змістом (вимога позивача до відповідача) та процесуальною формою його здійснення (вимога до суду). Правом на позов є можливість реалізації матеріально-правової вимоги у позовній формі [106][130]. Відомий український процесуаліст М.Й.Штефан з цього приводу зазначив, що право на пред'явлення позову є складовою передбаченого ст. 2 ЦПК України права кожної особи на звернення до суду за захистом [254][131]. Таке твердження важко заперечити, але воно ніяким чином не пояснює взаємозв'язок матеріального та процесуального права на захист, не пояснює моменту переходу матеріального права на захист в процесуальне право на захист. На наш погляд, без існування суб'єктивного цивільного права не може виникнути процесуальне право на захист, адже загальновідомо, що в позовному провадженні процесуальне правовідношення виникає з моменту пред'явлення позовної заяви, чого не заперечує також М.Й. Штефан. Повною мірою сказане стосується також захисту прав споживачів.

Слід зазначити, що право на захист у його процесуальному розумінні є значно ширшим, ніж право на позов і включає також непозовну форму захисту або спеціальний порядок захисту порушених прав. Законом України "Про захист прав споживачів" надаються можливості захисту порушених прав із застосуванням спеціального порядку захисту, тобто у непозовній формі.

Захист прав споживачів, таким чином, може здійснюватися за допомогою таких засобів як позов, якщо передбачається судовий захист, заява або скарга для спеціального захисту відповідними державними органами.

Проте, деякі вчені підкреслюють, що позов, заяву, скаргу не можна вважати засобами захисту прав. Зокрема, А.А.Родіонов зазначає, що краще було б визначити їх як "процесуальні дії", здійснення яких не призводить безпосередньо до захисту прав. Процесуальними діями автор вважає і судові рішення та ухвали. Вказані погляди зумовлені, на нашу думку тим, що реалізація права на захист розглядається не як певний механізм захисту, що має складатися з певних елементів, що мають бути більш чітко визначеними, а як поступовий процес, що складається з етапів, розташованих у відповідній послідовності.

Дійсно, якщо розглядати захист порушеного права чи охоронюваного законом інтересу з позицій процесуального права, то пред'явлення заяви, позову, скарги буде означати певний етап цього процесу. Навпаки, визначення елементів механізму захисту - це погляд на вказану проблему під іншим кутом - з точки матеріального, а не процесуального права. У зв'язку з цим, при порушенні суб'єктивного права і застосуванні юрисдикційної форми захисту, особа повинна сформулювати свої вимоги у відповідному документі, якій в подальшому буде пред'явлений до суду або органу державної влади і який має значення засобу захисту, оскільки з нього буде розпочато судовий або адміністративний процес захисту. Отже реалізація права на захист має бути здійснена у вигляді певного засобу захисту.

Споживачам, згідно з діючим законодавством дозволяється вибір засобів захисту порушеного права. При будь-якому виді порушення, споживач вправі обрати засобом захисту заяву до органів державної влади або позов до суду. Згідно із ст.55 Конституції України , кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого майнового чи немайнового права та інтересу. Таким чином, вибір засобу захисту належить кожній особі, у тому числі і фізичній особі у разі порушення її права як споживача. Незважаючи на передбачений у Законі України "Про захист прав споживачів" адміністративний порядок захисту прав споживачів, обирати його чи ні, а значить і такий засіб захисту як заява, залежить від вибору споживача, право якого порушено.

Усунення порушення відповідного права споживача відбувається внаслідок застосування закріпленої законом правоохоронної міри, що має назву способу захисту порушеного цивільного права та інтересу. 

Розгляд проблеми механізму захисту прав споживачів потребує з'ясування питання співвідношення усіх його елементів, і, зокрема, визначення місця способів захисту у системі елементів механізму захисту порушених цивільних прав та інтересів. На нашу думку, реалізація права на захист у юрисдикційній формі не завершується прийняттям відповідного рішення судом чи відповідними органами державної влади.

На думку А.А.Родіонова "винесені рішення чи ухвали не гарантують реальний захист права, оскільки вони мають бути виконані, а при їх виконанні як раз і будуть реалізовуватися способи захисту" [198][132].