Організація і діяльність петербурзького, московського й одеського комерційних судів будувалися на підставі норм ,Статуту судочинства торгового" 1903 р. (далі — ССТ), що базувався на ,Височайше затвердженому Заснуванні комерційних судів і Статуті їх судочинства" від 14 травня 1832 р. з усіма наступними змінами і доповненнями. ССТ 1903 р. складався з: розділу першого ,Заснування комерційних судів" (ст. 1-153), розділу другого ,Про порядок судочинства в комерційних судах" (ст. 154-383) і розділу третього ,Про провадження справ про торгову неспроможність" (ст. 384-549), а також додатків до ряду статей          Статуту [485][144]. Відповідно до ССТ комерційний суд був колегіальним органом. Він складався з голови, двох (для Санкт-Петербурга і Москви) і одного (для Одеси) товаришів голови і членів суду. Склад комерційного суду був змішаний. Голова суду і його товариші призначалися імператором із кандидатів, обраних купецтвом міста, де знаходився комерційний суд, із числа осіб, що мали вищу юридичну освіту і прослужили 1-2 роки в судових місцях, або ті з них, які мали незакінчену вищу юридичну освіту, але прослужили на судових посадах не менше 6 років (ст. 7, 11 ССТ). Щодо членів комерційного суду, то одні з них призначалися урядом, інші — обиралися купецькими товариствами. Так, відповідно до статті 17 ССТ члени від купецтва в комерційні суди Санкт-Петербурга і Москви визначалися за вибором купецтва цих міст на 3-річний термін із місцевих та іногородніх купців першої гільдії. До комерційного суду міста Одеси члени від купецтва обиралися на 2 роки (ст. 21 ССТ). Певну аналогію подібному підходу до формування складу комерційних судів у наші дні можна виявити у статті 59 частини третьої Закону України ,Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р.: за певних умов суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, що не мають юридичної        освіти [378][145]. При комерційних судах існували: канцелярія (у складі секретарів, їх помічників, перекладачів, переписувачів), присяжні пристави і служителі, присяжні стряпчі (повірений для ведення справ у комерційному суді). Відповідно до статті 40 ССТ віданню комерційних судів підлягали: 1) усі спори і позови з торгових обігів, договорів і зобов'язань, властивих торгівлі, як між приватними особами, так і за позовами державних кредитних установ до приватних осіб; 2) усі справи про торгову неспроможність; 3) спори і позови по векселях на суму понад 500 карбованців. Повноваження комерційного суду поширювалися лише на місто, у якому він знаходився (Санкт-Петербург, Москва, Одеса) і повіт цього міста, незалежно від того, чи були позовники постійними мешканцями, чи тимчасово перебували у місті або повіті. Проте у законі передбачалася можливість для комерційного суду вирішувати справи іногородніх торговців у випадках: а) якщо в договорі сторони вказували, що усі їх спори повинні вирішуватись у місті, де є комерційний суд; б) якщо спірне майно знаходилося в тому місті або повіті, де розміщувався комерційний суд. Отже, спори, що траплялись у торговій діяльності, могли бути передані до комерційного суду ,з інших місцевостей" [594][146].

Для судочинства в комерційному суді була характерна насамперед змагальність, тобто порушення справи цілком залежало від волі приватної особи, а не з ініціативи суду; процес збирання доказів належав сторонам, що позиваються, а суд виносив свої рішення винятково на підставі даних, поданих сторонами. У комерційному суді переважав усний (або словесний) спосіб судочинства. Сторони в присутності суду усно викладали свої думки і доводи зі спірної справи, підтверджуючи їх відповідними доказами. Найважливішим (або як його називали "досконалим") доказом визнавалося власне визнання позовника (ст. 205 ССТ). Доказами також визнавалися письмові акти і документи (купецькі торгові книги, маклерські книги і записки, книги на зразок купецьких, рахунки і записи). У певних випадках допускалися як докази показання свідків. Іноді допускалося вирішення справи присягою ,за взаємною згодою сторін, що позиваються" (ст. 276 ССТ). Цей спосіб вирішення спірної справи визнавався, власне, мировою угодою. Докази, що наводили сторони, могли перевірятися судом на прохання сторін або на його власний розсуд такими способами: 1) оглядом на місці; 2) висновком досвідчених спеціалістів з даної галузі. Порядок здійснення цих перевірок детально регламентувався статтями 305-325 ССТ. Рішення комерційного суду по суті справи називалися ,остаточними ухвалами". У статті 327 ССТ зазначалося, що рішення комерційних судів засновані на законах; у тих же випадках, на які немає точних і зрозумілих законів, дозволяється брати за підставу торговий звичай і приклади рішень, у тому ж суді, що прийняті і вступили остаточно в законну силу [485][147]. Рішення комерційного суду, що приймались у присутності сторін, оголошувалися їм особисто, а за їх відсутності надсилалися сторонам у копіях через приставів. Статті 361-379 ССТ докладно регламентували порядок оскарження рішень комерційних судів, що відбувалося шляхом подання апеляційної скарги до Судового департаменту Правлячого Сенату невдоволеною стороною у встановлені законом терміни. Виконання остаточних ухвал комерційних судів здійснювалося судовими приставами.

Особливий порядок провадження у справах про торгову неспроможність регулювався статтями 384-549 третього розділу ССТ      1903 р. ,Про провадження справ про торгову неспроможність", що містив норми, які регулювали відносини між неспроможним боржником і його кредиторами. Цими нормами регламентувався так званий конкурсний процес у комерційних судах. Докладніший аналіз цього процесу подано у фундаментальній праці Г. Ф. Шершеневича [648][148].

Як бачимо, у Росії до початку XX ст. був накопичений величезний досвід організації і діяльності комерційних судів, існувала фундаментальна нормативна база, що регулювала як судоустрій, так і судочинство. Проте  як у другій половині XIX ст., так і на початку XX ст. серед учених-юристів, підприємців, державних чиновників були прихильники і противники існування в Росії комерційних судів. Так, Міністерство юстиції постійно виступало за скасування комерційних судів [55][149]. Міністерство промисловості й торгівлі навпаки, наполягало на збереженні самостійних комерційних судів [55][150]. Противником комерційних судів залишався Г. Ф. Шершеневич [648][151]. Важко передбачити, чим би закінчилася багаторічна суперечка прихильників і противників комерційних судів, якби на хід розвитку державності в Російській імперії не вплинула така подія, як Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р., а особливо Жовтневий переворот у Петрограді, в результаті якого влада в Росії перейшла до рук більшовиків, що проголосили диктатуру пролетаріату і необхідність зламу старого державного апарату, у тому числі судової системи.

Звернення до історії судових органів, що діяли в Україні на різних етапах її історії, дає підстави зробити висновок про те, що прообразом організації та діяльності органів господарської юрисдикції були комерційні суди, що із цілком визначеною компетенцією з'явилися в Російській імперії в XIX ст., у тому числі у таких містах, як Одеса і Керч. Існування комерційних судів протягом тривалого часу, незважаючи на неоднозначне до них ставлення як прихильників, так і противників, було зумовлене досить розвиненим у дореволюційній Росії торговим правом, що успішно забезпечувало ринкові відносини цього періоду. Комерційні суди, як суди спеціальні, достатньою мірою (з огляду на їх склад, структуру, компетенцію, процесуальний порядок діяльності) могли розглядати і вирішувати справи, що випливали з торгового обороту — одного з видів підприємництва.

2.2. Труднощі та проблеми організації господарської юрисдикції в Україні у 1917-1920 рр.

Перемога Лютневої (1917 р.) революції в Росії, падіння царського самодержавства зумовили докорінну зміну політичної ситуації в Україні та прискорили початок української національної революції [641][152]. З'явилася реальна можливість самовизначення України і відродження її державності. Найважливішим етапом на шляху до створення української держави стало прийняття Центральною Радою 7 листопада 1917 р. її III Універсалу, в якому проголошувалося: ,Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою" [144][153]. IV Універсалом Центральної Ради, прийнятим 9 (22) січня 1918 р., Україна проголошувалася ,самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу" [591][154]. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію України — ,Статут про державний устрій, права і вільності УНР" [238][155]. Конституція була документом, що проголосив Україну парламентською республікою.

Проте через певні обставини Центральна Рада зазнала поразки, і         29 квітня 1918 р. до влади в Україні прийшов гетьман П. Скоропадський. Українська Гетьманська Держава проіснувала з 29 квітня по 14 грудня    1918 р.

Після падіння гетьманського режиму українська державність була відроджена у вигляді Української Народної Республіки на чолі з Директорією.

Боротьба за створення незалежної української держави відбувалася  й на західноукраїнських землях і, зрештою, мала успіх. 13 листопада 1918 р. Національна Рада прийняла ,Тимчасовий основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії". Відповідно до цього документа держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національної Радою у Львові 19 жовтня 1918 р., одержала назву ,Західноукраїнська Народна         Республіка" [284][156]. 22 січня 1919 р. відбулося об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Об'єднання двох республік в Українську соборну самостійну державу стало подією історичного значення [317][157].