В історії української державності поява і діяльність судових органів належить періоду Київської Русі (IX — друга половина ХІІ ст.), коли суд не був відокремлений від адміністрації, а для судових порядків були характерними такі риси, як роздробленість судової влади, її зв'язок із земельною власністю, наявність церковного суду, що конкурував із державним  судом [619][95].

За часів феодальної роздробленості в українських землях, тобто в південно-західній частині Русі, у таких її князівствах, як Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське і Галицьке (згодом Галицько-Волинське), функціонувала судова система, що сформувалася ще в період Київської Русі [232][96].

З другої половини ХІV ст. українські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського, а після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель перебувала у складі Речі Посполитої. На українські землі поширювалася діяльність польсько-литовських державних структур, у тому числі й розгалужена система центральних, місцевих та спеціальних  судів [558][97]. З виникненням і розвитком козацької організації за порогами Дніпра у формі Запорозької Січі з'явилася судова система Січі, що складалася з курінних судів, а також суду військового судді, суду кошового отамана і Січової Ради [558][98].

Створення української національної держави стало одним із найважливіших результатів Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Складовою державного апарату, що сформувався на той період, стали судові органи. Судова система складалася з Генерального військового суду, полкових, сотенних і общинних (сільських) судів. Існували також церковні, цехові, третейські та ярмаркові суди. Після входження України у 1654 р. до складу Росії на Лівобережній Україні продовжувала функціонувати українська судова система. Протягом тривалого періоду російський уряд практично не втручався в судоустрій і судочинство України [205][99]. Велике значення у справі перебудови судової системи в тій частині України, що знаходилася у складі Росії, мала судова реформа 1760-1763 рр., уже хоча б тому, що судова влада відокремлювалася від адміністративної [344][100].

До кінця ХVІІІ ст. у результаті здійснення російським царатом імперської антиукраїнської політики була ліквідована українська державність на тій частині території України, що входила до складу Російської імперії. Водночас майже всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської імперії. Імперський державно-правовий лад поширювався і на територію України. Це стосується і його судової системи. Так, у досліджуваний період система судових органів була  сформована на зразок російського судоустрою, законодавчо закріпленого в ,Установленні про губернії" 1775 р. [462][101]. Розгалужена система судових органів існувала і на території захоплених Австрією західноукраїнських земель. Тут функціонувала судова система Австро-Угорської імперії.

Отже, в Україні протягом багатьох століть діяли різноманітні судові органи як вітчизняного, так і іноземного походження, що розглядали найрізноманітніші категорії карних і цивільних справ.

Проте початком створення на території України господарських судів у сучасному їх розумінні, чи ,прототипу господарських судів" [102][102] можна вважати заснування комерційного суду в Одесі у 1807 р. [59][103]. Зазначимо, що комерційні суди на початку XIX ст. дістали значного поширення у Франції, Австрії, Італії, деяких землях Німеччини. Комерційні суди, як ,особливі, самостійні і своєрідні" [354][104], покликані вирішувати справи, що виникали з торгових правовідносин незалежно від приналежності суб'єктів цих правовідносин до торгового чи іншого стану, з'явилися й у Росії на початку XIX ст. Хоча найперші згадки про російські торгові суди містяться в статутній грамоті новгородського князя Всеволода Мстиславича 1135 р., даній церкві Іоанна Предтечі в Опоках.

Самостійний суд був представлений договорами гензейським купцям, оскільки Новгород вів торгівлю з гензейськими містами [593][105]. Новоторговим статутом 1667 р. було передбачено створення спеціального судового наказу з купецьких справ, а також заснування митних судів [54][106]. Торгові суди функціонували й у період правління Петра I. Так, у 1699 р. у Москві діяла бурмистерська палата. У 1718 р. була створена Комерц-Колегія, покликана  ,дивитися над усіма торгами і торговими діями" [402][107]. У 1727 р. був заснований митний словесний суд. Як зазначалося, перший комерційний суд у Російській імперії був відкритий у 1807 р. в Одесі. У  1818 р. комерційний суд був відкритий у Таганрозі; у 1819 р. — у Феодосії (у 1832 р. переведений до міста Керч) [302][108]; у 1821 р. — в Архангельську; у 1832 р. — в Ізмаїлі (згодом переведений до Кишинева); у 1832 р. — у Санкт-Петербурзі; у 1833 р. — у Москві; у 1834 р. — у Новочеркаську; у 1853 р. — у Тифлісі. На початку 70-х рр. XIX ст. на території Російської імперії функціонувало 9 комерційних судів: санкт-петербурзький, московський, одеський, тифліський, архангельський, Війська донського, таганрозький, керченсько-єникольський і бессарабський. Відомство перших шести комерційних судів поширювалось лише на відповідні міста і повіти, а трьох останніх судів — відповідно на Ростов і Бердянськ, Кримський півострів і на всі міста Бессарабії [514][109]. У прибалтійських губерніях існували особливі комерційні суди — ветгерихти як відділи органів міського управління. Ці комерційні суди були скасовані у зв'язку з введенням у прибалтійських губерніях Судових статутів 1864 р. [375][110].

Як бачимо, комерційні суди існували у деяких містах тієї частини території сучасної України, що входила до складу Російської імперії на той період. Поява комерційних судів у Росії була викликана об'єктивними соціально-економічними процесами, що відбувалися в країні у І половині XIX ст. і були пов'язані з формуванням феодальних відносин і визріванням відносин капіталістичних, зокрема, з розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як зауважує Г. П. Тимченко, ,основною причиною, що дала поштовх створенню комерційних судів, став бурхливий розвиток торгівлі в певних місцевостях Росії, які потребували досконаліших процесуальних           форм" [578][111]. У західноукраїнських землях, що входили у XIX ст. до складу Австро-Угорської імперії, також функціонували торгові суди [231][112].

На початку XIX ст. організація і діяльність комерційних судів у Росії регламентувалася конкретними статутами цих судів. Так, діяльність комерційного суду міста Одеси здійснювалася на основі норм ,Статуту комерційного суду для Одеси", ,височайше" затвердженому 10 березня  1808 р. [405][113]. Загальний же нормативно-правовий акт про заснування комерційних судів у Російській імперії й статут судочинства у цих судах під назвою ,Височайше затверджене Заснування комерційних судів і Статут їх судочинства" був введений у дію іменним указом імператора Миколи I від 14 травня 1832 р. Цей законодавчий акт, розроблений під керівництвом видатного юриста М. М. Сперанського, фактично ґрунтувався на французькому і німецькому законодавстві, що регулювало торгові правовідносини [54][114]. З ,Височайше затвердженим Заснуванням комерційних судів і Статутом їх судочинства" від 14 травня 1832 р. В. Степанков пов'язує початок створення системи арбітражних судів у сучасному розумінні [539][115]. Особливості ж російського комерційного суду, що випливали із зазначеного законодавчого акту, дали підстави                     І. В. Архипову стверджувати, що це був ,не становий суд, а суд спеціальної юрисдикції" [55][116]. З  твердженням І. В. Архипова варто погодитись.

,Височайше затверджене Заснування комерційних судів і Статут їх судочинства" складався з двох частин, а саме: ,Частина перша. Заснування комерційних судів", ,Частина друга. Статут судочинства у судах комерційних" і складав 385 параграфів [403][117]. Документ якнайдетальніше регламентував як організацію комерційних судів, їх компетенцію, так і процедуру розгляду справ [47][118]. В Указі від 14 травня 1832 р. мета заснування комерційних судів пояснювалася тим, що ,у містах, що велику торгівлю здійснюють, дуже складні торгові спори, у міру її поширення, зростання щорічно, від злиття їх в одних місцях з безліччю інших справ часто зазнавали значних труднощів" [403][119]. Водночас, як зазначав Л. Ф. Снєгирьов, ,торгові справи вимагають швидкості й чіткості щодо позовників, а цього можна було досягти здійсненням докорінної реформи старого судочинства" [514][120]. Для старого судочинства були характерні виняткова складність і незрозумілість процесуальних вимог, тому справи "нескінченно перекочовували з одного суду до іншого, найчастіше повертаючись до першої інстанції, звідки знову починали довгий шлях нагору, на що нерідко витрачались десятиліття [463][121]. За такої організації діяльності старих загальних судів, на думку Г. Ф. Шершеневича, ,існування спеціальних комерційних судів уявлялося безсумнівним благодіянням для купецтва, якому могли заздрити усі інші класи суспільства" [649][122]. ,Височайше затверджене Заснування комерційних судів і Статут їх судочинства" від 14 травня 1832 р. і забезпечували реальну можливість здійснення простого, доступного і досить оперативного вирішення торгових справ, що було, якщо можна так  сказати, справжнім проривом у судовому російському законодавстві 30-х рр. XIX ст. в умовах панування у старих судах слідчого порядку судочинства. Варто додати, що у складі комерційного суду передбачався інститут присяжних стряпчих, які відповідно до ,Височайше затвердженого Заснування комерційних судів і Статуту їх судочинства" від 14 травня 1832 р., комплектувалися на власний розсуд голови комерційного суду [63][123]. Щоправда, на думку відомого адвоката і публіциста І. В. Гессена, присяжні стряпчі при комерційних судах відігравали ,ту ж роль канцелярських чиновників, тільки під іншою  назвою"[336][124] .