У 1917-1920 рр. у  процесі  становлення  національної  державності створювалися й судові органи. За останнє десятиліття з'явилося чимало історико-правових  досліджень, автори  яких  досліджують  організацію  і діяльність  цих  судів. До  них  належать  монографії [336, 576][158], наукові статті,  присвячені  судовим  органам  Української  Народної  Республіки [337,  579, 640, 468, 359][159], гетьманату П. Скоропадського [152,  577,  151,  228,  298, 299, 469][160],  УНР  періоду  Директорії  [150,  227,  229,  470,     297][161],  навчальна література з історії держави і права України [338, 289, 233, 234, 345][162]. Слід зазначити, що у всіх цих працях звертається увага на те, що, поряд зі створенням деяких нових судових органів Центральна Рада, гетьман П. Скоропадський, а також Директорія або цілком зберегли інститути дореволюційної російської судової системи, або орієнтувалися при формуванні власних судових органів на цю дореволюційну систему, передбачену ,Заснуванням судових установ" 1864 р. Тобто фактично на даний період залишалося чинним правило примітки до статті 2 ,Заснування судових установ" 1864 р., що ,судова влада духовних, військових, комерційних (підкреслено нами), селянських судів визначається особливими про них постановами" [463][163]. Тому можна вважати цілком легітимним існування на той час Одеського комерційного суду (скасований у лютому 1920 р.) [59][164] та інших комерційних судів, якби вони були створені. Не виключалася можливість створення комерційних судів і у ЗУНР, оскільки тут тимчасово судові функції продовжували здійснювати суди колишньої Австро-Угорської монархії під керівництвом держсекретаря юстиції [233][165]. Проте дуже складна внутрішньополітична і економічна ситуація, в якій приймалися законодавчі акти про судові органи, не сприяла ні нормальному функціонуванню органів державної влади в Україні взагалі, ні створенню на її території комерційних судів або інших спеціальних державних органів щодо розгляду і вирішення господарських спорів. Так, наприклад, незважаючи на те, що уряд Директорії прагнув налагодити роботу Вищого Суду Української Народної Республіки і Київського апеляційного суду, діяльність цих судових органів так і не розпочалася. Як зазначав Ю. Є. Вовк, причина цих невдач полягала в тому, що у період правління Директорії на території України ,велися безперервні бойові дії, що вкрай негативно впливало на функціонування судової системи" [150][166].

Наприкінці 1920 — на початку 1921 р. багатогранний процес українського національно-державного відродження був насильно перерваний у результаті зміцнення влади Рад, а також у зв'язку з окупацією західноукраїнських земель Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

В Україні радянська державно-правова модель почала формуватися з грудня 1917 р. I Всеукраїнський з'їзд Рад, що проходив у цей час у Харкові, прийняв резолюції ,Про організацію влади на Україні" та ,Про самовизначення України". У цих документах проголошувалися створення української радянської держави як республіки Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, організація влади в республіці та характер взаємовідносин радянської України з радянською Росією [565][167].

В Україні почалася розбудова радянського державного апарату, зразком для якої став держапарат радянської Росії. Було розпочато і радянське судове будівництво. У радянській Україні створення судових органів почалося, як і в більшовицькій Росії, з ліквідації судових органів попередніх урядів. Так, незабаром після приходу більшовиків до влади в Росії у декреті Ради Народних Комісарів від 22 листопада (5 грудня) 1917 р. постановлялося: ,Скасувати донині існуючі загальні судові установи: як-то: окружні суди, судові палати і Правлячий Сенат з усіма департаментами, військові і морські суди всіх найменувань, а також комерційні суди, замінюючи всі ці установи судами, утворюваними на підставі демократичних виборів" [196][168].

Відповідно до декрету Всеросійського ЦВК від 29 грудня 1917 р. (11 січня 1918 р.) ,Про направлення незакінчених справ скасованих судових установ" усі справи комерційних судів поділялися "за ціною позову між місцевими й окружними судами для вирішення їх за загальними правилами судочинства" [196][169]. На підставі зазначених правових актів були ліквідовані петроградський і московський комерційні суди. Одеський комерційний суд підпадав під ліквідацію відповідно до першого законодавчого акта про суд радянської України, яким була постанова Народного секретарства ,Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р. Цей правовий акт передбачав скасування таких судових органів, як окружні суди, судові палати, військові і морські суди, комерційний суд в Одесі, волосні й мирові суди [564][170].

Діяльність органів Радянської влади щодо скасування конкуруючих із радянськими судами судових органів Центральної Ради, гетьмана П. Скоропадського, Директорії одержала своє правове закріплення у виданому РНК УСРР 19 лютого 1919 р. декреті про суд. Серед судів, що скасовуються, у декреті були визначені й комерційні суди [548][171].

Говорячи про перші радянські правові акти про суд, слід зазначити, що відповідно до статті 15 декрету про суд № 2, прийнятого ВЦВК РСФРР 7 березня 1918 р., ,судові позови між різними казенними установами" не допускалися [508][172]. Водночас у цій же статті передбачалося, що справи казенних і громадських установ повинні були розглядатися ,на однакових зі справами приватних осіб засадах". Тим самим автори декрету про суд № 2 фактично визнавали недоцільним створення органу спеціальної юрисдикції, покликаного розглядати і вирішувати господарські спори між підприємствами однієї форми власності.

Отже, ще на початку становлення Радянської влади як у РСФРР, так і в Україні комерційні суди як органи спеціальної юрисдикції були ліквідовані, проте жодної альтернативи їм запропоновано не було. Не було необхідності у спеціальних судах або інших державних органах для розгляду і вирішення господарських спорів і в період так званого ,воєнного комунізму", коли господарські відносини в радянських республіках ,будувалися на основі адміністративних розпоряджень" [68][173].

Особливо активно за прикладом РСФРР політика ,воєнного комунізму" проводилася в Україні в 1919-1920 рр. Господарське управління промисловістю було зосереджене у головкомах і відділах УРНГ. Ці структури концентрували у своїх руках абсолютно все керівництво у відповідних галузях, включаючи виробництво і розподіл готової продукції, постачання підприємств сировиною, основними і допоміжними матеріалами, паливом.  Готова  продукція  розподілялася  централізовано  і  без  грошової оцінки [322][174]. Маючи широкі повноваження щодо управління підприємствами підвідомчих галузей, головкоми і центри могли усувати керівників цих підприємств, вирішували питання їх реорганізації та об'єднання, займатися нормуванням умов праці [106][175]. Подібна адміністративно-командна система управління з одного центру всією масою підприємств одержала назву ,головкізму" [305]3. За такої системи були відсутні нормальні господарські договірні зв'язки між підприємствами. У таких умовах спори, що виникали між підприємствами, могли вирішуватися і вирішувалися винятково в адміністративному порядку вищестоящими органами управління.

Отже, у 1917-1920 рр. в Україні були відсутні умови, що забезпечували функціонування спеціальних органів, покликаних розглядати і вирішувати господарські спори. Якщо законодавство про судоустрій УНР, гетьмана П. Скоропадського, УНР періоду Директорії допускало їх існування, зокрема у вигляді комерційних судів, то радянське українське законодавство слідом за законодавством РСФРР виключало таку можливість у зв'язку зі здійсненням надмірної централізації управління народним господарством і впровадженням командно-адміністративних методів управління економікою України, згортанням товарно-грошових відносин.