В сучасний період правової реформи виникла безумовна необхідність чіткого визначення поняття предметної підсудності як однієї з основ встановлення і розмежування влади суду та кола справ, що підлягають розгляду визначеною судовою ланкою. Неоднозначність розуміння предметної підсудності в юридичній літературі призвело до різного її тлумачення, а особливо щодо співвідношення з іншими процесуальними інститутами та видами підсудності. Результатом цього стало помилкове застосування в сучасному законодавстві інституту підсудності в цілому та теоретична невизначеність його сутності.

У наукових працях дореволюційного періоду зазначалось, що на предметну підсудність покладається функція розмежування компетенції суду з іншими установами. Потрібно відмітити, що теорія процесу того часу не розрізняла поняття підсудність та підвідомчість. Так, М.М. Розін ставить знак рівності між поняттями "предметна підсудність справ" та "предметне відомство судів" [200, с.236]. Відповідно, термін "підсудність" часто замінювався термінами "підвідомчість", "відомство". Згідно думки І. Ніколаєва, родова підсудність визначається межами влади суду з іншими установами як судовими, так і несудовими [164, с.191]. Його сучасник І.Я. Фойницький, розглянувши предметну підсудність в широкому контексті, зазначав: "Свойство деяния разграничивает ведомство уголовных судов, которым подлежат только деяния наказуемые, от ведомства установлений несудебных и судов гражданских. Кроме того, им иногда отграничивается ведомство уголовных судов общих от особенных, высших - от низших…" [260, с.92]. Таке широке розуміння підсудності панувало і в радянський період, але, насамперед, в сфері цивільного процесу, бо в кримінальному судочинстві застосовувалось, виклично, поняття підсудності. Однак, слід розмежовувати ці два поняття, які, не зливаючись, направленні на визначення повноважень суду щодо вирішення справи по суті.

В основу визначення предметної підсудності покладені вид (предмет) скоєного злочину та обсяг влади конкретного суду. Ці категорії в однаковій мірі беруться до уваги, тобто предметна підсудність кримінальної справи встановлюється шляхом врахування роду злочину та повноважень суду певної ланки судової системи на розгляд по першій інстанції саме цієї категорії злочинів.

Коло справ, наданих на розгляд кожного суду, разом з тим, як зазначає І.Я. Фойницький, позначає і коло тих правових заходів, мір покарань, які можуть бути застосовані даним судом, або ступінь його судової влади (forum ratione materiae). Суд, який має право прийняття більш тяжких мір в кількісному або якісному відношенні, є судом вищим порівняно з судами, котрим надано застосування тільки заходів, мір меншої важкості. Тому підсудність по роду справ має значення підсудності за ступенем влади. Остання для кожного суду визначається в його максимумі, перевищення котрого є порушенням підсудності. Але суд, що має право призначити більш важку міру, може визначити і міри (заходи) меншої тяжкості, що до них входять [260, c.91].

Досліджуючи це питання, російський правознавець О.П. Чебишев-Дмітрієв зазначав, що ознакою, яка б вказувала на те, котрому саме з судів, діючому на встановленій місцевості, є підсудним злочинне діяння, слугують межа та ступінь влади наданих законом кожному суду [270, c.35][19]. Так, наприклад, апеляційний суд області визнається вищим порівняно з місцевим районним судом. А, отже, при зіткненні підсудності вищий суд має перевагу над нижчим, оскільки підсудність першого поглинає підсудність другого.

Право особи судитися у найбільш здатному розібратися в обставинах справи суді та влада судів приймати ті чи інші заходи до виявлення істини, накладати міру покарання, відповідно до характеру діяння, і слугують підґрунтям для визначення предметної підсудності, тобто підсудності по роду справ.

Загальний принцип визначення предметної підсудності стисло можна сформулювати так: суди нижчої судової ланки (місцеві) розглядають всі справи, крім тих, що за законом підсудні вищим судам.

Досить суттєвим завданням є вирішення питання про те, як розподілити різні справи між окремими судами з точки зору предметної підсудності, беручи до уваги питому вагу кожної справи. В юридичній літературі зустрічаються значні коливання відносно принципів, критеріїв, покладених в основу предметної підсудності. Найбільш природнім в кримінальному судочинстві було б зупинитися на моменті тяжкості злочину. Проте виникає проблема визначення ознак, за якими встановлюється порівняльна важливість справ, а, отже, і предметна підсудність.

Поняття тяжкості злочину встановлюється двома ознаками: тяжкістю покарання та юридичною властивістю діяння (незалежно від покарання) [213, c.101; 260, с.92].

Визначення тяжкості злочину по тяжкості покарання, що слідує за ним, отримала розповсюдження в законодавстві деяких країн. При встановлені меж підсудності справ одній з ланок судів, законодавець виходить з презумпції, що це діяння більш або менш тяжке, що воно заслуговує відповідного йому покарання і що покарання це, залежно від його тяжкості, може бути призначене тільки судами, що стоять на певному ступені ієрархії і при тому володіє достатніми гарантіями правильності своїх дій. Між тим, тяжкість покарання, прийнята в кримінальному судочинстві як підстава до розподілу справ між судами, має значення формальної підстави, не завжди такої, що відповідає дійсному значенню скоєного злочину. Тяжкість покарання як підстава визначення ступеня влади суду, не гарантує суд від можливості надходження на його розгляд справ про злочини, які за своїм дійсним значенням повинні були б належати розгляду іншого суду.

В свою чергу І.Я. Фойницький, розглядаючи тяжкість покарання при розмежуванні відомства судів різних найменувань, дав їй наступну характеристику: "… это признак наиболее удобораспознаваемый, легко уловимый для практики и весьма удобно укладывающийся в законодательную систему" [260, c.92]. Звичайно, найбільш яскравою ознакою слугує тяжкість покарання, що загрожує відповідно закону за злочинне діяння та ступінь важливості останнього для правопорядку. А щоб можна було легше, скоріше встановити предметну підсудність і тому - швидше розпочати дослідження справи відповідним судом, береться до уваги не те покарання, яке може фактично понести обвинувачений, відповідно до обставин справи, що впливають на встановлення покарання, а те, яке загрожує кожному, хто скоїв визначеного роду злочин, тобто максимумом покарання. Цим максимумом і повинні керуватися судді, приймаючи до свого провадження справи. Максимум покарання визначається відповідно до того, як охарактеризовано діяння тим фактом або в тому акті, котрий слугує для суду законним приводом до розгляду справи. Правда, як додає С.І. Вікторський, підсудність справи може потім виявитися іншою, але тільки згодом, коли суд, що прийняв справу до свого провадження, встановить наявність таких даних, які неминуче призводять до зміни раніше визначеної підсудності [35, c.173].

Взагалі, закон може йти двома шляхами. Він може встановлювати підсудність визначеної групи діянь тим або іншим судам в залежності від загальних родових ознак, якими кожне з цих діянь характеризується в матеріальному кримінальному законі (in thesi), тобто по вищому роду та вищому ступеню покарання, що загрожує винному у цьому діянні. Цей шлях ґрунтується на твердій, чіткій визначеності правил про підсудність, але він часто тягне обтяження вищих судів справами, які, при ближчому їх досліджені, виявляються значно менш серйозними, ніж характеризувало їх початкове обвинувачення, та за своїми індивідуальними рисами можуть бути розглянуті нижчими судами. Такий шлях обрала більшість сучасних держав, в тому числі і Україна.

Закон може також до певної міри індивідуалізувати правила визначення підсудності та надати відповідним органам право встановлювати підсудність справи в залежності від її видових рис (in hipotesi). В основі цього шляху in hipotesi покладена корекціонізація злочинів. Сутність його полягає в тому, що обвинувальній владі надано право при віддані до суду наперед визначити, яку міру покарання вимагає вона застосувати до обвинуваченого за скоєння даного злочину. Відповідно до цієї вимоги обвинувальною владою визначається якому суду за тяжкістю покарання повинна бути визнана підсудною дана справа.       Проти такої системи визначення тяжкості покарання, in hipotesi, можна навести досить вагомі доводи, які ґрунтуються на тому, що при її застосуванні попереднє слідство отримує занадто велике, таке, що не відповідає його властивостям значення, а також, що такий же надмірний вплив на направлення справ до суду отримує прокуратура. Крім того, проти цього порядку теорія процесу висуває те міркування, що він забезпечує органи досудового провадження надмірно великою владою, яка переходить у владу суто судову. У визначення підсудності корекціонізація вводить елемент свавілля обвинувальної влади, який може суттєво порушити право обвинуваченого судитися у призначеному йому законом суді. Так, С.В. Познишєв зазначав: "тяжесть наказанія, сльдующаго за преступленіе, должна определяться по общимъ, существеннымъ признакамъ деянія, въ силу которыхъ оно принадлежитъ къ известному виду преступленій, а не по конкретнымъ условіямъ его совершенія" [181, c.164].

А втім, визначення підсудності виключно за тяжкістю покарання завдає і незручність, так як ступінь необхідності посилення судових гарантій залежить не тільки від тяжкості покарання, а й від властивості діяння.

Другою основною ознакою предметної підсудності в кримінальному судочинстві, після тяжкості покарання, є род (вид) скоєного злочину або такого, що готується, і який складає предмет даної кримінальної справи. Род злочину визначається у відповідності до кримінального закону, тобто на підставі юридичної кваліфікації даного злочину. В зв'язку з тим, що вид злочину визначається матеріальним кримінальним правом, законодавець, встановлюючи правила про підсудність кримінальних справ, звичайно дає перелік статей кримінального закону, що передбачають окремі злочини, справи про які підсудні цьому чи іншому суду. Тобто предметна (родова) підсудність визначається прямою вказівкою закону про віднесення певних категорій кримінальних справ до розгляду і вирішення їх судом окремої ланки.

Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межи, визначає сутність. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано, а це, крім того, є основою правильного визначення підсудності. Помилка у кваліфікації злочину може призвести до невірного визначення підсудності, а, отже, і недійсності судового рішення. Так, М.Й. Коржанський визначає кваліфікацію злочинів як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки. Інакше кажучи, кваліфікувати злочин - значить дати йому кримінально-правову оцінку і застосувати до нього ту кримінально-правову норму, яка найбільш повно описує його ознаки. Практичне значення кваліфікації злочинного діяння полягає у тому, що вона визначає такі необхідні підстави встановлення підсудності, як: юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість), міру відповідальності і міру покарання [119, c.9].

Таким чином, кваліфікація злочину є основою визначення предметної підсудності, яка обумовлює род, вид злочину та відповідну міру і тяжкість покарання за нього.

Предметна підсудність не тільки особиста, персоніфікована, вона завжди конкретна, чітко визначена. Кожне окреме злочинне діяння, відповідно до чітко встановленої його кваліфікації, має конкретну підсудність, з урахуванням всіх його індивідуальних ознак, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину.