Таку ж позицію відстоював радянський правознавець Л.Н. Гусєв, стверджуючи, що кожна кримінальна справа підсудна тільки одному визначеному суду [65, с.18]. Але це правило діє тільки у тому випадку, якщо не застосовується виключна підсудність. Відповідно до ч. 2 ст. 34 КПК України, у випадку особливої складності або важливості справи, підсудної місцевому суду - апеляційний суд має право прийняти її до свого провадження. Отже, справа підсудна місцевому суду має фактично, ще одну потенційну підсудність, які співвідносяться як основна і додаткова. Справи, вирішення яких по суті покладено законом на апеляційний суд як суд першої інстанції не мають подібної подвійної підсудності, а, отже, є монопідсудні. Але виходячи із сутності виключної підсудності та відсутності чіткого визначення кола справ, на які і поширюється її дія, все ж таки слід зупинитися на ідеї конкретності визначення підсудності, що буде спонукати до більш зваженого та обґрунтованого направлення справ за підсудністю.

Поряд з вказаними загальними критеріями розмежування родової підсудності існують особливі, спеціальні підстави. В якості таких можуть виступати, зокрема, різні міркування політичного та практичного характеру, а саме, прагнення законодавця посилити правові гарантії захисту прав окремих суб'єктів, доцільно розподілити роботу по вирішенню справ між різними судами. Необхідно відзначити, що родова підсудність кримінальних справ різним ланкам судової системи хоч і є консервативною, проте залежить від конкретної суспільно-політичної та криміногенної обстановки в державі та піддається коригуванню законодавцем [151, c.311].

Так, М.В. Духовськой за часів Російської Імперії зазначав, що при розподілі предметної підсудності між загальними судами береться до уваги порівняльна важливість, небезпека злочину. Незалежно від цього слід враховувати простоту або складність діяння, що розглядається, а іноді і особливе значення його для держави [78, c.134]. В свою чергу, С.В. Познишєв з цього питання також додає, що іноді закон звертає увагу на зовнішні ознаки - цінність об'єкта і ступінь матеріальної шкоди, йому спричиненої, а іноді - на моральність та суспільне значення об'єкта і караності злочинного впливу на нього [181, c.162]. Відповідно до суспільного та морального значення об'єкта і з метою більш суворого покарання посягань на нього багато які злочини вилучені з підсудності нижчих судів і віднесені до відома вищих. Так, М.О. Чельцов в своїх дослідженнях [272, c.24] наполягає на першочерговості політичного значення підсудності. При визначені підсудності кожної категорії справ, законодавець виходить із загальних політичних обставин. Зміна цих обставин впливає на оцінку законодавцем ступеня небезпеки окремих злочинів, а в зв'язку з цим і на визначення підсудності справ про ці злочини. Це питання тісно пов'язано з розумінням підсудності і як історичного явища.

Потрібно зазначити, що будь яке діяння, в залежності від визнання ступеня його суспільної, моральної або іншої небезпеки, особливого значення для публічних та приватних інтересів, визнавалось проступком або злочином і розглядалось за встановленою підсудністю. Як на визнання діяння злочинним, так і на визначення його підсудності впливає, таким чином, цілий ряд факторів, що діють в суспільстві в даний час і в даному місці: суспільні процеси, релігія, моральні засади, державна політика, криміногенна обстановка та ряд інших.

Таким чином, правила предметної підсудності визначаються суспільно-політичними процесами, повноваженнями суду та правовими критеріями, що встановлюють тяжкість вчиненого злочину шляхом кваліфікації за статтями кримінального закону і ґрунтуються на таких ознаках: тяжкість покарання та вид (род) скоєного злочину і як наслідок цього - пряма вказівка кримінально-процесуального закону про віднесення конкретної категорії кримінальних справ до їх розгляду судом певної ланки судової системи.

Нині важливе значення має правильне закріплення правил предметної підсудності в проекті КПК України як однієї з підвалин встановлення й розмежування влади суду та кола справ, котрі підлягають їх розгляду. Як слушно стверджує М.С. Строгович: "Розширення або звуження кола справ підсудних даному суду, означає відповідне розширення або обмеження компетенції даного суду" [225, c.145]. Тому підсудність по роду справ розглядається як підсудність за ступенем влади.

         Враховуючи, що місцеві суди є основною ланкою, на яку покладена функція вирішення справ по суті, стаття 325 проекту КПК зберегла основну формулу предметної підсудності: місцевим судам підсудні всі кримінальні справи, крім справ, підсудних судам вищої ланки. Збереження цього усталеного правила, що є витвором радянської процесуальної науки, є безумовним позитивом у новому Законі.

         Керуючись цим, слід відмовитись від запропонованого суб'єктами законодавчої ініціативи істотного розширення повноважень апеляційних судів щодо вирішення справ по суті (ст. 326 проекту КПК). Річ у тім, що віднесення до підсудності апеляційного суду значного кола справ обмежує владу місцевих судів як основної ланки, вказуючи на їх неповноцінність, на нездатність повно і об'єктивно вирішувати окремі категорії справ. Так, іще за часів царської Росії В.К. Случевський вказував, що предметну підсудність судів визначає законодавство, враховуючи придатність судів і надані їм засоби для вирішення даної категорії кримінальних справ [215, c.274]. Виходячи з цього, виключення певних категорій справ з підсудності місцевих судів обмежує обсяг їх влади, тим самим принижуючи їх статус та авторитетність. Тому до таких виключень потрібно підходити з особливою обережністю, а саме, коло справ, які розглядають апеляційні суди, має бути максимально обмеженим і чітко окресленим.

          Спірним є внесення п. 2 до ст. 326 КПК, згідно з яким апеляційному суду підсудні кримінальні справи, котрі містять відомості, що становлять державну таємницю та п. 4 цієї статті щодо підсудності апеляційним судам справ про злочини, передбачені статтями 328-330 КК України, тобто злочини у сфері охорони державної таємниці. В цьому аспекті апеляційні суди не мають жодних значних переваг відносно місцевих, які спроможні забезпечити такі ж самі умови розгляду даної категорії справ. Дане розширення юрисдикції апеляційних судів може спричинити появу необґрунтованих направлень справ до "потрібного" суду під виглядом наявності в них певних фактів, які, начебто, містять загрозу для безпеки держави. Охорона державної таємниці, безумовно, заслуговує на увагу з боку процесуальної форми, але шлях її забезпечення має пролягати через спеціалізацію складу суду, а не розширення компетенції апеляційних судів. Закріплення за апеляційними судами підсудності кримінальних справ, у яких містяться відомості, що становлять державну таємницю, є даниною минулому, коли існував міжобласний суд. Незважаючи на ліквідацію цього суду в правовій практиці й науці залишився відбиток цієї спеціальної підсудності справ, що і пояснює особливе ставлення законодавця до такої категорії справ та його намагання виокремити їх. Радянська правова свідомість, щодо "утаємничених" справ, які можуть бути вирішені лише "відповідним" судом, мабуть, іще довго нагадуватимуть про себе в Україні. Та, якщо з урахуванням нинішніх об'єктивних умов, юридична думка з цим ще може змиритися, то в майбутньому слід позбутися цього нашарування особливості щодо вказаних справ, й передати їх на розгляд місцевих судів. Таким чином, для забезпечення ефективності розгляду кримінальних справ, у яких містяться відомості, що становлять державну таємницю, є сенс створити в місцевих судах спеціалізовані склади суддів, юрисдикція яких може поширюватися на території діяльності кількох місцевих судів.    

         Зважаючи на те, що однією з підстав встановлення підсудності справ апеляційному суду є їхня важливість для суспільно-політичних інтересів і тяжкість злочинів, досить дивними видаються з цього погляду незначні санкції, передбачені за їх скоєння. Так, Кримінальний закон не вважає, що певні види злочинів становлять істотну суспільну небезпеку, і встановлює для них відносно невисоку міру покарання, а кримінально-процесуальний закон, навпаки, надає цим злочинам виключно важливий характер, вилучаючи їх із підсудності місцевих судів[20]. Такий підхід в більшості випадках є необґрунтованим, адже треба пам'ятати, що тяжкість покарання є найяскравішим критерієм визначення ступеня влади суду та тяжкості вчиненого злочину, на що свого часу звертав увагу С.І. Вікторський [35, с.145]. На нашу думку, злочини невеликої, середньої тяжкості та тяжкі не доцільно передавати на розгляд апеляційним судам по першій інстанції.

Нині серйозною є проблема, пов'язана з підсудністю справ апеляційним судам. Так, у випадку розгляду справи апеляційним судом по першій інстанції, особа втрачає право на апеляцію. Статті 347 та 356 КПК України навіть не передбачають можливість апеляції на рішення апеляційних судів. Світовий досвід з цього питання свідчить, що обмеження права особи на апеляцію можливе лише щодо вироків суду присяжних, проте не стосується інших складів судів, вироки яких по першій інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Крім того, у випадку вилучення справи з підсудності місцевого суду (ч. 2 ст. 34 КПК), на вирок, винесений по ній, вже не може бути подана апеляція, як це було б можливо при розгляді даної справи в місцевому суді. Тобто зміна підсудності справи в даному випадку позбавляє осіб права на апеляцію щодо вироку по цій справі.

Вирішити зазначену проблему пропонується шляхом створення Апеляційного суду України, передбаченого Законом "Про судоустрій України", але це неминуче ускладнить судову систему. Більш конструктивним в майбутньому вбачається інший шлях, а саме, шлях позбавлення апеляційних судів повноваження на розгляд справ по першій інстанції та залишення їм лише функції апеляційного провадження, яка цілком відповідає їх правовій природі. В останньому випадку всі справи, незалежно від їх роду, будуть належати до підсудності місцевих судів, які стануть судами з "великої літери".

З цього приводу С. Штогун зазначає, що сьогодні апеляційні суди розглядають по першій інстанції, як правило, кримінальні справи за статтями Кримінального кодексу, де санкцією передбачене довічне позбавлення волі. По-перше, не такий це вже великий перелік статей, де передбачена така сувора санкція; по-друге, така практика залишилися з того часу, коли обласні суди по першій інстанції розглядали кримінальні справи за статтями, де санкцією було передбачено смертну кару, яка, на відміну від довічного позбавлення волі, не зберігала можливість у будь-який момент виправити судову помилку. Тож розглядати вищевказані міри покарання як критерій розгляду справ по першій інстанції апеляційними судами не доцільно. На думку С. Штогуна, розгляд таких кримінальних справ слід передати суддям місцевих судів, стаж роботи яких становить понад п'ять років, тобто обраних Верховною Радою України довічно [287, с.102].

Заперечуючи такий шлях вирішення проблеми, В.Д. Бринцев посилається на неможливість забезпечити місцевими судами розгляд категорії справ про злочини, за скоєння яких можливе призначення найсуворішої міри покарання. В свою чергу, ним пропонується створити необхідну кількість окружних судів, які були б лише судами першої інстанції, з віднесенням до їх компетенції розгляд справ за участю суду присяжних [25, с.57].