2.1. Предметна (родова) підсудність

Ця проблематика торкається таких важливих питань як сила влади суду та побудови структури всієї судової системи. У найпоширеніших світових моделях у апеляційних судах ні перша інстанція, ні суд присяжних не існують. За класичною схемою повинна була б існувати єдина система загальних судів, де суд першої ланки розглядає справи по суті, другої - переглядає їх в порядку апеляції, а суд третьої ланки здійснює касацію. Створення суду, предметна підсудність якого охоплювала б всі справи і при цьому він був би процесуально забезпечений розглянути будь-яку справу, безумовно, приваблива ідея. Але особливості історичного розвитку правових систем обумовили відхід від класичної схеми практично в усіх країнах світу. Ця проблема знайшла своє вирішення в різних формах: створення спеціалізованих судів, диференціація складу суду, віднесення окремих справ до підсудності вищих судів.

На нашу думку, обраний в Україні шлях розв'язання проблеми розподілу справ за предметною підсудністю є помилковим. Апеляційні та касаційні суди повинні виконувати свої основні функції, а не перебирати на себе функції місцевих судів. Навіть розгляд найбільш важливих справ судом присяжних може бути переданий до місцевого суду. Віднесення до підсудності апеляційних судів ряду кримінальних справ знаходиться у протиріччі з його правовою природою та місцем в судовій системі. Відтак підсудність справ апеляційним судам на даний час має носити лише виключний характер і в подальшій перспективі доцільно позбавити зазначені суди компетенції щодо розгляду справ по першій інстанції.

Проблеми предметної підсудності є також тісно пов'язаними з функціонуванням мирової юстиції. На території України мирові суди діяли досить тривалий час. Наприкінці ХІХ початку ХХ століття вони складали розгалужену дворівневу систему судових установ. Першою його інстанцією був дільничний мировий суддя, другою - повітовий або столичний мировий з'їзд. Мирові судді розглядали дрібні кримінальні справи проти громадського порядку, образи і побиття людини, шахрайство і крадіжки. Вони мали право оголошувати зауваження, догану, накладати обмежені грошові стягнення, карати арештом на строк до трьох місяців чи тюремним ув'язненням до одного року [289, c.628]. Діяльність мирової юстиції як підтверджує світовий та власний історичний досвід є вельми корисною і для судової, і для правової системи в цілому. Впровадження мирових судів в нинішніх умовах дозволило б забезпечити, одночасно, і диференціацію процесуальної форми, і доступність правосуддя, і не порушило б функціональних повноважень окремих ланок загальних судів. Про можливість відновлення мирової юстиції все частіше висловлюються українські правознавці [146, с.12; 180, с.15; 241, с.74]. При розробці теоретичної та практичної основи інституту мирових суддів варто звернутись до наукових праць дореволюційних правознавців [4; 21; 41; 45; 49; 143; 153; 193; 199; 235] та сучасних науковців [20; 137, с.232; 222, с.289].

 Якщо відновлення мирового суду відбудеться, то за допомогою предметної підсудності буде здійснюватися розподіл справ між місцевими загальними та мировими судами. Враховуючи зміни в судовій системі Російської Федерації[21], М.В. Боровський висловлює думку, згідно якої предметна підсудність дозволяє розмежувати також компетенцію федеральних судів загальної юрисдикції від мирових судів [249, c.325]. Зазначена позиція видається логічною і послідовною. Визначення належності юридичної справи загальному суду чи мировому може бути здійснена силами предметної підсудності. В основу розмежування підсудності їм справ покладені ті ж самі принципи, критерії, що і між ланками загальних судів, повноваження яких щодо розгляду справ по першій інстанції визначаються предметною підсудністю. Для розмежування підсудності кримінальних справ між цими судами варто використати такий критерій як тяжкість покарання за скоєний злочин. На нашу думку, мирові судді повинні розглядати справи про злочини за скоєння яких максимальна міра покарання не перевищує двох років позбавлення волі. Схожої позиції дотримується В.М. Тертишник, який пропонує віднести до підсудності мирових суддів всі справи про злочини, які порушуються тільки за заявою потерпілого та підлягають закриттю при досягненні мирової угоди, а також всі інші кримінальні справи, по яких може бути призначене покарання у вигляді виправних робіт, штрафів чи позбавлення волі на строк до трьох років, або які можуть бути закриті за примиренням сторін. Запровадження інституту мирових суддів в Україні відповідає тенденціям розвитку суспільства в напрямку побудови правової держави, знаходиться в гармонії з традиціями і світоглядом нашого народу, стало б прогресивним явищем у сфері правосуддя [241, с.75-76].

Таким чином, один із перспективних напрямків розвитку предметної підсудності можна пов'язувати зі створенням системи мирових судів та диференціації складу суду.

Вибір того чи іншого підходу - це справа часу, але в будь-якому разі вже зараз повинен бути встановлений мораторій (з наступною повною забороною такого правила) на вилучення апеляційним судом (ч. 2 ст. 34) чи прокурором (ст. 232) справ з встановленої законом підсудності місцевих судів. Саме у такий спосіб на даний час є реальна можливість забезпечити виконання основних засад судочинства при застосуванні правил підсудності.  

Відповідно до статті 125 Конституції України найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. В процесі підготовки ряду законопроектів, направлених на реалізацію Концепції судової реформи, досить активно обговорювалась можливість різних підходів до визначення повноважень Верховного Суду України. Своє вирішення дане питання отримало в ст. 47 Закону України "Про судоустрій України", яка конкретизувала місце і роль цього суду в новоствореній системі.

Проблематика предметної підсудності не оминула і статус вищої судової установи країни. Лише у 2001 році було виключено статтю 35 та внесено зміни до статті 36 КПК України, що перетворило Верховний Суд України, виключно у касаційну інстанцію. До цього ж часу Верховний Суд мав компетенцію щодо розгляду по першій інстанції кримінальних справ особливої складності.

Хоча нині Верховний Суд України не має власної підсудності і це в тому числі закріплено в законі про судоустрій, але на законодавчому рівні продовжує дебатуватись питання про визначення підсудності справ про злочини, вчинені вищими посадовими особами держави, а, окрім того, не можна не враховувати і потенційний вплив сусідньої Російської Федерації, яка і на цей час залишила за вищою судовою інстанцією повноваження щодо розгляду справ по першій інстанції. З огляду на це даному питанню доцільно все ж такі приділити певну увагу.

Актуальна свого часу проблема підсудності справ найвищому судовому органу нині знята. Проте залишається спірним питання дачі цим судом висновку щодо наявності чи відсутності в діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину (ч. 6 ст. 111 Конституції України, п.п. 3 п. 2 ст. 47 Закону "Про судоустрій України")[22]. Фактично це є висновок про склад злочину, яким дається юридична оцінка діянню, що створює преюдиціальне рішення ("предрешение"), керуючись яким, згодом, суд першої інстанції мусить вирішувати справу. Розгляд справи за суттю в цьому разі для суду першої інстанції є достатньо ускладненим. Від такого порядку згодом бажано відмовитись, а на нинішньому етапі доцільно в КПК передбачити спеціальні процесуальні гарантії, які б мінімізували вплив висновку Верховного Суду України на суддів, що будуть розглядати таку справу по першій інстанції.

Відносно статусу Верховного Суду України відповідну позицію висловив Конституційний Суд України в своєму Рішенні № 20-рп/2003 від 11 грудня 2003 року (справа про Касаційний суд України), встановивши, що системний аналіз положень частин 2, 3, 4 статті 125 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях).

В.Є. Скомороха у своїй окремій думці зробив наголос на відсутності чіткого, повного і послідовного визначення системи судів Конституцією України, яка закріпила лише принципи побудови судової системи, а не власне судову систему, а тим більш не закріпила перелік рівнів (ланок), судових інстанцій судової системи. Якщо погодитись, що Основний Закон встановив не всю судову систему та не закріпив перелік ланок та судових інстанцій, то існує реальна можливість законодавчо визначити Верховний Суд України судом будь-якої інстанції. Найвищий судовий орган не повинен бути одночасно першою і останньою інстанцією судочинства. Отже слід зупинитись на позиції чіткої визначеності в Конституції побудову судової системи, зокрема, переліку рівнів (ланок) та судових інстанцій судової системи.

Вагомим аргументом проти розгляду Верховним Судом справ в якості суду першої інстанції є можливість порушення ним принципу забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду[23]. Зазначена основна засада судочинства розглядається в сучасній літературі як принцип правосуддя, доцільність якого не викликає сумнівів [73, с.45; 155, с.40; 225, с.70-71; 63, с.18]. Внаслідок цього виникає проблема визначення порядку перегляду рішень винесених Верховним Судом по першій інстанції, так як над ним немає вищого суду для виконання цієї функції.

З цього приводу вбачається два шляхи усунення даного протиріччя. Відповідно до першого, і найбільш оптимального, потрібно назавжди взагалі позбавити найвищий судовий орган розглядати справи по першій інстанції. Другий шлях передбачає можливість перегляду судового рішення тим же судом, який його виніс. Так, наприклад, перегляд судових постанов колегій Верховного Суду РФ, винесених по першій, другій інстанціях і в порядку нагляду, здійснюється Президією Верховного Суду РФ. Рішення Президії є остаточні і не можуть бути оскаржені [112, с.128].

         На нашу думку недопустимо вважати перегляд одним підрозділом суду рішення по справі, винесеного іншим підрозділом цього ж суду, рівноцінним поняттю перегляду справи "вищестоящим судом". Судова інстанція - це в першу чергу процесуальне поняття, пов'язане з рухом справи, в той час, як категорія "вищестоящий суд" - в більшій мірі пов'язана із судоустроєм, з рівнем суду, з ланками судової системи. Теоретично, в залежності від конкретної справи, вона може бути розглянута по першій інстанції в суді будь-якої ланки, але принципово те, що перегляд (розгляд в другій чи третій інстанції) відбувається в суді іншої ланки, в суді більш високого рівня - у "вищестоящему суді". Оцінюючи російський досвід з цього питання М.В. Боровський зазначає, що такий шлях означає, умовно кажучи, що сьогодні суддя "Х" перевіряє рішення судді "Y", а завтра - вже суддя "Y" буде перевіряти рішення судді "Х". Свою позицію він обґрунтовує думкою И. Бентама, який більше двохсот років тому відмічав, що такий підхід містить небезпеку перетворення апеляції у "пусту церемонію". Однак, М.В. Боровський вважає основною причиною даного протиріччя лише формулювання положень Конституції РФ. Він наголошує, що коло справ, які Верховний Суд РФ розглядає по першій інстанції, в силу прямої вказівки закону досить вузький, і їх розгляд на високому рівні дійсно виправданий [20].