Як засвідчує судова практика, визначення підсудності викликає неоднозначне тлумачення та правові суперечки. Так, справа Ф. опинилась в Артемівському місцевому суді м. Луганська внаслідок наступного: заступник Генерального прокурора України замість того, щоб направити справу до суду першої інстанції, направив її до Верховного Суду України; заступник голови Верховного Суду, отримавши цю справу, направив її до апеляційного суду Луганської області, який в свою чергу спрямував її в Артемівський місцевий суд м. Луганська. Прокурор згідно вимог ст. 232 КПК України не направив справу до суду, якому вона підсудна (очевидно, що вона не підсудна Верховному Суду України по першій інстанції) і, відповідно, не повідомив Ф. про направлення справи за підсудністю [128]. Третьою частиною цієї статті передбачено право окремих прокурорів направляти справу до обласного чи прирівняного суду, але ж ніяк не до Верховного Суду України. При цьому, заступник Генерального прокурора України, очевидно перевищуючи свої повноваження, послався на ст. 38 КПК України. Проте ця норма регулює питання передачі справи з одного суду до іншого, а не питання направлення справи від прокурора до суду. Голова Верховного Суду України чи його заступник не уповноважений на те, щоб прийняти справу, направлену прокурором, і тим більше направити її після цього в інший суд. Оскільки вони мають право передачі справи з одного суду до іншого, і не наділені правом передавати справи від прокурорів до суддів, і навіть не наділені правом отримувати від прокурора справи, які направляються для розгляду по першій інстанції, тим більше направляти їх до інших судів, порушуючи норми про підсудність. Таким чином, в даній справі правила підсудності було порушено.

            На думку автора, норма закріплена в ч. 3 ст. 232 КПК України повинна бути виключена, оскільки порушує право громадян на законного суддю. Відсутність чітко визначених підстав зміни підсудності відкриває шлях до довільного встановлення підсудності справи, до порушення строю процесуальної форми. Підсудність справи, тим більше предметна, не повинна залежати від власного розсуду прокурора, а має у конкретній формі визначатись законом. Якщо зміна предметної підсудності, встановленої законом, і можлива, то лише з чітко закріплених в КПК підстав. Крім того, вирішення цього питання є, перш за все, прерогативою суду, а не органів прокуратури. Отже, прокурор або його заступник повинні направляти справу лише до того суду, якому вона підсудна згідно закону.

            Таким чином, правила предметної підсудності відіграють важливу роль в організації правосуддя, дозволяючи віддиференціювати окремі ланки судової системи з урахуванням обсягу влади, повноважень віднесених до неї судів. З огляду на світовий досвід предметна підсудність слугує інструментом розподілу справ між загальними та мировими судами. В аспекті внутрішньої диференціації в межах судів загальної юрисдикції правила предметної підсудності містять критерії розподілу справ між різними складами суду. Саме предметна підсудність дозволяє врахувати суспільну небезпечність, вид (предмет) скоєного злочину та характер передбаченого за його скоєння покарання. В основу її визначення кладуться об'єктивні чинники, які жодним чином не можуть залежати від суддівського та прокурорського угляду. Окрім того, правила предметної підсудності виступають в якості вагомого аргументу на користь недоцільності передачі розгляду кримінальних справ по суті до компетенції апеляційних чи касаційних судів, функціональні повноваження яких передбачають виконання специфічних завдань в сфері правосуддя.