За статтею 111 ЦПК України питання про підсудність судам України цивільних справ, у яких беруть участь іноземні громадяни або особи без громадянства, вирішується за законодавством України. Це неконкретне положення зумовлює необхідність визначення питань підсудності спадкових справ. При цьому питання міжнародного права щодо спадкових правовідносин регламентовано нині Законом України "Про міжнародне приватне право" (надалі - Закон ) у розділі X, де йдеться про колізійні норми вапнування.

   Так, за ст. 65 Закону спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє постійне місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складення заповітом  його громадянство змінилося. Тому питання про визнання спадщини відумерлою, яке розглядалось у попередньому розділі, також має бути адаптованим до Закону, а процедура розгляду таких справ судом має бути відтворена в ЦПК з урахуванням цієї специфіки, оскільки у Законі про це нічого не сказано.

Тут можна додати й випадок, коли умови посвідченого заповідачем заповіту неможливо буде виконати за об'єктивних обставин. Тому висунуті умови лише судом можуть бути скасовані. Якщо умови заповіту визначені заповідачем та могли бути скасовані ним при його житті, то реальним відповідачем у таких справах міг би бути лише заповідач. Будь-яка інша особа може представляти лише його процесуальні, а не матеріальні права. Тому в таких правовідносинах можна констатувати також відсутність відповідача у справі, а тому неможливість їх розгляду в порядку позовногопровадження. При цьому слід враховувати, на якій території має діяти заповіт. Якщо заповіт має діяти на території України, то визнання умов заповіту нездійсненними має відбуватись у суді, де ці умови мають виконуватись.

Отож пропонується справи про визнання умов заповіту незаконними або нездійсненними віднести до розгляду в порядку окремого провадження. Відповідна процедура розгляду таких справ має порушуватись за заявоюзаінтересованих спадкоємців або їхніх представників. Особливістю цієї категорії справ має стати той аспект, коли таку заяву може подати лише заінтересована особа - спадкоємець, що нездатен виконати умови заповіту або його повноважний представник, але участь спадкоємця вважається обов'язковою. Щодо участі в справі як заінтересованих осіб інших спадкоємців за заповітом, а також підпризначених спадкоємців та спадкоємців за законом першої черги, то вони мають залучатись судом, оскільки рішення суду може вплинути на їхні права та обов'язки. Крім того, призначена виконавцем заповіту особа також повинна взяти участь у такій справі для представництва інтересів заповідача. Задоволення позову може стосуватись лише тих обов'язків спадкоємців, незаконність або нездійсненність яких буде доведена суду.

Отже, в такому разі як увесь заповіт, так і його частини може бути визнано недійсним, а суб'єктами такої справи можуть стати іноземні  громадяни або особи без громадянства.

При цьому не слід плутати вищезазначені правові ситуації з іншими,коли спір стосуватиметься визначення зобов'язаних за заповітом  спадкоємців до вчинення певних дій  або утримання  від вчинення інших тощо. Спірні правовідносини між спадкоємцями щодо умов заповіту мають розглядатися в загальному позовному порядку. Наприклад, коли справа стосуватиметься надання права довічного проживання в будинку, який за заповітом залишено двом спадкоємцям, а у заповіті не зазначено, хто з них має обов'язки за заповідальним відказом.

Потребує уточнення з позицій цивільного процесу положення про розгляд справ, у яких предметом дослідження мають стати права особи  на спадкування, якщо вона тривалий час надавала допомогу спадкодавцю і належить до наступних черг спадкоємців, які не закликаються до спадкування. Це положення запропоновано у п. 2 ст. 1259 Цивільного кодексу, але редакція цієї статті не дає відповідних роз'яснень щодо порядку розгляду цієї категорії справ. Не існує відповідної регламентації розгляду таких справ і в новому Цивільному процесуальному кодексі. Тому   при вирішенні цього питання слід виходити з того, що в ЦК суттєво розширено черги спадкоємців за законом, а тому спадкоємець наступних черг  має доводити своє право на отримання спадщини перед іншими спадкоємцями. Оскільки в порядку цивільного судочинства треба встановити наявність або відсутність юридичного факту, з яким пов'язується право  спадкування, то можна говорити про необхідність розгляду такої справи в  порядку окремого провадження. Це положення випливає з концепції,  що спадкоємець не перебував у правовідносинах з іншими спадкоємцями,  а  факт має безпосереднє відношення до його правовідносин із спадкодавцем. Оскільки розглядувані правовідносини мають особистісний характер і не  ґрунтуються на чітко визначеному і нотаріально посвідченому договорі утримання, то можна говорити про неможливість застосування інституту правонаступництва в таких справах (ст.37 ЦПК). Інакше в судовому порядку треба буде розглядати початок правовідносин щодо надання утримання та їх характер.

Розглядаючи ж етапи виникнення такої цивільної справи, можна  прогнозувати, що особа, яка вважає достатніми підстави закликання її до спадкування (надання утримання спадкодавцю тривалий час), має звертатись до уповноваженого нотаріуса з відповідною заявою про бажання прийняти  спадщину. Уповноваженим вважається нотаріус, яким вчиняються нотаріальні провадження у спадковій справі, тобто за місцем відкриття спадщини. Якщо інші спадкоємці заперечуватимуть право особи на закликання до спадкування, то нотаріус не може визнавати за таким спадкоємцем права на спадкування, а останньому слід звертатися до суду. Тобто в цьому разі можна констатувати виникнення спору про право.

Якщо спадкоємці визнають за таким спадкоємцем право на спадкування, то має відповідно укладатись договір між ними, який у подальшому посвідчується нотаріусом. По суті, такий правочин характеризується тим, що спадкоємці, які закликаються до спадкування, визнають за такою особою факт надання значної та тривалої допомоги спадкодавцю (утримання) ; на цій підставі у неї виникає право на спадкування. У цій угоді не може зазначатись про надання спадкоємцями прав такій особі на спадкування, а має лише констатуватись визнання ними такого факту. Тому в цивільній справі предметом дослідження мають стати юридичні обставини: існування в минулому утримання і строки такого утримання, а встановлений судом факт визначатиме право особи на спадкування. При цьому розмір частки кожного із спадкоємців визначається в такому разі за законодавством України і встановлюватиметься конкретно нотаріусом для кожного із них.

Крім того, в ЦК України (ч. 5 ст. 1224) наведено положення про те, що спадкоємець за рішенням суду може бути усунений від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що він ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Така справа має розглядатись також у порядку окремого провадження, а обґрунтування самої гіпотези буде аналогічним раніше розглянутій категорії справ з тією відмінністю, що спадкоємець зобов'язаний був надавати утримання, але цього не робив. Предметом дослідження суду в цій справі буде обов'язок щодо надання допомоги та ухилення від його виконання. Для позбавлення права на спадкування, на наш погляд, слід не брати до уваги такі критерії, як гуманізм, оскільки передбачається, що у таких осіб відсутнє розуміння гуманізму, адже вони не виконували обов'язків щодо утримання спадкодавця, який знаходився у безпорадному стані. У цій ситуації, а також виходячи з букви закону:"... ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві...", треба доводити, що особа знала про безпорадний стан спадкодавця і залишила його без необхідної для нього допомоги. Якщо ж на спадкоємця було покладено аліментні зобов'язання, то перевірці підлягає лише факт їх виконання.

У таких справах заінтересованими особами можуть стати як спадкоємці, так і державні органи, у яких можуть бути відповідні відомості про негативну поведінку потенційного спадкоємця, яким може стати як іноземець, так і особа без громадянства.

Отже, при загальній спрямованості суду на вирішення спірних питань, його функції мають бути збільшеними не тільки за рахунок все більшої участі у таких справах іноземних громадян, а й за рахунок ускладнення норм матеріального права, що, безумовно, позначиться на процедурі розгляду справ судами.