З нашої точки зору, конструктивним засобом вирішення правових проблем у сфері юстиції та внутрішніх справ може поставати концепція єдиного європейського правового простору. Таким чином, у роботі розділяється позиція вченого-юриста А. Х. Саїдова щодо проблем та перспектив цього простору [154]. Цілком логічно, що ця концепція розрахована на довгострокову перспективу, оскільки між європейськими національними правовими системами зберігаються відмінності у їхніх соціально-економічних устроях, культурному, політичному, правовому розвитку. Це, безумовно, ускладнює їхню взаємодію у межах єдиного європейського простору. У зв'язку з цим першим етапом реалізації цієї концепції було досягнення сумісності правових систем, кінцевою ж метою є створення єдиного правового простору Європи (зокрема, єдиних загальноєвропейських стандартів). І якщо на першому етапі основна увага у збільшенні національних правових систем приділялася міжнародному праву, то на сучасному етапі йдеться вже як про міжнародне (універсальне) та регіональне право, так і про внутрішньодержавне право [2, с. 110].

Аналіз сучасної європейської інтеграції [2, с. 111] свідчить про існування таких основних стадій: 1) наближення національних правових систем до європейських міждержавно-правових систем (Рада Європи, Європейський Союз) шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного законодавства до європейських правових стандартів; 2) входження їх до європейських міждержавно-правових систем у межах єдиного правового простору та остаточна правова адаптація. Слід зазначити, що офіційні міжнародно-правові документи не визначають зміст поняття правових стандартів. Враховуючи цю обставину, ми вважаємо за доцільне використати висновки, що були зроблені у роботі [2, с. 113]. Зокрема, вважається, що потреба у правових стандартах виникає тоді, коли в процесі правової інтеграції необхідно запровадити єдині типові правила, оскільки міждержавна правова система чи держави об'єктивно ще не готові до створення та реалізації уніфікованих норм (актів). Правові стандарти встановлюються насамперед у тих сферах правового регулювання, в яких на даний час необхідно типологізувати поведінку відповідних суб'єктів права з метою усунення юридичних колізій або підготовки певної сфери суспільних відносин для більш високого рівня уніфікованого регулювання. Попередня адаптація є процесом досягнення мінімальних правових стандартів, які необхідні для входження в міждержавну правову систему.

Виходячи із того, що до європейського права входить і право Євросоюзу, у роботі вважається за доцільне визначитися з цим поняттям. У міжнародно-правовій літературі немає єдності поглядів на природу права Євросоюзу. Аналіз різноманітних підходів з цієї проблеми [2, с. 143, 444-448] дозволяє зробити висновок, що найбільш слушною є думка щодо комплексного характеру права Євросоюзу, тобто що воно не може бути відокремлено від загального міжнародного права, і водночас певна його частина є формою координації, зближення та уніфікації права держав-учасниць. Слід також зауважити, що з позицій системного аналізу воно є самостійною системою, що функціонує поряд з національними системами права, а також системою універсального міжнародного права [2, с. 142]. Норми права Євросоюзу створюються в результаті взаємоузгодження волі держав-учасниць та нормотворчої діяльності інститутів Союзу. Особливе значення серед джерел права Євросоюзу мають установчі договори, які є видом міжнародно-правового договору. Регламенти, директиви, рішення, правові прецеденти (рішення Суду ЄС) утворюють основні джерела вторинного права ЄС. Джерелами права є й міжнародні договори Співтовариств.

Цілком логічним постає з'ясування відмінностей джерел вторинного права ЄС. Так, регламенти є загальними актами, обов'язковими для держав-учасниць, що застосовуються у національному праві. Важливими ознаками регламенту є загальність, обов'язковість та пряма дія в національних правових системах. Регламенти після їх прийняття стають частиною національних правових систем без їхньої імплементації. Директиви відрізняються від регламентів тим, що вони адресовані окремим державам-учасницям, а не всім членам Співтовариств, а їхня обов'язковість стосується лише очікуваного результату із збереженням за державами вибору форм та методів його здійснення. Таким чином, можливості вибору форми надає гнучкості у проведенні політики ЄС: там, де потрібно забезпечити однотипність правового регулювання, приймаються регламенти, а там, де необхідно забезпечити більш швидкі темпи, - директиви. А такі акти, як рішення,  хоч і є обов'язковими для тих, кому вони адресовані, за юридичною природою є актом індивідуального характеру, що дає змогу порівняти рішення з правозастосовчими, зокрема адміністративно-правовими, актами внутрішньодержавного права. Хоча, якщо вони адресовані не фізичним особам, а державі-учасниці (або державам), то набувають ознак міжнародно-правового акта. Установчий договір визначає перелік питань, з яких Рада приймає рішення. Співтовариства поряд з обов'язковими нормами застосовують так звані норми "м'якого права" та відповідні нетипові акти Співтовариств - резолюції, програми і  т. ін. [2, с. 147, 148].

Однотипне розуміння і застосування права ЄС забезпечують Суд ЄС і Суд І-ої інстанції. Суд ЄС виробив цілий ряд доктрин і принципів, що дають змогу забезпечити ефективність права ЄС. Отже, право ЄС набуло у значній мірі прецедентного характеру. Саме прецедентне право забезпечує, як вважає        Л.А. Луць [2, с. 149], належне функціонування впродовж досить тривалого періоду установчих договорів та похідного права ЄС.

 У роботі вважається за необхідне акцентувати увагу на правовому механізмі взаємодії права ЄС та його держав-учасниць. Він ґрунтується насамперед на закріплених в установчих договорах принципах, доповнених та інтерпретованих актами вторинного права і практикою Суду ЄС. До цих принципів належать:

- принцип верховенства права Співтовариств порівняно з правом держав-учасниць;

- принцип прямої дії права Співтовариства;

- принцип інкорпорації норм права Співтовариств у національні правові системи;

- принцип юридисдикційної захищеності права Співтовариств, який здійснюється Судом Євросоюзу та Судом І-ої інстанції, а також відповідними установами держав-учасниць.

Слід зазначити, що вступ до Співтовариства означає для відповідної держави прийняття на себе зобов'язання бути більш відкритою для спільного регулювання певних сфер і виконання спільних завдань, які не можуть бути ефективно виконаними в національних рамках. Вступ держави до Європейського Союзу означає розширення національної сфери впливу для права ЄС. Відповідно до аналізу, який було зроблено у [2, с. 164], на відміну від правового механізму Ради Європи, в правовому механізмі Євросоюзу перевагу віддано не правовим стандартам, а безпосередньо заходам та способам правової інтеграції, за допомогою яких формуються єдині правила і норми поведінки суб'єктів у відповідних сферах, що визначає пріоритет права ЄС над правом національним і прямий ефект (пряму дію) правових актів ЄС. У монографії Л. А. Луць [2, с. 164] наводяться найважливіші заходи: створення демократичних засад суспільства, формування правової держави, проведення реформи інституційної та нормативної частини правової системи суспільства, формування правової свідомості населення згідно з провідними засадами європейського права.

До основних способів правової інтеграції держав належать гармонізація та уніфікація права й законодавства і меншою мірою - рецепція права. Виходячи із відсутності чіткого уявлення у міжнародно-правовій літературі щодо змісту цих понять і залишаючи дослідження цієї проблеми фахівцям з міжнародного права, у роботі вважалося за можливе використовувати наступне тлумачення цих понять. Рецепція права - це одностороннє запозичення однією державою у іншої певних юридичних норм, правових термінів, методів правового регулювання, іноді - нормативно-правових актів [2, с. 165]. Гармонізація законодавства - це процес цілеспрямованого зближення нормативно-правових приписів шляхом усунення суперечностей та формування мінімальних правових стандартів через утвердження спільних правових принципів. Важливим засобом гармонізації законодавства є "модельний закон" - рекомендація законопроекту для держав-учасниць, яка приймається з метою узгодження правової політики та зближення законодавства [2, с. 166].

Уніфікація законодавства - це процес введення в національні правові системи та встановлення однакових (уподібних) юридичних норм (нормативно-правових приписів). Вона здійснюється з метою зближення та адаптації норм міжнародного та національного права, а також однакового (уподібного) їх застосування та усунення розбіжностей. Основним засобом їх проведення є міжнародні договори, в яких формулюються приписи, що підлягають у незмінному варіанті включенню у національні правові системи [2, с. 167]. На відміну від уніфікації при гармонізації міжнародний договір зобов'язує держави створити норми, що відповідали б загальним положенням договору, не нав'язуючи їм уніфікованого шаблону. У роботі розділяється точка зору, що наведена у [2, с. 167], відповідно до якої для проведення уніфікаційних робіт важливим видається попереднє порівняльно-правове дослідження проблеми, що дає змогу знайти найбільш оптимальні форми проведення уніфікації права чи законодавства, найефективніші методи та засоби її здійснення.

На нашу думку, зазначені вище концептуальні засади формування правової системи Євросоюзу та правового механізму взаємодії права Євросоюзу з національними правовими системами мають слугувати підґрунтям для формування правового механізму взаємодії для правової системи України. Останнє, у свою чергу, безпосередньо вплине на вирішенні проблем правового регулювання відносин у сфері юстиції та внутрішніх справ. У роботі вважається, що сучасна правова система України має складатися, як і міждержавна правова система Євросоюзу [2, с. 171], з трьох основних частин: інституційної, функціональної та нормативної. Прийняття Конституції України 1996 року започаткувало новий етап розвитку нашого суспільства. Воно також зумовило на конституційному рівні потребу у правовій реформі. Парламентська, адміністративна, судова реформа та реформа органів місцевого самоврядування є складовими частинами єдиної правової реформи України, яка має забезпечити формування не тільки інституційної та функціональної, а й нормативної частини правової системи України. Вельми актуальним завданням сьогодення є прийняття Концепції правової реформи України, яка б визначала основні напрямки подальшого реформування правової системи України.

Враховуючи положення роботи, що були сформульовані на початку підрозділу, можна стверджувати, що правова система України перебуває на стадії наближення законодавства та попередньої адаптації до правових стандартів ЄС. Основним способом інтеграції тут має бути гармонізація законодавства, яка потребує вивчення нормативно-правових положень права Євросоюзу, особливостей нормативно-правового регулювання в Україні. Тому на цій основі слід створити узгоджені проекти нормативно-правових приписів, які б відповідали правовим стандартам ЄС і не завдавали шкоди правовій системі (нормативно-правовій її частині) України. Цілком логічною постає пропозиція щодо формування правового механізму взаємодії права Євросоюзу та України [2, с. 224]. Можливо, що Концепція правової реформи України повинна передбачати положення щодо цього механізму.