Крім зазначеного, необхідно констатувати, що частина повноважень суб'єктів боротьби з корупцією в тому чи іншому обсязі співпадає. Зокрема, як органи МВС, так і органи СБУ виконують наступні подібні функції: проводять розвідувально-пошукові заходи, спрямовані на збір зведень про організовану злочинну діяльність і корупцію, про злочинні співтовариства і з цими цілями організують оперативне проникнення в ї структури; створюють банки інформації, аналізують діяльність злочинних співтовариств, у тому числі й тих, що мають корумповані зв'язки; ведуть оперативну перевірку учасників і лідерів злочинних організацій; забезпечують викриття корумпованих осіб в органах влади і управління; здійснюють збір інформації і заходи щодо протидії проникненню організованих злочинних угруповань закордонних країн на територію України; здійснюють постійний збір інформації про всіх кримінально-активних осіб, здатних організувати злочинні групи, здійснити підкуп посадових осіб в органах влади і управління; проводять комплексні оперативно-профілактичні операції; надають допомогу правоохоронним органам закордонних країн відповідно до двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угод тощо.

У зв'язку з цим, треба погодитися з думкою Л.І. Аркуші про те, що "…існування визначених елементів паралелізму - звичайне явище в роботі всіх спецслужб у цивілізованому світі" [89]. На наш погляд, деякі позитивні аспекти дублювання функцій суб'єктів боротьби з корупцією, пов'язані з існуванням здорової конкуренції між ними та запобіганням монополізму у певному виді правоохоронної діяльності, не повинні ставати на заваді загальним принципам кримінально-процесуальної діяльності, заважати проведенню оперативно-тактичних операцій, призводити до розшифрування джерел оперативної інформації.

Серед причин існування дублювання функцій одного силового відомства іншим необхідно відмітити не лише побоювання розголосити інформацію про негласний апарат, розкрити специфічні форми та методи діяльності щодо боротьби з корупцією та організованою злочинністю, а й наявність певної конкуренції між цими відомствами, яка була до останнього часу пов'язана з гонитвою за показниками.

Отже актуальною є проблема чіткого розмежування компетенції суб'єктів боротьби з корупцією як однієї з базових засад удосконалення взаємодії у цій галузі.

Вивчення нами антикорупційного законодавства свідчить про те, що питанням розмежування компетенції між суб'єктами боротьби з корупцією в ньому приділяється недостатня увага. Так, Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" повноваження спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ та Служби безпеки України не розрізняє (ст. 12-15), а ст. 16, що регламентує взаємодію органів прокуратури, МВС, СБУ у питаннях боротьби з організованою злочинністю, містить порядок інформаційного обміну між двома останніми органами. Інший нормативний акт - Закон України "Про боротьбу з корупцією" також не визначає критеріїв розмежування компетенції щодо складення протоколів про боротьбу з корупційними правопорушеннями. Більше того ст. 12 цього закону не включає до числа органів, які мають право складати протоколи про корупційні правопорушення підрозділи ВСОП в ЗС України та виключила останніх з числа суб'єктів, яким органи дізнання зобов'язані надсилати матеріали про корупційні правопорушення отриманні ними в разі відмови в порушенні кримінальної справи та наявності в діях особи ознак корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією.

 Відсутні також норми про розмежування компетенції суб'єктів боротьби з корупцією і в основному нормативному акті про адміністративну відповідальність - Кодексі України про адміністративні правопорушення [226]. Зважаючи на те, що цей кодекс передбачає можливість встановлення адміністративної відповідальності й іншими законодавчими актами, повноваження щодо складення протоколів про корупційні правопорушення містяться лише у Законі України "Про боротьбу з корупцією". На жаль, один з важливих принципів підвідомчості справ про адміністративні правопорушення - їх розподіл у залежності від предмету відання - законодавець при формулювання повноважень суб'єктів боротьби з корупцією не використав.

         Чи не єдиним законодавчим актом, який встановлює розмежування компетенції суб'єктів боротьби з корупцією, є Кримінально-процесуальний кодекс України [212]. Саме статтею 112 цього Кодексу визначено підслідність кримінальних справ слідчим прокуратури, органів внутрішніх справ, органів Служби безпеки України, податкової міліції. Законодавець у даному випадку використав предметний, суб'єктний та універсальний спосіб визначення підслідності кримінальних справ про злочини, які мають ознаки корупції. Зокрема, цією статтею встановлено право прокуратури розслідувати будь-яку категорію справ, і зокрема, злочини скоєні службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, відповідно до частини першої ст. 9 Закону України "Про державну службу", та особами, посади яких віднесено до 1-3 категорії посад державних службовців, а так само вчиненні працівниками правоохоронних органів, у тому числі й про злочини у сфері службової діяльності та хабарництво (універсальний принцип). Слідчі органів внутрішніх справ та податкової міліції розслідують злочини, пов'язані з розкраданням, хабарництвом та службовими зловживаннями, порушенням податкового та фінансового законодавства, а також відмиванням коштів (предметний принцип), а слідчі Служби безпеки України - і злочини скоєнні службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, відповідно до частини першої ст. 9 Закону України "Про державну службу" [229], та особами, посади яких віднесено до 1-3 категорії посад державних службовців, а так само вчиненні працівниками правоохоронних органів (предметно-суб'єктний принцип).

У той же час конкретні, повноваження Військової служби правопорядку у Збройних Силах України визначають не ст. 112 КПК, а ст. 101, у п.3 ч.1 якої зазначено, що "начальники органів управління вказаної служби та їх заступниками… є органами дізнання у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями ЗС України та військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, працівниками ЗС України під час виконання ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини". Отже, підслідність кримінальних справ та злочинів слідчим відповідних органів та органам дізнання виступає способом розмежування компетенції суб'єктів боротьби з корупцією щодо корупційних злочинів.

На наш погляд, провести розмежування компетенції в даній області між суб'єктами боротьби з корупцією досить складно. Це пов'язано, по-перше, зі складністю самої корупції, яка тісно пов'язана зі значною кількістю злочинів, до яких стаття 112 визначає можливість розслідування декількома органами, по-друге, підслідність визначає компетенцію названих органів лише стосовно однієї групи корупційних діянь - злочинів, і не вирішує питання розмежування компетенції щодо адміністративних проступків; по-третє, повноваження суб'єктів боротьби з корупцією, якими є органи дізнання, визначаються в залежності від їх функціонального призначення та покладених на них завдань; по-четверте, підслідність визначає лише процесуальну складову боротьби з корупцією, і не визначає організаційну (так, ст. 117 КПК України, що визначає розв'язання спорів про підслідність вказує лише на суб'єкта вирішення цього питання - відповідного прокурора, однак організаційні механізми не передбачає).

Спроба уточнити питання про кримінально-процесуальну підвідомчість щодо корупційних діянь та злочинів, скоєних організованими угрупованнями, знайшла свій вираз у спільній вказівці Генеральної прокуратури та Служби безпеки України "Щодо порядку порушення кримінальних справ спецпідрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України як органом дізнання" відповідно від 4 травня 2000 р. № 4/3 та від 5 травня 2000 р. 314/4970. Зокрема, у ній визначено, що "обов'язковими ознаками віднесення злочинів до категорії пов'язаних з корупцією є вчинення їх винятково державними службовцями або іншими особами, які здійснювали функції представника влади у випадках, коли злочинні дії пов'язані з виконанням наданих їм у зв'язку з цим повноважень". Вказівкою заборонялося спеціальним підрозділам СБУ порушувати кримінальні справи за фактами вчинення злочинів, попередження, припинення та розкриття яких не належало до завдань і функцій Служби безпеки України. Як правильно вважає М. Погорецький, компетенція спеціальних підрозділів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю значно ширша, ніж інших підрозділів СБУ і визначається не лише ч. 3 і 5 ст. 112 КПК України, але й ч. 5 ст. 12 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю". Він також слушно зауважує, що відомчі нормативно-правові акти МВС та СБУ покладають на спеціальні підрозділи Служби безпеки України Міністерства внутрішніх справ України обов'язки щодо боротьби не тільки з організованою злочинністю, а й з корупційними діяннями кримінально-правового характеру та з адміністративними правопорушеннями, пов'язаними з корупцією. Тому він пропонує цим підрозділам присвоїти однакову назву [227,c.55].

Таким чином, антикорупційні нормативно-правові акти не містять норм щодо чіткого розмежування компетенції органів, які ведуть боротьбу з корупцією. Крім цього, Законом України "Про боротьбу з корупцією" та КУпАП не передбачений порядок вирішення суперечок у разі отримання ними інформації від керівників міністерств і відомств, державних підприємств, установ чи їх структурних підрозділів, офіційних повідомлень окремих громадян, повідомлень інших правоохоронних органів, повідомлень, опублікованих у пресі, а також явок з повинною. І хоча ці питання безпосередньо не пов'язані з розмежуванням компетенції між суб'єктами боротьби з корупцією, вони мають значення для організації взаємодії у цій сфері та удосконалення забезпечення процесуальних гарантій під час розгляду адміністративних справ про корупційні правопорушення.

На нашу думку, проблеми, пов'язані з розмежуванням компетенції у галузі боротьби з корупцією, вимагають розробки та закріплення відповідних критеріїв, що дозволять визначити або уточнити сферу діяльності того чи іншого суб'єкта боротьби з корупцією та з'ясувати його місце у системі взаємодії названих органів.

Звертає на себе увагу, що зазначене питання недостатньо розроблено у вітчизняній адміністративно-правовій науці. Зокрема, наукові праці Л.І. Аркуші, В.Л. Грохольского, О.О. Дульского, О.Н. Литвака, М.І. Мельника [191, c.220-227; 228, с.66-72] лише фрагментарно підходять до вирішення питань розмежування взаємодії, окреслюють існування такої проблеми, розкриваючи, переважно, форми зв'язків між різними учасниками процесу боротьби з корупцією, насамперед у контексті організованої злочинності. В той же час, дослідження критеріїв розмежування компетенції суб'єктів боротьби з корупцією повинно бути здійснене стосовно сфер боротьби корупцією з використанням сучасних досягнень адміністративно-правової та управлінської теорій.

Вивчення нормативно-правових актів та наукових джерел дозволяє зробити висновок, що компетенція суб'єктів боротьби з корупцією може розмежовуватися за наступними критеріями: а) загальними задачами цих органів; б) кримінально-процесуальною та адміністративно-процесуальною підвідомчістю; в) домовленістю відповідних керівників підрозділів (відомств); г) рівнем суб'єкта відповідальності за корупційні діяння; д) поєднанням названих критеріїв.