Виконання завдань, визначених Концепцією адміністративної реформи в Україні щодо проведення структурної та змістовної трансформації системи управління в нашій державі, тісно пов'язані з раціоналізацією функціонування суб'єктів державної діяльності, які реалізують свої організаційно-виконавчі повноваження у спільних сферах. Так, передбачено, що реорганізація органів виконавчої влади повинна не лише торкнутися зміни у їх назві або структурі, а й охопити функції, компетенцію та методи діяльності відповідних суб'єктів.

Основним завданням цієї реорганізації є встановлення такого співвідношення між кількістю органів виконавчої влади та обсягом їх повноважень, при якому кожен з цих органів, з одного боку, мав би можливість забезпечити вирішення усього кола питань, віднесених до його відання, а з іншого боку - був здатний уникати ситуацій, що загрожують виникненням колізій та конфліктів інтересів, коли вирішення однакових питань покладається водночас на декількох суб'єктів.

Цією ж концепцією до причин, що заважають діяльності органів виконавчої влади, віднесено невизначеність у розмежуванні статусу міністерств, державних комітетів і, так званих, "інших центральних органів виконавчої влади" (ЦОВВ) та нечіткість у співпідпорядкованості ЦОВВ, дублювання і суперечливість їх функцій та повноважень. При цьому визнано, що жодний орган виконавчої влади не повинен реалізовувати ті функції, між якими можливий конфлікт інтересів [215]. Ці обставини зумовлюють необхідність вирішувати питання про співвідношення компетенції суб'єктів боротьби з корупцію, як одного з важливих питань реформування системи правоохоронних органів.

Системний характер боротьби з корупцією в Україні передбачає, насамперед, поєднання комплексу організаційних, кримінально-правових, кримінально-процесуальних, оперативно-розшукових та адміністративно-процесуальних заходів з метою виявлення, припинення, розкриття та попередження корупційних правопорушень. При цьому вибір виду заходу або їх поєднання залежить від різновиду корупційного діяння, обсягу компетенції конкретного суб'єкта та наявності у нього відповідних ресурсів, необхідних для застосування цього заходу.

Однак, незважаючи на те, що однією з вимог законності є забезпечення діяльності органів, які ведуть боротьбу з корупцією в межах, у порядку та у спосіб, визначений законодавством, це питання розглядається вченими, переважно, через призму характеристики законодавчих повноважень конкретних органів. Тому доречно було б сформулювати поняття компетенції суб'єкта боротьби з корупцією.

Термін "компетенція" походить від латинського "competentia" (ведення, здатність, приналежність до права) - сукупність предметів відання, функцій, повноважень, прав та обов'язків органу виконавчої влади, посадової особи [216, с.210]. Інший словник додає до цього поняття фразу, " … що визначається Конституцією України й іншими нормативно-правовими актами" [33, с. 76]. Тобто вказаний термін має, як мінімум, два значення: а) коло питань, в якому певна особа або орган мають пізнання; б) коло повноважень (прав та обов'язків "відати чимось").

З управлінської точки зору компетенція визначає положення того чи іншого органу в їх системі, а також виступає як метод урегулювання взаємовідносин між цими органами. Тому, слушно відмітив Б.М. Лазарєв, що "компетенція визначає специфічну роль кожного органу і в той же час забезпечує узгодженість їх дій" [217, с.12].

Як правову форму розподілу управлінської праці розглядають компетенцію О.Е. Кутафін і К.Ф. Шеремет [218, с.26]. Деякими авторами компетенція органу визначалась як "коло підвідомчих йому питань з відповідним об'ємом прав та обов'язків, які необхідні для їх вирішення" [219, с.102].

Однак, більш обґрунтованою є, на наш погляд, позиція тих авторів, які є прихильниками дуалістичного розуміння поняття категорії "компетенція органу", що включає в себе два елементи: по-перше, "предмети відання" (коло суспільних відносин), по-друге, "права та обов'язки" або "владні повноваження" органа [220, с.23,26].

Що стосується першого елементу компетенції, то його зміст був встановлений нами у підрозділі 1.1., а в узагальненому вигляді об'єктом компетенції суб'єктів боротьби з корупцією виступають суспільні відносини, опосередковані потребою держави зменшити вплив корупції на суспільні процеси шляхом виявлення, припинення, розкриття та розслідування корупційних правопорушень, а також усунення причин та умов, які їм сприяють.

Другим важливим елементом компетенції органу держави є його повноваження, які, з одного боку - пряме вираження державного владування, а з другого - специфічна ознака органу. В науковій літературі повноваження визначались як те, що можна зробити, які заходи може вжити орган, як єдність прав і обов'язків, засіб для виконання органом своїх задач, юридичний засіб за допомогою якого орган держави виконує свої функції. Висловилась думка про те, що повноваження - це забезпечена законом, орієнтуюча вимога уповноваженого суб'єкта конкретної поведінки та дій, звернена до фізичних та юридичних осіб [221, с.43; 222, с.5,9; 223, с.90; 218, с.31; 224, с.138]. Вважаємо, що наведені думки правильно характеризують повноваження як елемент компетенції органа, акцентуючись на різних його аспектах.

Таким чином, наділення відповідною компетенцією суб'єктів боротьби з корупцією є однією з передумов ефективності використання можливостей держави в керівництві суспільними процесами. Чим точніше визначена компетенція цих органів, тим узгодженіше працює апарат, ефективніше використовуються правові, організаційні і інші засоби для вирішення задач щодо протидії корупції.

Окреслюючи компетенцію своїх органів шляхом видання правових норм, держава тим самим використовує такі їх якості, як формальна визначеність, системність, динамізм, примусовість та здатність вносити у суспільні відносини порядок, систему, стійкість, а також можливість застосування санкцій за ухилення від встановленого порядку діяльності [224, с. 68].

Треба погодитися з думкою Н.В. Лебідь, про те, що, встановлюючи компетенцію державних органів, законодавець, використовуючи правові норми, регулює відносини трьох видів:1) відносини між цими органами та об'єктами їх управлінського впливу, 2) відносини між самою державою і державними органами; 3) відносини між органами виконавчої влади [225,c.24-25 ].

Отже, компетенція суб'єктів боротьби з корупцією - це передбачена законодавством система повноважень відповідних державних органів, під час реалізації яких останні здійснюють цілеспрямований та комплексний вплив на відносини, опосередковані існуванням корупції в суспільстві.

Проведене нами у попередніх підрозділах дослідження антикорупційної діяльності в нашій країні свідчить про те, що до боротьби з корупцією залучається значна кількість правоохоронних та інших органів, які, об'єднуючи свої зусилля, впливають на стан розвитку корупційної ситуації. Ми вважаємо, що дослідження системи суб'єктів боротьби з корупцією неможливе без врахування базових управлінських умов її ефективного функціонування. Зокрема, до них відносяться: організації одного рівня не повинні використовуватися при вирішенні завдань іншого рівня, для розв'язання яких вони фактично не пристосовані; у функції одного суб'єкта не можна включати (без належної диференціації сил та засобів) завдання, що належать до різних рівнів, напрямів діяльності; завдання, що вимагають погоджених зусиль декількох суб'єктів, повинні реалізовуватися саме як спільні, не допускаючи спроб одного суб'єкта робити "усе за всіх"; одні й тіж функції не повинні виконувати декілька суб'єктів (що являє собою дублювання), якщо тільки не існує необхідність інтенсифікації, взаємодоповнення у відповідній діяльності шляхом часткового "перекриття" функцій; обов'язкове чітке визначення території та об'єктів впливу конкретного суб'єкта; визначення структури суб'єкта діяльності в залежності від поставлених перед ним завдань.

Дослідження нормативної бази та наукових публікацій дозволяє зробити висновок про існування нагальної проблеми чіткого визначення кола повноважень, якими наділяється той чи інший учасник антикорупційної діяльності. Сутність цієї проблеми полягає у відсутності належного нормативного закріплення розподілу повноважень різних суб'єктів боротьби з корупцією, що призводить до паралелізму та дублювання в їх роботі, значного збільшення кількості витрат ресурсів на забезпечення цієї діяльності, а також в деяких випадках до порушення норм процесуального законодавства.

Так, існування на певній території правоохоронних органів різної відомчої належності, на які покладені обов'язки щодо боротьби з корупцією, при реалізації своїх повноважень так чи інакше призводить до перетинання їх інтересів. Ця ситуація загострилася з нормативним визначенням пріоритетних напрямів діяльності правоохоронних органів у відповідних рішеннях Президента України, в яких завдання покладаються на декількох суб'єктів одночасно без розмежування їх повноважень. При цьому правоохоронні органи, виконуючи ці завдання паралельно, відпрацьовують стратегічно-важливі об'єкти, накопичують інформацію, що дозволяє їм оперативно реагувати на факти правопорушень, а також справляти профілактичний вплив та причини й умови, що їм сприяють. Зокрема, своїми указами Президент України, не розмежовуючи чітко компетенції та не визначаючи головного виконавця чи координатора, поклав на Служба безпеки України, МВС України, Головдержслужбу України, Генеральну прокуратуру України, Державну податкову адміністрацію України обов'язок "…вжити заходів, спрямованих на викриття корупційних діянь, передусім у вищих ланках державної влади, з притягненням до відповідальності осіб, винних у їх вчиненні" [94]. І хоча за загальними правилами діловодства відповідальним виконавцем вважається особа (орган), який першим зазначений у відповідній частині програми чи плану (у даному нормативному акті СБУ), включення до них органів із заздалегідь визначеними координаційними повноваженнями (Генеральна прокуратура України), свідчить про недостатній рівень розмежування повноважень стосовно конкретної проблеми боротьби з корупцією. Звичайно, в тому випадку, коли серед виконавців є Генеральна прокуратура України, Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю обласних державних адміністрацій, питання про роль координатора не виникає, то у випадку включення інших суб'єктів боротьби з корупцією вирішити це питання набагато складніше. Залишення без уваги цього питання може призвести до зайняття окремими правоохоронними органами позиції очікування, затримки у плануванні спільних заходів, невизначеності з суб'єктом, котрий буде накопичувати інформацію про результати спільної діяльності та звітувати перед відповідним органом.

Усунення зазначеної прогалини можливо, на нашу думку, двома основними шляхами. Перший - це врахування загальних принципів діловодства щодо визначення виконавців. Таким чином, суб'єкт, визначений першим, й буде головним виконавцем або координатором при необхідності реалізації спільних дій. Другий шлях передбачає нормативне закріплення головного (відповідального) суб'єкта у певному плані або програмі. І у першому, і у другому випадках цей суб'єкт повинен наділятися не лише обов'язками, а й певними правами. Зокрема, отримувати від інших учасників спільних заходів інформацію, необхідну для планування та координації узгоджених дій, приймати остаточні рішення у спірних ситуаціях, визначати пріоритетні напрями спільної діяльності, обсяг участі кожного із суб'єктів у спільних заходах тощо.