На практиці, як правило, найбільш тривалий час з моменту отримання правоохоронними органами повідомлення про злочин до вирішення питання про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи проходить в тих випадках, коли повідомлення передається не за підслідністю. Як правило, воно надходить до особи, яка уповноважена його вирішувати лише тоді, коли встановлені ст. 97 КПК строки закінчуються або вже закінчилися. Перевищення строку вирішення повідомлення про злочин у цьому випадку пов'язане не з суб'єктивними, а об'єктивними причинами. Ця прогалина, яка існує в чинному кримінально-процесуальному законодавстві, не заповнена і в проекті КПК. При цьому слід мати на увазі, що КПК передбачає передачу повідомлень про злочини тільки за спеціальною підслідністю - в межах компетенції того або іншого органу, що здійснює досудове розслідування; передача ж повідомлень відповідно до територіальної підслідності - не передбачена.

На даний час практика пішла по наступному шляху щодо обчислення строків перевірки при передачі повідомлення про злочин за підслідністю:

1) якщо повідомлення про злочин направляється за спеціальною підслідністю в межах однієї території, наприклад, з районного управління внутрішніх справ в прокуратуру району відповідно до ст. 97 КПК, строки перевірки обчислюються з моменту первинної реєстрації повідомлення (в даному випадку з моменту реєстрації в районному управлінні внутрішніх справ); 2) при передачі повідомлення по територіальній підслідності строк перевірки по ньому обчислюється з моменту реєстрації повідомлення в органі, до підслідності якого віднесено вирішення даного повідомлення.

З цього приводу слід підтримати думку тих науковців, які вважають, що  повідомлення про злочин, яке не підслідне органу, до якого це повідомлення надійшло, повинно бути негайно і, в усякому разі, не пізніше 24-х годин направлено за підслідністю. У випадку направлення повідомлення про злочин по територіальній підслідності строк його вирішення обчислюється з моменту реєстрації в органі, до підслідності якого воно віднесене. Таким чином, буде ліквідована прогалина в законодавстві, а строки вирішення повідомлень та іншої інформації про злочини, які передаються за підслідністю, обчислюватимуться одноманітно [186, с. 51-52].

У зв'язку з тим, що закон не передбачає регламентацію строків прийняття рішення після одержання матеріалів перевірки з іншого органу, вважаємо вірною думку Л.В. Юрченко, що вони повинні обчислюватися за аналогією зі строками розгляду заяв та повідомлень (ст. 97 КПК) - не більше трьох діб із дня одержання переданих матеріалів, у виняткових випадках - не більше десяти днів. У випадку направлення заяви за належністю компетентні органи зобов'язані виносити мотивовану постанову, в якій повинні бути вказані вжиті заходи щодо запобігання та припинення злочину [380, с. 13-14].

Вказаний автор при цьому справедливо зазначає, що закон повинен передбачати обов'язок органу дізнання повідомляти про почате дізнання у справі про тяжкий чи особливо тяжкий злочин начальника слідчого відділу (відділення) або слідчого протягом доби. При наявності вимоги слідчого передати йому справу для прийняття до свого провадження, мотивованого рішення начальника слідчого відділу (відділення) про витребування кримінальної справи від органу дізнання, останній зобов'язаний негайно передати зазначену справу, повідомивши при цьому прокурора та зацікавлених осіб. Якщо орган дізнання виконає невідкладні слідчі дії раніше десятиденного строку, то він зобов'язаний негайно направити кримінальну справу про тяжкий чи особливо тяжкий злочин слідчому, не очікуючи вказівки про це прокурора чи закінчення вказаного строку [Там само, с. 14].

Важливе значення в початковий момент розслідування має акт прийняття кримінальної справи до свого провадження. Якщо в акті про порушення кримінальної справи знаходить вираз рішення компетентного державного органу  про те, щоб почати розслідування, то акт прийняття справи до свого провадження слугує тому, щоб визначити, саме який орган буде його здійснювати. Тобто, у більшості випадків тільки після прийняття кримінальної справи до свого провадження і починається розслідування як таке. Якщо розслідування проводить орган, який порушив кримінальну справу, прийняття справи до провадження співпадає у часі з актом порушення кримінальної справи. Рішення про порушення кримінальної справи і прийняття її до провадження оформлюється єдиною постановою.

У тих випадках, коли орган, який порушив справу, направляє її для розслідування до іншого органу (це має місце при порушенні справи прокурором, начальником слідчого підрозділу), рішення про прийняття справи до свого провадження віддалено у часі від акту порушення справи і оформлюється спеціальною постановою. Починає розслідування у таких випадках орган, який прийняв справу до свого провадження, а не той, який порушив справу. Тому, як справедливо зазначає А.Я. Дубинський, доцільно було б вважати початковим моментом розслідування не порушення кримінальної справи, а прийняття її до свого провадження, і саме з цього моменту обчислювати строк дізнання чи досудового слідства. Необхідність такого рішення особливо наочно при розгляді випадків порушення кримінальних справ за новим обвинуваченням, а також за ознаками давання завідомо неправдивих показань свідком чи потерпілим. Це й же акт слугував би початковим моментом для обчислення строків дізнання і досудового слідства у справах, які повернуті на додаткове розслідування, і тим, рішення про закриття яких скасовано [74, с. 25].

Разом з тим, продовжує свою думку А.Я. Дубинський, у законі доцільно було б встановити правило, відповідно до якого, рішення про прийняття справи до свого провадження повинно бути оформлено протягом доби з моменту надходження кримінальної справи до відповідного органу і, у всякому випадку, не пізніше трьох діб, якщо об'єм справи вимагає тривалого часу для її вивчення [Там само, с. 25].

Розробники проекту КПК пропонують запровадити в українське кримінально-процесуальне законодавство новелу - порушення кримінальної справи за згодою прокурора. Зокрема, ст. 221 (Порядок і наслідки порушення провадження в кримінальній справі) проекту зазначає, що "при наявності передбачених законом приводів і підстав, за згодою прокурора особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор виносять постанову про порушення провадження в кримінальній справі" [251].

 Уявляється, що наділення прокурора повноваженням давати згоду на порушення кримінальної справи мислилося розробниками проекту в якості могутнього правового засобу здійснення функції нагляду за законністю процесуальної діяльності органів дізнання й досудового слідства, недопущення необґрунтованого "замовного" порушення кримінальних справ і т.п.

 Принагідно зазначити, що вказана новела очевидно запозичена з КПК Російської Федерації (далі - КПК РФ). З цього приводу слід зазначити наступне.

В КПК РФ норма про погодження з прокурором постанови про порушення кримінальної справи була закріплена з моменту прийняття Державною Думою і підписанням Президентом РФ нового КПК РФ у 2001 р. Введення нової процедури порушення кримінальної справи було сприйнято неоднозначно як правозастосувачами, так і вченими процесуалістами. Думки російських вчених та практиків з приводу доцільності прийняття вказаної норми розділилися.

 Одні правозастосувачі та вчені-правознавці визнавали, що дана новела, безумовно, посилить законність при вирішенні питання про порушення кримінальної справи та позитивно вплине на дотримання строків розгляду заяв і повідомлень про злочини, у зв'язку з чим прокурорський нагляд на цій стадії судочинства стане більш ефективним. Узагальнення результатів роботи прокуратур суб'єктів РФ за 2003 р. показало, що, незважаючи на песимістичні прогнози деяких правозастосувачів і вчених, новий КПК позитивно вплинув на якість перевірок повідомлень про злочини, обумовив більш зважений підхід до рішення питань про порушення кримінальних справ, затриманні, взятті під варту, притягненні осіб до кримінальної відповідальності [14, с. 41; 22, с. 44-46; 150,     с. 99-100].

Деякі російські вчені навіть пішли далі й пропонували відмову в порушенні  кримінальної справи також погоджувати з прокурором [14, с. 40].  

В свою чергу, інші вчені та практичні працівники основними аргументами проти запровадження вказаної норми, зокрема, вказували наступні:

1) законність зазначеної процесуальної діяльності й раніше знаходилася в полі зору прокурора, який здійснював нагляд. Так, згідно КПК, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор міг витребувати для перевірки від зазначених суб'єктів документи, матеріали й інші відомості про вчинені злочини, хід встановлення осіб, які вчинили злочини, скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови, в тому числі про порушення кримінальної справи. При цьому зазначеному повноваженню прокурора кореспондував встановлений КПК обов'язок негайного направлення слідчим і органом дізнання прокурору копії постанови про порушення кримінальної справи;

2) щоб забезпечити вимогу закону про порядок порушення кримінальної справи, в прокуратурі повинно бути налагоджене цілодобове чергування відповідного прокурорського працівника, в тому числі й у вихідні та святкові дні;

3) забезпечити негайну дачу згоди за місцем роботи одного прокурора району (міста) або навіть удвох із заступником (по черзі) фізично проблематично. Прокурор об'єктивно не повинен цілодобово знаходитися на робочому місці. Крім того, це ніяк не погоджено з нормами трудового законодавства [125, с. 76-77];

4) традиційно сформована система прокурорського нагляду в стадії порушення кримінальної справи підлягає переосмислюванню через її суб'єктивний характер, наявності обвинувальних рис, внаслідок чого вона не може претендувати на безсторонність та неупередженість. В результаті порушується принцип змагальності, складовою частиною якого є рівноправність сторін [364, с. 20];  

5) представники Слідчого комітету при МВС РФ, доводячи неспроможність нововведення, як довід посилалися на особливості окремих регіонів Російської Федерації. Через значні відстані забезпечити своєчасне одержання згоди прокурора на порушення кримінальної справи є дуже проблематичним, що може негативним чином позначатися на оперативності розслідування злочинів, особливо на початковій стадії. Складності передбачалися й при затриманні підозрюваного у вчиненні злочину, оскільки цей захід обмеження може бути застосований після порушення кримінальної справи [150, с. 99-100];