Порушення кримінальної справи, дізнання та досудове слідство є досудовими стадіями провадження у кримінальній справі, головне призначення яких полягає у забезпеченні умов ефективного здійснення правосуддя в порушеній справі. Ми солідарні з думкою тих науковців, які вважають, що першу стадію кримінального судочинства України слід називати "перевірка і вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини" [203, с. 218; 181, с. 25].  

 У першій стадії кримінального процесу, а саме у стадії порушення кримінальної справи, компетентні державні органи та посадові особи вирішують питання про те, чи є в наявності вказані в законі приводи і підстави для того, щоб розпочати кримінально-процесуальне провадження. При позитивній відповіді на це питання вони приймають рішення про порушення кримінальної справи. До тих пір поки не винесена постанова про порушення кримінальної справи, не може бути й мови про початок провадження досудового розслідування. Порушення кримінальної справи розглядається як перший, обов'язковий і самостійний етап кримінального судочинства, на якому здійснюється діяльність з перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини, встановлення ознак злочину, виконуються передбачені законом дії, які породжують кримінально-процесуальні правовідносини.

Теперішні законодавчі реалії такі, що саме стадія порушення кримінальної справи приводить механізм кримінального процесу в рух, утворює правову основу для виконання процесуальних дій в наступних стадіях, тобто служить точкою відліку початку дій специфічного режиму кримінально-процесуального реагування взаємовідносин держави та людини і визначає рамки правового поля, в межах яких допускається використання відповідних повноважень органів і посадових осіб, які здійснюють досудове провадження, і головне, - точкою відліку строків даного провадження.

Слід зазначити, що дореволюційний кримінальний процес не знав стадії порушення кримінальної справи. Статті 297, 298 Уставу кримінального судочинства 1864 р. називали лише "законні підстави до початку слідства" і зобов'язували судового слідчого "доводити до відома прокурора про будь-яке почате ним слідство". Радянські КПК 1922 та 1927 р.р. також не виділяли порушення кримінальної справи у самостійне дослідче провадження [68, с. 34].  

Перші контури вітчизняного кримінально-процесуального інституту порушення кримінальної справи були окреслені в нормах Декрету "Про суд" від 22 листопада 1917 р. № 1. В постанові Народного Комісаріату юстиції РСФСР від 16 грудня 1917 р. було зроблено намагання закріпити вимогу про провадження окремих слідчих дій лише у зв'язку зі слідчим провадженням, тобто тільки після порушення кримінальної справи, а постановою Народного Комісаріату юстиції РСФСР "Про революційний трибунал преси" від 18 грудня 1917 р. вперше визначалися підстави для порушення кримінальної справи. У цілому даний інститут оформився у середині 30-х років минулого століття після прийняття резолюції за підсумками виступу А.Я. Вишинського 23 квітня 1934 р. на                І Всесоюзній нараді прокурорсько-слідчих працівників. У пункті 13 цього документу було зазначено: "З метою ліквідації безпідставного порушення кримінальних справ і посилення контролю за цим, встановити, що порушення кримінальної справи та початок розслідування можуть мати місце тільки за мотивованою постановою відповідного органу, затвердженою прокурором". Прокурор СРСР циркуляром від 15 серпня того ж року надав цьому рішенню обов'язкової сили [Там само, с. 34].

В чинному КПК України стадія порушення кримінальної справи обмежена обумовленими строками, а рішення за заявою або повідомленням про злочин повинно бути прийнято слідчим, органом дізнання, суддею за загальним правилом - не пізніше триденного строку, з наданням прокурору, слідчому або органу дізнання права у разі необхідності перевірки заяви або повідомлення про злочин до порушення справи здійснити таку перевірку в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів (ч. 2, 4 ст. 97 КПК; п. 4.2. Інструкції про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, затвердженої наказом МВС України від 14 квітня 2004 р. № 400 [120]) Відсутність строків на вирішення заяв та повідомлень про злочин позбавило б органи дізнання та досудового слідства можливості проводити перевірочні дії для усунення прогалин у зібраних первинних матеріалах.

Строки вирішення заяв та повідомлень про злочини необхідні для гарантованого швидкого розгляду повідомлення про злочин і прийняття по ньому відповідного рішення. Їх наявність дозволяє запобігти тяганині, дисциплінує діяльність органів дізнання та досудового слідства. Строки стадії порушення кримінальної справи повинні бути регламентовані так, щоб за інформацією, яка надійшла про злочин, було якнайшвидше прийнято рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи. У разі недостатності фактичних даних для прийняття обґрунтованого рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи необхідно, щоб в найкоротший час був проведений збір необхідної додаткової інформації. З іншого боку, дані строки повинні бути достатні для проведення якісної перевірки повідомлення про злочин.

У зв'язку із зазначеним варто наголосити на тому, що розробники проекту КПК України у ст. 209 (Строки розгляду і попередньої перевірки за заявами і повідомленнями про злочини), виходячи з реалій життя і нагальних потреб практики, справедливо зазначили, що заява, повідомлення чи інша інформація про злочин повинна бути розглянута і щодо неї повинно бути прийнято одне з рішень, передбачених статтею 219 цього Кодексу, в строк не пізніше п'яти діб, а в разі необхідності здійснити її попередню перевірку - не пізніше п'ятнадцяти діб із моменту реєстрації повідомлення про злочин, а якщо реєстрацію інформації було затримано - з часу її фактичного надходження (ч. 1). Якщо завершити попередню перевірку в строки, зазначені у частині першій цієї статті, немає можливості, строк попередньої перевірки може бути продовжений: 1) до одного місяця - прокурором району (міста), прирівняним до нього прокурором чи їхніми заступниками; 2) до трьох місяців - прокурором Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняними до них прокурорами чи їхніми заступниками (ч. 2). Подальше продовження строку перевірки не допускається (ч. 3) [251].

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством (ч. 1 ст. 97 КПК) прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню. Між тим, як слушно зазначають В.Т. Маляренко та                 І.В. Вернидубов, нерідко трапляються факти приховування заяв та повідомлень про злочини, які або зовсім не реєструються, або реєструються неправильно та несвоєчасно, несвоєчасного їх розгляду і вирішення, приховування злочинів і повідомлень від своєчасного та правильного обліку, незаконної і необґрунтованої відмови у порушенні кримінальних справ за фактами, викладеними в заявах і повідомленнях та інші порушення закону, що регламентує порядок перевірки та вирішення заяв і повідомлень про злочини. А це в свою чергу перешкоджає швидкому, повному й об'єктивному розкриттю злочинів, про які надійшли заяви та повідомлення. У деяких випадках наприкінці місяця, кварталу, півріччя, року заяви і повідомлення про злочини необґрунтовано направляють в інший орган, а коли вони через деякий час повертаються, то їх включають у статистичні звіти наступного звітного періоду [181, с. 49].

 У зв'язку з цим принагідно нагадати, що в Законі СРСР "Про прокуратуру" від 30 листопада 1979 р., зокрема в п. 1 ч. 1 ст. 29 (Повноваження прокурора щодо здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства) було передбачено, що здійснюючи нагляд за законністю порушення кримінальної справи, прокурор зобов'язаний перевіряти не менше як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини [100]. В чинному Законі України "Про прокуратуру" [108], на жаль, такої норми немає.  

На наш погляд, у законі має бути чітке формулювання того, що у випадках, коли привід містить достатні підстави для порушення кримінальної справи, рішення про це повинно прийматися негайно (мається на увазі день отримання заяв чи повідомлення про злочин) незалежно від того, чи проводився огляд місця події. При цьому ми поділяємо думку М. Кузнєцова про те, що перевірка заяв і повідомлень про злочини проводиться у всіх випадках: і тоді, коли необхідно зібрати додаткові матеріали, що підтверджують наявність (або відсутність ознак злочину), і тоді, коли слідчий просто аналізує інформацію, що міститься у приводі й долучених до нього матеріалах (якщо такі є в наявності), при цьому розрізняються лише способи перевірки [157, с. 86]. Але, на практиці трапляються непоодинокі випадки, коли працівники органів дізнання та досудового слідства приймають рішення про порушення кримінальної справи на другий чи на третій день після надходження первинної інформації про злочин, не зважаючи на те, що ні однієї перевірочної дії при цьому ними не здійснюється. 

Не хотілося бути б надмірно категоричними, але ми переконані в тому, що перевірочні дії у стадії порушення кримінальної справи є анахронізмом кримінально-процесуального законодавства, які зводяться до безглуздої тяганини та надмірного перестрахування. Кримінальну справу необхідно порушувати на підставі приводу, якщо, звичайно, у ньому містяться достатні дані (докази), що вказують на ознаки певного злочину. При цьому не обов'язково, щоб вони висвітлювали суспільно-небезпечне діяння повно і всебічно або викривали певну особу у вчиненні злочину. Встановлення цих обставин є завданням наступної стадії кримінального судочинства - досудового розслідування. Як справедливо зазначає з цього приводу В.Т. Маляренко, ті фахівці, котрі вважають, що кримінально-правова кваліфікація діяння при порушенні кримінальної справи повинна бути істинною і достовірною, фактично "підштовхують" практичних працівників до того, щоб доказова база, на якій ґрунтується кваліфікація діяння, була зібрана до порушення кримінальної справи, хоч і підтримують вимогу КПК про те, що лише після порушення кримінальної справи можна провадити слідчі дії. Вони "підштовхують" і до порушення строків, передбачених ст. 97 КПК, або взагалі до їх невизначеності. Проте відповідно до змісту ст. 4 КПК суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, а потім вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочини, осіб, винних у його вчиненні, та до їх покарання [174, с. 42].