Справу, що надійшла до суду від прокурора в порядку, передбаченому ст. 73 або 9 КПК України, суддя за наявності згоди з рішенням прийнятим слідчим або прокурором, призначає своєю постановою до розгляду в судовому засіданні у строк не пізніше десяти днів із зазначенням часу, місця та осіб, які підлягають виклику в судове засідання. У разі незгоди з таким рішенням слідчого або прокурора, суддя мотивованою постановою повертає справу прокурору, тобто суд повинен навести аргументи на обгрунтування своєї позиції про неможливість, на його думку, звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру. Виникає питання, чи не буде така незгода суду являти собою обвинувальну діяльність? Адже прокурор, який згідно ст. 2321 КПК України, перевіривши повноту проведеного розслідування, законність та обгрунтованість постанови слідчого, дає письмову згоду і направляє справу до суду, вважає недоцільним притягувати підлітка до кримінальної відповідальності. Вбачається, що вирішуючи цю проблему необхідно звернути увагу на два моменти. По-перше, суд повинен, у всякому разі, враховувати позицію потерпілого хоч вона для нього і не є вирішальною. При вирішенні питання про закриття справи на підставі ст. 97 КК України, суд забов¢язаний з¢ясувати думку потерпілого, а в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його представника (ст. 12 КПК України). По-друге, аналіз матеріально-правових підстав звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, дозволяє зробити висновок, що при наявності інших груп підстав (кримінально-процесуальних, моральних, фактичних), суд може не погодитися тільки з можливістю виправлення підлітка без застосування покарання. Адже покарання, згідно п.2 ст.50 КК України, має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Тому діяльність суду по встановленню найбільш доцільних заходів впливу на неповнолітнього правопорушника не є обвинувальною. Вона, перш за все, спрямована на пошук найбільш ефективних засобів перевиховання осіб, які не досягли вісімнадцяти років, на перешкодження скоєння ними нових правопорушень. На ухвалу, постанову винесену судом у порядку, передбаченому ст. 447, 448 КПК України, може бути подано апеляційну скаргу або внесено апеляційне подання прокурора у загальному порядку (ст.449 КПК України).

У теорії кримінального процесу не вирішене питання, чи може слідчий та прокурор знов ініціювати процедуру звільнення особи, яка не досягла вісімнадцяти років, від кримінальної відповідальності у разі незгоди суду з їх попереднім рішенням по справі? Вважаю, що на це запитання слід дати позитивну відповідь лише у разі появи під час досудового розслідування нових підстав чи обставин, що свідчать про можливість виправлення підлітка без застосування покарання.

Рішення про можливість звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітнього, який вчинив злочин, може бути прийнято на стадії досудового розслідування, попереднього розгляду справи суддею та під час головного судового розгляду. Узагальнення матеріалів кримінальних справ та ознайомлення зі статистичними данними про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітними, дає підстави стверджувати, що процедура, визначена ст. 9 КПК України застосовується дуже рідко. Слідчі та прокурори лише в незначній кількості випадків приймають рішення, яке спрямоване на звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ст. 97 КК України. На думку автора, це пов'язано з тим, що слідчий може прийняти відповідне рішення лише у разі скоєння підлітком злочину невеликої тяжкості. Однак, статистика свідчить, що у переважній більшості випадків (80%) підлітки вчиняють крадіжки майна, хуліганство, розбій, грабіжі, згвалтування, незаконно заволодівають транспортними засобами, а також вчиняють суспільно небезпечні діяння у сфері обігу наркотичних засобів, тобто злочини середньої тяжкості (строк позбавлення волі до п¢яти років) [68, с.104]. Інші види злочинів скоюються ними дуже рідко.1 У зв'язку з тим, що слідчий та прокурор можуть ініціювати рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру лише в разі скоєння ним злочину невеликої тяжкості (строк позбавлення волі до двох років), вони практично позбавлені можливості впливати на вирішення цього питання. Суд також не може звільнити підлітка від кримінальної відповідальності за вчинення злочину середньої тяжкості.У цьому випадку він може лише звільнити особу, яка не досягла вісімнадцяти років, від покарання, давши йому негативну оцінку у вироку. Таким чином, інститут звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру не знайшов своєї належної реалізації на практиці. Автор вважає, що для підняття ефективності дії цього інституту слід надати, компетентним державним органам можливість звільняти неповнолітніх від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного впливу при вчиненні ними злочинів і середньої тяжкості. Аналіз норм, закріплених у розділі ІХ КК України "Звільнення від кримінальної відповідальності" свідчить, що законодавець надає можливість суду звільняти особу від кримінальної відповідальності при вчиненні нею злочинів середньої тяжкості у зв¢язку зі зміною обстановки та передачею особи на поруки. У першому випадку вважається, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок "суттєвих змін у зовнішніх умовах дійсності (зміни в соціальних, політичних умовах життя держави; зміни в різних сферах законодавства, тощо), що не залежать від волі особи, які призводять до малозначності або повної втрати суспільної небезпечності кримінально-караного діяння і породжують право компетентних державних органів на звільнення особи, яка вчинила це діяння, від кримінальної відповідальності" [96, с. 7]. У цьому випадку притягнення до кримінальної відповідальності є недоцільним, тому що відпадає необхідність у попередженні цих діянь заходами кримінально-правового характеру в конкретних умовах місця і часу [124, с. 17]. У другому випадку - звільнення від кримінальної відповідальності є умовним, особа на протязі тривалого часу (один рік) залишається під контролем громадськості, а у разі порушення умов передачі на поруки особа притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин. Як вже наголошувалося раніше, звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів впливу також є умовним, тобто можливе настання наслідків, передбачених ст. 97 КК України. Якщо неповнолітній додержується або виконує вимоги, встановлені судом, то після реалізації виховного заходу, або закінчення терміну його відбування підліток остаточно і безповоротно звільняється від кримінальної відповідальності. У разі ж ухилення неповнолітнього, який вчинив злочин, від виконання примусових заходів впливу (втеча з дому, образа потерпілого, невиконання вимог батьків, педагогічного, трудового колективу, окремих громадян, під нагляд яким переданий неповнолітній; втеча із спеціальної навчально-виховної установи тощо) вони скасовуються і підліток притягується до кримінальної відповідальності. У цьому разі відновлюється провадження в кримінальній справі неповнолітнього, до нього можуть бути застосовані всі  заходи, передбачені кримінальним законом за вчинений злочин. Не викликає сумнівів те, що законодавець прагне, щоб захід впливу, якщо виникла необхідність його застосування до неповнолітнього, досяг своєї виховної мети, а у разі його неефективності була б можливість застосувати до підлітка більш сувору міру [73, с.17]. Тому слідчий, прокурор, суд прийнявши рішення про звільнення підлітка від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру за скоєння  злочину середньої тяжкості, завжди можуть повернутися до обговорення питання про його протиправну поведінку і призначення покарання у разі невиконання ним умов звільнення. Деякі автори зауважують, що законодавець безпідставно обмежив категорію злочинів, на які може розповсюджуватися положення про можливість звільнення від кримінальної відповідальності. Вони вважають, що без нанесення шкоди справі боротьби із злочинністю, норми про звільнення від кримінальної відповідальності можуть розповсюджуватися і на деякі злочини віднесені до категорії тяжких. Зокрема, умисні майнові злочини й злочини, вчинені з необережності, які не призвели до загибелі людей або інших шкідливих наслідків [4, с. 56]. Автор вважає, що недоцільно значно розширювати категорію злочинів, за які неповнолітнього можна звільнити від відповідальності тому, що у підлітка може з¢явитися почуття безкарності за вчинене ним тяжке діяння, що може призвести до нових протиправних дій. Крім того, потерпілі будуть відчувати соціальну несправедливість внаслідок того, що особа буде звільнена від кримінальної відповідальності за злочин, який може суттєво зачіпляти їх права та свободи.

При висвітлюванні питання звільнення особи, яка не досягла вісімнадцяти років і вчинила злочин, від кримінальної відповідальності, необхідно зупинитися і на певних особливостях, у порівнянні з дорослими, які існують  при застосуванні інших видів звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності, а саме при звільненні підлітка на підставі ст.ст. 45, 46 КПК України (у зв¢язку з дійовим каяттям; з примиренням винного з потерпілим). Не повинно мати значення те, хто відшкодував потерпілому завданні злочином збитки - неповнолітній чи його законні представники. Але для прийняття рішення про можливість звільнення від кримінальної відповідальності суд повинен обов¢язково з¢ясувати чи є у підлітка особисте майно, з чиїх коштів відшкодовуються заподіяні злочином збитки та чи була у нього самостійна ініціатива, спрямована на усунення шкідливих наслідків від злочину. Все це буде свідчити про можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання.

При наявності загальних підстав застосування звільнення особи, яка не досягла вісімнадцяти років, від кримінальної відповідальності у зв¢язку із закінченням строків давності, зазначених у ст.ст. 49 та 80 КК України, суд повинен враховувати те, що згідно до ст. 106 КК України для неповнолітніх встановлені знижені строки давності.